Український націоналіст по-донбаськи

Не стільки Майдан, скільки війна зважила ціну сказаним словам. Свердловчанин Антон Вальянос, рідне місто якого на Луганщині нині під окупацією, до війни доводив свою патріотичну позицію усно. Та навесні 2014-го він прийняв рішення вступити до лав «Айдару». Фактично війну він пройшов наскрізь, ставши професійним військовим із потужним бойовим досвідом. До війни Антон був програмістом. І ось зараз він вимушений звільнитися з лав Збройних сил та вирушити в Польщу, пригадавши свою довоєнну професію. Чому так сталося, що держава не оцінила потенціал Антона, як на Луганщині народжується справжній жертовний патріотизм і що таке майбутня професійна армія — в інтерв’ю з екс-бійцем батальйону «Айдар» Антоном ВАЛЬЯНОСОМ.

«НА ЛУГАНЩИНІ У НАС БУВ НЕВЕЛИЧКИЙ ОСЕРЕДОК, АЛЕ СЕРЕД НАС НЕ БУЛО ВИПАДКОВИХ ЛЮДЕЙ»

— Інколи мене як луганчанина запитують про український патріотизм на сході. Зроблю пас тобі: а як ти став українським патріотом у досить русифікованому місті, яке знаходиться майже на кордоні з РФ? Тим більше, ти ж навіть за етнічною національністю — не українець.

— Так, я за національністю грек. Це дуже довга історія. В 1993 році у мене загинув батько, а мама часто їздила у відрядження і залишала мене із Зоєю Максимівною, яку я називаю третьою бабусею. Вона була вчителькою історії і завзятою «рухівкою». Слухати на ніч казки мені було не цікаво, тому замість казок вона мені читала книжку «Гетьмани України». Таким чином, замість казок я слухав історію про гетьманів, про походи і тому подібне. У школі не пам’ятаю, коли почув про «кровожерливих бандерівців», але моє вивчення історії на той час переконало мене в тому, що якщо хтось ту чи іншу сторону називає на 100% білою або чорною, то це очевидна брехня. Тому що війна красивою не буває, і 100-відсоткових янголів або демонів у ній немає. Перший курс університету в мене збігся із помаранчевими подіями. У 18 років я відчув ту саму революційну романтику. Зараз, звичайно, навіть смішно називати ті події революцією. Проте події 2004 року для мене стали переломним моментом у житті.

Потім, в університеті, від одного із вчителів історії я дізнався, що мої переконання, виявляється, звуться націоналізмом. До того я себе вважав просто патріотом. А так я ніколи, наприклад, не розумів, навіть на побутовому рівні, коли родичі піднімали келихи на Новий рік, щоб спочатку відсвяткувати російський Новий рік, а потім — український. В університеті я знайшов однодумців, з якими ми в 2008 році створили осередок організації «Патріот України», а в 2009-му переїхав до Києва. І ось буквально вчора я пояснював своїм друзям тут, у Києві, що бути патріотом на Луганщині та бути патріотом у Києві або Львові — це зовсім різні речі. Тому що на Луганщині у нас був невеличкий осередок, але серед нас не було випадкових людей. Якщо ти брав участь у патріотичному русі на Луганщині, то в певний час навчався не виходити на вулицю без ножа, тому що ті сили, яким ми протистояли, не бачили в нас людей, а бачили лише перешкоду, яку не зайве і ліквідувати. Приведу приклад Одеси, де був Максим Чайка, який працював там над створенням осередку «Патріот України» і якого вбили у 2009 році.

— Ми заговорили про помаранчевий Майдан. Якщо взяти останній Майдан, то, на моє переконання, героїзувати військових необхідно, героїзувати загиблих на Майдані, які щиро пішли на смерть заради бажання спротиву злу, треба, а ось героїзувати Майдан як явище не варто. Його треба досліджувати. Ми не знаємо, зрештою, що таке Майдан і який механізм стояв за ним.

— Я частково з цим погоджуюся, хоча б з точки зору, що Майдан — це революція, яка не доведена до кінця. Як показує історична і світова практика, якщо революція не доведена до кінця, то ті, проти кого ця революція була спрямована, беруть реванш. У перші дні після Майдану представники режиму Януковича боялися носа висунути на вулицю. А тепер дивіться, як вони поводяться.

— Був Майдан, а була сцена Майдану. Немає відчуття того, що переміг не Майдан, а сцена Майдану?

— Так. Типова формула: революцію задумують романтики, здійснюють відчайдухи, а користуються нею покидьки. До влади зрештою прийшли ті, хто на самому Майдані без охорони боявся ходити. Всі пам’ятаємо Кличка і вогнегасник, пам’ятаємо, як Яценюка відправили в інтимно-пішохідному напрямку і тому подібне. Окрім того, ми ще й побачили Кучму в Мінську. Це той, хто на Луганщині в свій час агітував за двомовність і взагалі є типовим представником радянської партноменклатури. Карта двомовності й боротьби з фашизмом — це були коронні карти на Донбасі, які використовували проросійські сили і свого часу той самий Кучма. Взагалі, ми маємо чітко розуміти, проти чого і кого боремося. Ворога треба знати досконало. Наприклад, ще в юнацтві я прочитав «Капітал» Карла Маркса, коли сперечався з комуністами на Луганщині.

«У НАС БРАК ЗДОРОВОГО НАЦІОНАЛІЗМУ»

— Ти сказав, що в університеті дізнався, що твої переконання — це націоналізм. Тобі не здається, що українцям насправді бракує справжнього націоналізму?

— У нас брак здорового націоналізму. Я вже казав, що нас на Луганщині було мало, але серед нас не було випадкових людей. Коли ми розпочинали свою діяльність, гасло «Слава Україні!» у масовій свідомості сприймалось як щось на кшталт «Хайль Гітлер!». І ми все робили, щоб розірвати ці навіяні пропагандою шаблони. Зараз всі ці історії про бандерівців і «діди воювали» з боку російських пропагандистів уже приїлись. Я навіть пишу їм у «Фейсбуці»: вигадайте про нас щось нове, бо не цікаво, а електоральна група на яку це розраховано, скоро вся буде на цвинтарі. Але українські націоналісти самі мають піклуватися про те, з чим вони ідуть, за кого і проти кого. Як я вже говорив, ворога треба знати досконало.

— А мене жахає те, що існує вже нове покоління на окупованих територіях, яке всмоктує цю російську пропаганду. Вони — як немовлята у батьків-наркоманів, у крові яких батьківські токсини. Дехто з них навіть пішов у найманці в 2014-му. Як ти прийняв рішення піти воювати за Україну?

— Я жив у Києві. Побачив, що відбувається на сході й вивіз із Свердловська, який нині перейменований на Довжанськ, родину, хоча не всі захотіли виїжджати. А потім подумав: ну, я ж усе-таки позиціоную себе як націоналіст, який ще до війни агітував своїх друзів, переконував їх, запевняв. І скажу так: якщо би я не пішов на цю війну, то проклинав би себе все життя. У мене була військова підготовка, і мушу сказати, що вона була кращою за ту, яка була у строковиків. У тому ж «Патріоті України» ми проводили регулярні вишколи з тактичною підготовкою, наближеною до бою. Але скажу чесно, коли мені виповнилося 18 років, я від армії «відкосив», бо вважав на той період це марнуванням часу, який можна було присвятити набагато кориснішим речам.

— Але не «відкосив» від війни.

— Звичайно. Бо тут я бачив сенс. Змінилися часи і ми побачили нові виклики, на які мали реагувати. Але зазначу, що певну підготовку ми вже мали і в 2014 році. Я бачив хлопців, які до того проходили строкову службу, а по факту не завжди вміли розбирати автомат. Мені на очі попався репортаж про один із боїв батальйону «Айдар», а я дуже хотів воювати саме на Луганщині. Тож я вирішив вступити до лав «Айдару». Пам’ятаю, як їхали з Києва на Луганщину і так «смачно» потрапили в аварію під Пирятином, що я тоді пожартував, що ще б трошки — і це була б найкоротша військова кар’єра в історії.

«ЕКС-МЕР МОГО РІДНОГО МІСТА, ЯКИЙ ЗДАВ МІСТО РОСІЯНАМ, НЕЩОДАВНО ПРИЇЗДИВ ДО КИЄВА І ОФОРМЛЮВАВ ПЕНСІЮ»

— На війні були такі випадки, коли здавалося, що тільки на Бога й надійся?

— Мій перший бойовий вихід був, коли ми звільняли Трьохізбенку. Я тримався тоді більш досвідчених товаришів. Поперлися ми у розвідку, і там на підйомі потрапляємо в засідку. Нас почали поливати із усього чого можна. Весь бій я пролежав на землі, обнімаючи автомат. Потім мене білого, як стіна, до тями приводили хлопці-«афганці». І тоді я подумав: два роки страждав від того, що мене дівчина колись кинула, а тут за один бій зрозумів, яка це все дрібниця, і взагалі, скільки дрібниць у житті ми сприймаємо близько до серця, перебільшуємо, переймаємося, в той час як воно зовсім того не варте. Коли вже ретроспективно аналізуєш усе, що відбувалося на фронті, то якби зараз мені запропонували взяти участь в операції на кшталт прориву Луганського аеропорту чи звільнення Новосвітлівки, то не факт, що за тих умов я би погодився знову. Тоді ще не було досвіду, і ми йшли у бій із шашкою наголо. Коли вже потім розбираєш бойову операцію, то розумієш, що то було просто самогубство.

— Той досвід, який був накопичений у боях, може бути використаний для деокупації Донбасу?

— На військовому рівні в принципі зрозуміло, що ми маємо роботи у випадку силового розв’язання конфлікту. Питання: що на цивільному рівні? Багато хто порівнює нашу ситуацію з Хорватією. Наскільки я знаю, хорватські території перебували під окупацією кілька років. Весь цей час у хорватів, окрім ясної дипломатичної позиції на міжнародній арені, була чітка позиція народу, що серби — це терористи, окупанти. У нас досі на офіційному рівні не визнано Росію окупантом. Хорватія на багатьох іноземних каналах замовляла соціальну рекламу, в якій розповідалося про війну в Хорватії. Після того, як зупинили навалу сербів недалеко від Загреба, коли зайшли миротворці ООН, на вже підконтрольних хорватському уряду територіях були одразу створені цивільні адміністрації, які формувалися ще до того, як ці території звільнили. Тобто після операції «Шторм», яка була здійснена блискавично за два тижні, ці цивільні адміністрації миттєво зайшли на звільнені території й одразу розпочали свою роботу.

Тепер уявіть собі, що ми звільнили окуповану територію Донбасу. Де та виконавча влада, яка має одразу зайняти своє місце? У нас навіть на вільних територіях не завжди є кому робити свою справу на належному рівні. Хто буде керувати цими людьми? Місцева так звана еліта? Колишній мер мого рідного міста на Луганщині, який здав місто росіянам, нещодавно приїздив до Києва і оформлював собі пенсію. Або той саме Клінчаєв, який був мною неодноразово побитий виключно з метою самозахисту, тривалий час перебував у Києві, а тепер сидить спокійно в Москві. Тих, кого заарештували за злочини, які призвели до послаблення наших позиції, і за колаборацію з окупантом, у нас одинці. У 2014 році ми брали в полон багато росіян. Ці питання не вирішені. У нас немає чіткої позиції не те що на міжнародній арені, а навіть всередині країни. Це дає підстави для спекуляцій політикам, що ще більше заплутує справу.

— Ти сказав про полонених росіян. Можеш навести приклади?

— Прикладів безліч. У Хрящуватому ми знайшли доволі цікавий журнал особового складу, який ми передали журналістам. Ті почали досліджувати прізвища, і виявилося, що у більшості з особового складу, хто воював проти нас, основним місцевим роботи значиться Псковська дивізія. Окрім того, я там виріс і ніколи не повірю, що якийсь дядько виліз із шахти і свідомо взяв зброю до рук та почав професійно воювати. Звичайно, до операції з прориву Луганського аеропорту проти нас дійсно воювало, вибачте, бидло. Після того почали заходити регулярні російські частини. До того додайте, скільки коштує касета граду. Не думаю, що в РФ є такі дурні, які дадуть у розпорядження будь-кому озброєння вартістю на мільйон.

«СЄПАРИ», ЯКИХ МИ БРАЛИ У ПОЛОН, СТАВИЛИ ТЕ САМЕ ЗАПИТАННЯ НАМ: «А ЧОГО ВИ НЕ ВЗЯЛИ ЛУГАНСЬК?»

— Перенесемося у літо 2014 року, на нашу Батьківщину. Ось він — Луганськ, до якого подати рукою. Що не дозволило його звільнити?

— Я можу судити з ситуації, яка розгорнулася з боку Хрящуватого, тобто півдня від Луганська. Два тижні нас там поливали градом, і в один із останніх днів перед ротацією по нас взагалі пролетів ураган. На мою думку, для укріплення наших позицій у Хрящуватому і Новосвітлівці толком нічого не було зроблено. У нас було трошки БТРів і, як ми казали, «півтора танки». У одного танка був зламаний механізм прицілювання, тобто цілилися через дуло, а другий не заводився без «толкача», тобто коли перший танк чіпляв другий. Із третього танка командир і наводчик з криками «ну його!» просто втекли разом із медиками. 14 серпня на нас пішла танкова атака — близько восьми танків. Один ми підпалили, другий був знищений двома «мухами» під башту, а танк мого товариша Артема його знищив. Але підтримки не було жодної. Ми були за декілька кілометрів від Луганська. Низький уклін 80-й бригаді, яка пам’ятала героїзм нашого батальйону під час прориву блокади аеропорту і яка зрештою прийшла нам на підкріплення. Та цього було недостатньо. Хоча з самого початку було зрозуміло, що на ці два села буде спрямований основний удар, щоб деблокувати Луганськ. «Сєпари», яких ми брали у полон, ставили те саме питання нам: «А чого ви не взяли Луганськ?» Із Луганська, за їхніми словами, до того, як туди зайшла величезна колона росіян, «сєпари» тікали як щури.

— Тоді я був у Луганську і пам’ятаю, як вони перефарбовувались, як познімали камуфляж, а також як навіть настрої в місті почали змінюватися — готувалися до приходу української армії.

— Якщо не збоку Хрящуватого і Новосвітлівки, то принаймні з боку Металіста був чудовий плацдарм для наступу. Звичайно, були б вуличні бої, але як інакше? Як каже мама мого друга: коли наступали і гинули, то хоча б було зрозуміло, за що гинуть. А ось коли стояти на місті і «працювати» мішенню для артилерії, то це вкрай прикро. Я не знаю, як щодо Донецька, але Луганськ можна і треба було взяти, і ніколи б вони нас звідти не вибили. Бо коли вони входили в Луганськ перед тим, то робили це під приводом того, що вони «звільняють» місцеве населення від «хунти». А якщо б ми зайшли в Луганськ, то лупити градами по місту для них було б проблематично. Навіть ідеологічно для нас то була би перемога, адже у них не було б приводу говорити про «ЛНР». Ми знаходилися на такій відстані від Луганська, що я бачив у бінокль будинок, в якому колись жив.

— Якщо говорити про тему стандартів НАТО. Зараз озвучують, що армію поступово готують до цих стандартів.

— Скажу, що на війні питання не в кількості військових, а в їхньому використанні. Я багато читав воєнної літератури, зокрема мемуари Арієля Шарона, який писав, що не можна воювати за територію. Територія — це річ, яка відвойовується, а ось людський ресурс не відновлюється. Так про які стандарти НАТО можна зараз говорити в нашій армії? Якщо солдату НАТО з самого початку говорять, що він особистість і його цінують хоча б тому, що на його підготовку витрачено багато грошей, то у нас до багатьох військових ставляться, як до звичайної одиниці. Підмітання плацу, фарбування боксів нікуди не ділося. Виникає питання: якщо солдат підписав контракт воювати, то чому він має займатися побутовими речами? Солдат-контрактник — це професійний військовий, у якого основна частина його діяльності має зводитися до того, щоб він учився воювати, і воював, а не траву щипав.

Для мене взагалі ідеалом армії є ізраїльська. Там є чітке розуміння того, що якщо у них буде погана армія, то держава Ізраїль зникне дуже швидко. У нас, здається, цього розуміння досі немає, хоча проти нас воюють не папуаси із «Хезболли», а дуже потужна армія світу. В Ізраїлі дуже цінують людський ресурс. Наприклад, там нагорода за те, що ти виніс пораненого товариша з поля бою, важить більше, ніж медаль за відвагу. Навіть якщо твій товариш загинув, ти маєш витягнути його тіло з поля бою. У мене є товариш — офіцер, який служить у ізраїльській армії й який стверджує, що в Ізраїлі солдат має право обговорювати з командиром наказ. Не просто розводити дискусії, а чітко й ясно пояснити, чому він вважає наказ неправомірним, і командир зобов’язаний до нього прислухатися.

«АРМІЇ ТРЕБА НАРЕШТІ ВІДХОДИТИ ВІД РАДЯНСЬКИХ ЛЕКАЛ»

— Виходить, що у нас будь-хто з дивана може давати поради Генштабу, а на практиці там, де оперативно приймаються рішення, зворотний контакт між командуванням і військовим відсутній.

— У нас із самого початку не прийнято, що існує цей органічний контакт між командиром і підлеглим. Був випадок, коли капітан докладав полковнику під Дебальцевим, що під Логвіновим формується ударна група противника. На що полковник відповів: «Полковнику видніше за капітана». Хоча немає нічого поганого в тому, якщо солдат зміг би переконати командира. Це має бути органічним процесом прийняття вірного рішення. Треба усвідомлювати, що армія — це живий організм, а не лише зашкарубла формалізована машина. Треба відходити від радянських лекал. Зараз не обов’язково мати численну армію. Немає нічого видатного в тому, що у нас армія досягла 250 тисяч військових. Вона має бути професійною і гнучкою. Зараз нікого не цікавить чисельність, бо є ті ж залпові системи вогню, які всю цю кількісну перевагу знищать залпами батареї. У 1980-х роках здавалося, що велика кількість танків — це неймовірна сила. Зараз існують такі системи протитанкової оборони, що можуть перетворити ці танки на купу брухту. Під час другої іракської кампанії 15 американських морпехів за 40 хвилин, використовуючи «джевеліни», знищити 35 іракських танків. Це для наочного прикладу того, куди еволюціонує армія і до чого ми маємо прагнути.

— Тобі не здається, що позиційна війна, яка зараз триває, нас затягнула в пастку?

— Звичайно. Ми є стороною, яка має звільняти свою територію. Ворог із кожним днем укріплюється і фізично, й ідеологічно. В секторі «М» — Маріуполь — біля Саханки наритий дуже потужний укріплений район із бетонованими спорудами. Тому перед тим, як говорити про стандарти НАТО, треба докорінно змінити взагалі підхід до армії, вичистити її від совкового накипу, коли до військового ставляться як до сміття, а не як до особистості. Ми маємо усвідомлювати, що воюємо з країною, військовий потенціал якої значно перевищує наш. На мою думку, в такій ситуації не буде людина викладатися на повну, якщо до війни вона ставиться як рядової роботи. Для мене добровольці — це не лише бійці добробатів, а й ті, хто в 2014-му, не замислюючись про зарплату, пішов сам до військкомату. Це були перша, друга і третя хвилі мобілізації. Так, не можна порівняти ситуацію з технікою тоді й зараз. І якось воювали, не замислюючись про гроші. Першу зарплату я отримав у листопаді 2014 року, яка накопичилася за кілька місяців. До того ми харчувалися тим, що привозили волонтери.

— То чому ж зараз звільняєшся із лав ЗСУ і вирушаєш до Польщі?

— Бо у мене банально не вистачає грошей на житло. Я розумію, що мене цінує моя країна, але не держава. Країна — це не територія і не чиновники, це мій народ. Для того, щоб солдат нормально воював тривалий час, він має думати лише про війну, а не про те, що його дитина вдома без нормальної їжі, а живуть вони з дружиною в якійсь халупі. Що стосується військових з окупованої території, то у мене таке враження, що нас держава просто ігнорує. Не хочу нікого образити, але я нещодавно бачив, що такий собі ветеран АТО отримав квартиру. У мене на це шансів немає, бо я, слава Богу, не став інвалідом. Тому коли мені дружина раніше пропонувала поїхати за кордон працювати, я обурювався, адже три роки воював за цю країну. Тепер я розумію, що, на жаль, доведеться поїхати попрацювати за кордон програмістом, адже до війни я працював у цій сфері.