Український медіа-простір: форма перемагає зміст
Декілька днів тому автори телепрограми, в якій я брав участь, поставили глядачам запитання: «Хто продає Україну?» І запропонували варіанти відповіді. А коли я вголос заявив: «Так робити не можна!»— милий і інтелігентний ведучий щиро образився. Власне, враження від тієї програми (а також від багатьох інших подібних програм, у яких мені припадає брати участь час від часу, але бачити й чути — мало не щодня) і спонукали поділитися своєю тривогою з читачами «Дня», газети, яка завжди намагається знайти нелінійні відповіді на складні запитання.
Почну з аксіоми: демократія — це не лише вільний, але й, у першу чергу, усвідомлений вибір, що ґрунтується на можливості отримати повну й адекватну інформацію про суть проблеми, яку доводиться вирішувати. Причому вибір між політиком А і політиком Б — не найскладніший. Значно тяжче буває вибрати між шляхом А і шляхом Б розв’язання певної пекучої проблеми, що постала перед суспільством.
Адже майже ніколи якийсь один варіант не буває безпрограшним і безболісним й містить лишень очевидні переваги. Лишень оцінка складного балансу всіх «за» і «проти» в масштабах усього суспільства дозволяє зробити оптимальний вибір (знов таки, оптимальний для суспільства в цілому — бо дехто може виявитися й у програші, але цей програш урешті- решті буде компенсовано виграшем багатьох інших).
Приклади? Cкільки завгодно. Вступ України до СОТ, який по довгих роках тяжкої боротьби стане ось-ось доконаним фактом, справді створить проблеми для декількох важливих галузей національної економіки — тих, де наш товаровиробник є наразі недостатньо конкурентоспроможним. Але переваги від цього вступу, шанси, що відкриються перед конкурентною українською продукцією на світових ринках, перекриють ці втрати. Не говорю вже про те, що лише на основі членства в СОТ можна говорити про зону вільної торгівлі з ЄС, без якої, в свою чергу, всі наші розмови про євроінтеграцію залишаться порожніми балачками.
Приклад другий — членство України в НАТО. Воно безумовно вплине на відносини з Росією. Не тому, що Росія взагалі не дружить з країнами НАТО (ніщо не заважає Москві підтримувати теплі стосунки не лише з одним із засновників Альянсу, Парижем, а й з новоприйнятою Софією, яку не так давно вважали столицею «шістнадцятої республіки СРСР»). А тому, що випадок Києва (а заодно й Тбілісі) — для Москви особливий. Він справді тяжко вражає імперську ментальність, що досі панує і в російських коридорах влади, і в суспільстві взагалі. Але переваги, що їх отримає Україна від членства в Північноатлантичному альянсі (у плані національної безпеки й підвищення внутрішніх стандартів у багатьох сферах) з лихвою компенсують ці труднощі (які рано чи пізно буде полагоджено).
Отже, в обох випадках (а такі приклади можна множити до нескінченності) суспільство могло б скласти визначену думку про суть проблеми, лише спокійно вислухавши всі аргументи «за» і «проти». Але — саме аргументи, а не вигуки: «Нас продають НАТО!», або «Нас хочуть продати москалям!» Бо кожну проблему можна примітизувати, звести в площину двох чи трьох гасел (і, звичайно ж, пошуку ворогів, які одні тільки й заважають...). Таким чином, поверхові дискусії між політиками поглиблюють існуючі протиріччя замість того, щоб демонструвати повагу до права кожного мати власну думку. Плекати толерантність вкрай важко, і нерідко ЗМІ, на превеликий жаль, лише допомагають вкорінювати звичний вже парадокс: чим зневажливіше ставишся до опонента, чим нахабніше попираєш право на альтернативну думку, тим більше симпатії викликаєш у телеглядачів.
Саме цим і була викликана моя болісна реакція на згаданій телепередачі. Адже справді складну дилему було підмінено примітивним пошуком ворога...
Поза сумнівом, українське телебачення (яке є одним із найважливіших інструментів формування поглядів і уподобань наших громадян) стало протягом останнього десятиліття значно видовищнішим. Інша річ — якою ціною цього досягли. Смію стверджувати — надто часто глибокий зміст було принесено в жертву яскравій, подекуди й просто епатажній формі. Звісно, готувати змістовні передачі значно складніше, ніж підхоплювати кон’юнктуру скандалу і в такий спосіб підіймати рейтинг. Як наслідок — майже всі знають, хто кому з політиків дав ляпаса, але лише невелика частина аудиторії знає через що, і вже зовсім одиниці — що за цим криється насправді.
Не говорю вже про вимивання з «сітки» мовлення передач пізнавальних і просвітницьких — про це говорили вже багато. Моє покоління, виховане, зокрема, на «Клубові кіно мандрівників» і «Очевидному-неймовірному» (які відкривали мені, школяру з провінційної Бершаді, а згодом — студентові з Дублян, незнані доти обшири) відчуває цю втрату гостро. Молодь — не відчуває її зовсім, бо не знає, що втратила.
Не нарікатиму на те, що «серйозні» фільми показують пізно вночі, а класичну музику не транслюють зовсім. І ми вже маємо покоління, яке не бачило жодного фільму Довженка. І не чуло жодної опери Лисенка.
Зупинюся на іншому: в телепросторі царюють Їхня Величність Телесеріал (він же — «мильна опера»), поп-концерт (обов’язково з гумористами, насамперед, московськими) і Ток-шоу. А в FM-ефірі — «попса». Часом — доброї якості, а ще частіше — не надто...
Відтак українцям не лише прищеплюють не надто вишуканий смак. Їх системно відучують серйозно й відповідально говорити про серйозні й відповідальні речі. Адже політичне ток-шоу по-українськи має власні закони. Воно не потребує вміння складно аргументувати, вести логічну дискусію. Тут — важливо вміти в просторі кількох речень поділити всіх на «своїх» і «чужих», чітко назвати, де «чорне», а де «біле». Словом, визначити, «хто продає Україну» (і хто, відповідно, її рятує).
Людина, яка приходить сюди з наміром переконувати глядача (а не примітивно маніпулювати ним), заздалегідь опиняється у програшному середовищі.
Адже для дискусії потрібні принаймні дві речі: мінімальний час на те, щоб викласти власні аргументи. І готовність опонента саме до дискусії (а не до обміну завченими гаслами). Скажімо, я переконаний: можна (і потрібно) обговорювати проблеми російської мови в Україні. Але коли до такої дискусії журналістами запрошено, з одного боку, платного очільника одного з найодіозніших російських фондів, що діють в Україні (який на повному серйозі пише, наче прибульця з Москви вже на Харківському вокзалі б’ють по голові томом «Кобзаря» за кожне російське слово, а місцевих російськомовних загнано в гетто), а з другого — одного з найрадикальніших українських «крайніх» (який щиро переконаний, що всі «змоскалізовані» — то «воріженьки», які «згинуть, мов роса на сонці»), нічого конструктивного з такої розмови не буде. Буде лишень бійка, що потішить когось невибагливого, а в людей нормальних викличе відразу. Але виробленню консенсусу аж ніяк не сприятиме.
І наявність навіть однієї з двох перелічених вище осіб так само унеможливить нормальну дискусію — адже інтелігентний і спокійний співрозмовник неминуче або пасує, бачачи, як логічні аргументи відскакують від його опонента, наче горох від стінки, а у відповідь лунають заздалегідь завчені твердокамінні «кліше», або ж починає сам «зриватися» на тональність опонента (за що потім сам довго себе картає).
Робити ж нормальні (й цікаві!) аналітичні передачі, присвячені гострим суспільним проблемам, наше телебачення або вже розучилося, або ж так і не навчилося.
Розучилося воно робити й добрі просвітницькі та пізнавальні програми (були ж вони колись не тільки на ЦТ-1, а й на УТ!) Забуло, що можна транслювати час від часу й театральні вистави, опери чи симфонічні концерти. А колись же можна було тут почути записи і з театру імені Франка, і міланської «Ла Скала». Власне, був присутній увесь набір культурної продукції, який сьогодні доступний глядачам усього цивілізованого світу — але не нам, українцям.
Телевізійні менеджери скажуть: на все перелічене мною немає сьогодні глядацького попиту. Але ж саме телебачення формує сьогодні такі смаки, щоб попит на високе мистецтво й на розумну аналітику ніколи й не виник. (Справедливості ради зазначу: і наші політики чинять цілком аналогічно: замість того, щоб пояснювати виборцям неминучість нехай непопулярних, але вкрай необхідних реформ, вони, натомість, говорять те, що, на їхню думку, виборці хочуть від них почути...)
Очевидно, що це хибне коло потрібно якось розбити. Як? Думки експертів розбігаються. Одні вважають, що панацеєю є розвинуте громадське мовлення за кращими західними зразками (за приклад найчастіше називають Бі-Бі-Сі). Інші обстоюють потужне державне мовлення (мушу визнати: на державних УТ-1 і УР-1 більшою мірою, ніж деінде, збереглися «розумні» передачі — у тому числі й пізнавальні та просвітницькі; а державний радіоканал «Культура» є чи не єдиним острівцем, де ще живе «високе» мистецтво). Але водночас рейтинг УТ-1 не перевищує кількох відсотків, а УР 1 з «Культурою» присутнілише на архаїчному «дротяному» мовленні й на екзотичних довгих хвилях та на «низьких» УКХ, і не мають жодних шансів виграти конкуренцію зі станціями актуального FM-діапазону (а тут лише радіо «Ера» наважується закликати думати, інші — пропонують в різний спосіб «відірватися»).
За роки незалежності в Україні таки сформувався власний інформаційний простір. Ми вже й забули той час, коли найпопулярнішим у нас був телеканал «Останкіно» (і коли його перекомутація в середині 90-х викликала гарячі протести не лише на «зросійщеному» сході, але й у «свідомій» Галичині). Але за наповненням цей інформаційний простір мало відрізняється від того, що отримує московська публіка. Найбільшим досягненням мусимо вважати український дубляж тих- таки серіалів. А ось нічого подібного до московського повноформатного телеканалу «Культура» ми так і не створили.
Але ж чому ми досі повинні порівнювати себе лишень з Москвою? Чому б не згадати про європейські стандарти (якщо ми вже визначилися з нашим зовнішнім вектором)? А тут порівняння виявиться явно не на користь Києва. І порівняння не лише з Парижем, Лондоном чи Берліном. А навіть з близькою і скромнішою за параметрами Варшавою. Принаймні, польському слухачеві/глядачеві пропонують ще щось, окрім телесеріалів-попконцертів-ток-шоу. В цьому легко пересвідчитися, клацнувши перемикачем каналів у першому-ліпшому номері польського готелю. А «розумні» статті, які в нас друкує надто обмежений набір видань (здебільшого, не найтиражніших!), у Польщі щоденно з’являються в масових «Газеті виборчій», «Жечі Посполитій», «Дзєнніку» з мільйонними накладами.
Причиною нашого стану «рішучої перемоги форми над змістом» є аж ніяк не брак інтелектуального продукту. В Україні є доволі яскравих журналістів, публіцистів, педагогів та вчених, здатних писати та виступати на різні теми, здатних саме переконувати, а не зомбувати. У нас знято унікальні історичні пізнавальні серіали «Невідома Україна» (у понад ста серіях!) і «Собор на крові». Але хто бачив ці серіали (показані або на малорейтингових каналах, або в незручний нічний час)? А якби побачило їх більше глядачів, то й тональність дебатів щодо НАТО чи ОУН/УПА, переконаний, була б дещо інша...
Отже, висновок. Формально задовольняючи вимоги більшості громадян у поп-концертах, «мильних операх» та навіть у ток-шоу (зокрема, й з політиками), український інформаційний простір разом з тим не виконує найважливішого суспільного запиту: донесення глядачеві/слухачеві такого обсягу інформації (і в такий спосіб), аби цей глядач/слухач ставав освіченим і культурним громадянином, готовим до виконання своєї громадянської функції.
Автор цих зауважень не є медійником і тому не пропонує фахових рецептів лікування недуги. Але й усвідомлення самого факту недуги вже є необхідною передумовою початку лікування й одужання. А для початку пропонував би колегам-політикам експеримент — дружно відмовитися від участі в передачах формату, що скерований виключно на досягнення скандального зовнішнього ефекту й де цілком відсутній важливий для суспільства зміст.
