Український проект

Якби цілі, що декларуються при проведенні так званих «круглих столів» з питань евроінтеграції, досягалися хоча б частково, Україна вже давно була б повноцінною частиною європейської спільноти. Однак вони у більшості випадків виявляються доволі нудними і малорезультативними «засідалівками». Так, нещодавно в Черкасах відбулися громадські слухання «Нова Україна в оновленій Європі», присвячені питанням європейської та євроатлантичної інтеграції України. Ці, вже 32-гі слухання, організовані Інститутом євроатлантичної співпраці та представництвом Фонду Конрада Аденауера, мали на меті представити можливості для інтеграції на національному та регіональному рівнях після помаранчевої революції. А також виявити сприйняття суспільством зовнішньополітичних ініціатив нової влади. Особливої значущості форуму мала додати участь у ньому глави МЗС України Б. Тарасюка, директора Центру інформації та документації НАТО в Україні М. Дюре й радника-посланника Посольства ФРН Й. Регенбрехта. Для нерозпещених увагою високих посадових осіб представників черкаської еліти громадські слухання могли стати великою подією, серйозним інформаційним приводом. Могли, але не стали.

На жаль, деякі експерти й чимало учасників слухань виявилися не готовими до відвертого діалогу високого рівня. Інтеграційна риторика, що вже приїлася, наштовхувалася на безмовні прохання пояснити, які галузі й підприємства слід розвивати нашому регіону, щоб бути конкурентоспроможним в оновленому ЄС, що має намір робити й робить влада для вирішення тих чи інших проблем. Склалося враження, що конкретика — не найсильніша сторона шановних експертів. Можливо тому, вже після першої модерації слухання благополучно залишила частина залу.

Тим часом, запропоновані для обговорення питання є надзвичайно важливими й нагальними. Для України після помаранчевої революції європейські інтеграційні можливості, дійсно, істотно розширилися. Зникло або пом’якшилося багато негативних стереотипів про нашу країну, частково зруйновані штучні перешкоди, що створювалися як Європою, так і колишньою владою у своїх інтересах. А головне — ми, українці, переконалися в тому, що разом ми здатні багато чого зробити, що ми аж ніяк не гірше (а часом навіть краще) за інших здатні творчо виявляти величезну енергію. Але щоб ця енергія не зійшла нанівець і не перетворилася на «пропащу силу», владі треба не тільки говорити із суспільством, а й запропонувати йому цілісний, переконливий, продуманий ретельно прорахований проект перетворень.

Європейська і євроатлантична інтеграція може для України стати дієвим інструментом розв’язання внутрішніх проблем. Однак, щоб використати цей інструмент, ми повинні самі чітко уявляти, чого ми хочемо і як це зробити, виходячи з наших умов і тенденцій європейського розвитку. На жаль, заяви представників нової влади дають більше приводів для запитань, ніж для тверджень.

Президент В. Ющенко орієнтовною датою вступу України до ЄС назвав 2015 рік. Доречно запитати: які існують підстави для подібного розрахунку? Де й коли громадськість могла б детально ознайомитися з ними, щоб сприймати їх як правильні й обгрунтовані? Якщо порівнювати із сусідами, то, наприклад, Туреччина подала заявку на вступ до ЄС ще 1987 року, але лише 1999-го Брюссель визнав її реальним кандидатом на вступ, уникаючи, втім, називати дати прийняття та початку переговорів про вступ до ЄС.

Або, скажімо, інше запитання: як співвідносяться наші розрахунки та плани з політичними змінами, пов’язаними з ухваленням Конституції ЄС? Якщо Конституція все ж буде ухвалена, виникне абсолютно інша Європа, з іншими інститутами та способами прийняття політичних рішень. Сьогодні в ЄС діє система ротації, відповідно до якої глава уряду кожної з держав-членів по черзі займає посаду президента протягом шести місяців. Конституція ЄС передбачає запровадження постійної президентської посади й посади міністра закордонних справ. Президента обиратимуть не громадяни, а лідери країн ЄС на термін до п’яти років. Міністру закордонних справ, якого теж обиратимуть європейські лідери, треба буде формулювати політику ЄС і виступати в ролі віце-президента на засіданнях Єврокомісії — виконавчого органу ЄС, який також формується без участі громадян.

Європарламент — єдиний орган ЄС, склад якого формується безпосередньо громадянами держав-членів Союзу і виражає їхню волю, вже нині грає набагато меншу роль, ніж невиборні інститути ЄС. Проведені соцопитування свідчать, що лише 50—53% громадян країн ЄС вважають, що Європарламент відіграє важливу роль у житті ЄС. За своїм впливом ЄП не витримує конкуренції ні з національними парламентами (79%), ні з національними урядами (85%), ні навіть з місцевими органами влади (80%). Усвідомлюючи це, 43% громадян країн ЄС вважають за необхідне збільшити повноваження ЄП, лише 11% заперечують це, а 33% не змогли чітко відповісти (www.russ.ru).

У ЄС робляться спроби створити інститути й механізми, здатні забезпечити представництво і контроль суспільства у владі. Але після ухвалення Конституції ЄС обмежена можливість такого контролю стане ще меншою. Опитування свідчать, що більшість громадян країн ЄС (а українці й поготів) не знають змісту Конституції ЄС. Тим паче, що це й «не потрібно»: у багатьох країнах для її схвалення не обов’язково проводити референдум, достатньо ратифікації проекту національними парламентами. Що досить зручно для влади.

Беручи до уваги вищесказане, чи готові наші громадяни й керівництво попрощатися зі значною частиною зовсім недавно здобутої незалежності та суверенітетом на користь європейської бюрократії?

Звісно, можна сказати, що якщо громадяни країн Євросоюзу не мають жодного уявлення про свою майбутню Конституцію, то й нам про неї знати необов’язково. Адже це ми хочемо скоріше бути разом з ними, а не навпаки. І тут постає аж ніяк не риторичне запитання: а чи хочемо ми в Європу?

Якщо звернутися до результатів соціологічних досліджень, відкриється далеко не райдужна картина. Автору цих рядків п’ять років тому вже доводилося писати про те, що громадяни України не ідентифікують себе з політичною Європою та з недовірою ставляться до найважливіших європейських інститутів («День», 2000, №142). Приміром, 2000 року експерти центру СОЦІС зафіксували, що найбільш важливим почуття приналежності до Європи вказали лише 2% (!) українців. Чи можна всерйоз говорити про євроінтеграцію, коли відсутня критична маса людей з європейською самосвідомістю? Всеукраїнське опитування, проведене 2000 р. Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», визначило, що цілковито довіряли ЄС 29% опитаних, не довіряли 35%, не змогли відповісти 36%. За даними того ж опитування, НАТО 2000 року в Україні цілковито довіряли 21% респондентів, не довіряли 45%, не змогли відповісти 34%.

Щоб динаміку змін переваг українців було видно чіткіше, перш ніж навести дані за 2005 рік, погляньмо, як «голосували» наші громадяни «проміжного» 2003 року. За даними всеукраїнського опитування Фонду «Демократичні ініціативи» спільно з компанією «Тейлор Нельсон Софрез Україна», в разі проведення референдуму 54% опитаних проголосували б за євроінтеграцію, проти — 14%, 12% не брали б участі в такому референдумі. За приєднання до НАТО висловилося 28% респондентів, проти — 35%, 14% не брали б участі в референдумі.

Нині, 2005 року, за даними опитування Фонду «Демократичні ініціативи» та Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), ідею вступу України до ЄС підтримують 44% громадян. У разі проведення референдуму із цього питання, проти вступу України до Євросоюзу висловилися б 28%, не визначилися або не брали б участі в такому референдумі також 28% респондентів. Те саме опитування свідчить, що в разі проведення референдуму стосовно членства в НАТО 48% опитаних відмовилися б від вступу до НАТО, 36% вагалися з відповіддю й лише 15% відповіли на запитання позитивно.

Таким чином, соціологічні опитування фіксують наявність нестійкої динаміки збільшення позитивного ставлення українців до ЄС і водночас зростання кількості прихильників негативного ставлення до НАТО.

Враховуючи зростаючу активність влади в реалізації курсу на членство в Альянсі, останнє виглядає загрозливо. Тим більше дивує свята впевненість українського керівництва, яке декларує, що якщо інші держави спочатку вступали до НАТО, а потім до ЄС, то цей рецепт годиться на всі часи. Тим самим начисто ігноруються істотні відмінності в становищі сусідів — країн Балтії та Центрально-Східної Європи.

У країнах Балтії і ЦСЄ не без проблем загалом було створено громадський консенсус з питання вступу до ЄС і НАТО. Вступ до Альянсу сприймався в цих країнах передусім як єдина можливість забезпечити свою безпеку перед Росією. В Україні ж Росія не сприймається суспільством як імовірний військовий противник. Більшість українців вважає, що Україна та Росія мають бути незалежними, але дружніми державами з відкритими кордонами без віз і митниці. За це висловилися 62,9% опитаних під час соціологічного дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» і КМІС 14—24 квітня 2005 року. За відносини між Росією й Україною, як з іншими державами із закритими кордонами, візами й митницями, висловилися 13,3% респондентів, а 21,4% опитаних взагалі вважають, що Україна та Росія повинні об’єднатися в одну державу.

У минулі роки українська влада не обтяжувала себе тим, щоб спуститися до суспільства й переконати його в перевагах членства в НАТО. Тому функцію «інформування» українців про справжнє обличчя «агресивного військового блоку» привласнили російські політтехнологи.

Разом із тим, вважати, що наявне серед українців неприйняття НАТО зумовлене тільки міфами, фобіями та стереотипами — помилка. Люди аж ніяк не дурні й вибудовують свою позицію на раціональній основі. Якщо підсумовувати аргументи противників членства України в НАТО, що звучать на інтернет-форумах, то більшість із них зводяться до одного: громадяни вважають, що в нинішніх умовах вступ України до НАТО не поліпшить безпеку країни, а навпаки, створить додаткову небезпеку, викличе погіршення відносин із Росією. Країною, в якій у 25 млн. українців є родинні зв’язки і від якої ми чималою мірою залежимо.

У цій ситуації прагнення «контрабандою» втягти Україну до НАТО виглядає не просто недемократичним. Воно може на роки розколоти суспільство й державу. Тому, приймаючи такі серйозні рішення, влада зобов’язана заручитися суспільною згодою, а не ховатися від відкритої дискусії. Якщо, звісно, влада хоче залишатися владою. Уявімо, наприклад, що влада задумає провести всеукраїнський референдум про членство України в НАТО. На який результат вона розраховує? Чи не дискредитує він інтеграційний процес в Україні? Чи не поховає надії європейськи орієнтованих українців?

Уважний спостерігач міг помітити, як за останні місяці, одночасно зі спробами зближення України з ЄС змінилася тональність у ставленні до ЄС у підконтрольних Кремлю інтернет-ЗМІ, де Євросоюз називають «IV Рейхом» і «фашистською» державою. Ці твердження підозріло схожі на ті, що використовувалися опозицією під час вступу Польщі до ЄС. Чи готова українська влада відбивати зовнішні й внутрішні інформаційні атаки?

Висновок один: із суспільством треба починати систематично активно працювати. Поки ідея європейської та євроатлантичної інтеграції не охопить широкі верстви населення, вона буде приречена залишатися проектом, цікавим для вузького кола фахівців. А День Європи — святом для жителів декількох міст України.

Про інтеграцію в минулому було сказано стільки гарних слів, що зараз непросто зацікавити громадян вникати в суть питання, рахувати гроші та контролювати владу. На жаль, в цьому криється відразу декілька небезпек. Опитування свідчать, що в Україні більш як половина громадян не цікавляться політикою. Погано інформоване пасивне суспільство може стати жертвою того проекту, який буде реалізований владою. Євроінтеграція вимагає проведення реформ, а за реформи завжди платять найслабші верстви населення. На відміну від України, в Європі відкрито говорять про те, що нове континентальне утворення не вписується без шкоди для населення в законодавчі рамки й економічні умови, що мали силу для колишніх членів Євросоюзу. Тож за відповідність високим європейським стандартам обов’язково доведеться платити.

Наприклад, Черкащина як аграрний регіон у разі вступу до ЄС має шанси розоритися через неконкурентоспроможність місцевої сільськогосподарської продукції перед зарубіжним імпортом. До речі, нам уже нині нікуди дівати зерно у зв’язку з різким скороченням поголів’я худоби. Не зможемо продати продукцію — зросте безробіття, знизиться життєвий рівень населення.

У вибраній нашими експертами за зразок Польщі при 5,3% економічного зростання безробіття становить 20%, а серед молоді до 25 років — 39%, найвищий показник в Європі («The Guardian»). Нас утішають, що фермери Польщі отримали від ЄС велику допомогу, але умовчують, що цьому передувала наполеглива боротьба польського керівництва, що здійснило буквально напередодні вступу до ЄС низку гучних політичних демаршів, погрожуючи відмовитися вступати до ЄС. Не варто забувати, що в тій боротьбі Польщу активно підтримували США й польське лобі. Адже важливо, що в США мільйони громадян мають польське коріння.

В України немає за спиною такої потужної сили, яка допомогла б нам відстояти свої інтереси перед європейською бюрократією. Тож готуватися треба завчасно. Зрештою, високотехнологічне реформоване сільське господарство необхідне нам, а не нашим конкурентам у Європейському Союзі. Але про довгострокові, до 2015 року, плани реформування сільськогосподарської або якоїсь іншої галузі від уряду поки нічого не чути.

Якщо ми всерйоз націлені на європейську інтеграцію, нам потрібно вже зараз створювати в регіонах структури сприяння інтеграційним процесам. Це повинні бути не лише громадські організації та дослідницькі центри, які працюватимуть над підготовкою до вступу в ЄС і НАТО з урахуванням місцевої специфіки. А й чітко розділені у своїй інтеграційній компетенції відомства та координатори, які нестимуть реальну відповідальність за реалізацію урядового курсу. Варто поміркувати над думкою директора Представництва Фонду ім. К. Аденауера в Україні Ральфа Ваксмута про давно назрілу необхідність запровадити посаду уповноваженого у справах ЄС в регіонах.

На національному рівні треба бути законодавчо, організаційно та інформаційно готовими до так званої різношвидкісної інтеграції, що практикується в ЄС для нових членів. А значить, вчитися десятиріччями конкурувати в нерівних умовах. Адже країни ЦСЄ, формально ставши членами ЄС, унаслідок своєї нерозвиненості, по суті, виключені із цілого ряду напрямків діяльності Євросоюзу.

Нова Україна та оновлена Європа поки є не реальністю, а політичними проектами. І саме від громадської участі залежить, як вони реалізуються і яким наше життя буде завтра. Участь в розробці українського євроінтеграційного проекту — величезний шанс для всіх творчо мислячих та ініціативних українців, особливо для інтелігенції. За останні роки інтелігенція маргіналізувалася, втратила вагу, оскільки перестала продукувати й пропонувати суспільно значущі ідеї. Участь в інтеграційному проекті могла б слугувати її суспільній реабілітації в найширшому значенні цього слова.

Окремо слід сказати про наших громадян за кордоном. Уже нині мільйони українців своїми руками створюють благополуччя Європи. Для багатьох із них Європа стала не лише місцем роботи, а домом. Однак вони позбавлені можливості брати участь у створенні її політичного вигляду. Напевно, уряду варто не тільки думати про те, як повернути їх назад, а й про те, як перетворити цю силу на авангард української інтеграції в Європі, створюючи необхідні інститути й структури. Мільйони людських зв’язків з громадянами країн ЄС могли б неабияк посилити наші позиції на переговорах з Євросоюзом.

Можна й треба дискутувати про переваги та небезпеку українського і європейського проектів. Важливо усвідомлювати, що альтернативи європейської та євроатлантичної інтеграції немає. Чекати, поки Росія розбереться зі своїми внутрішніми проблемами і буде здатна запропонувати нам прийнятний інтеграційний проект, більше не можна. Звісно, за задоволення приєднатися до ультрамодерного європейського експресу доведеться заплатити десятиліттями важкої праці, розчаруванням, втратою багатьох традицій і звичок. Але воно того варте. Головне — не забувати, що інтеграція не самоціль, що мета — суспільство та людина — криється в самому процесі. Тільки тоді здійсниться омріяний нами український проект.