Український прорив БЮТ на Схід
Після оголошення попередніх результатів виборів у двох політичних таборах — «помаранчевому» і «біло-синьому» — лідери оповістили себе переможцями виборів. Хоча при цьому оптимізм представників Партії регіонів був скоріше непереконливою міною при поганій грі. З формального погляду ПР дійсно посіла перше місце, набравши понад 34% голосів виборців, а це на декілька відсотків більше, аніж на виборах 2006 р. Але даний результат плюс голоси комуністів і навіть блоку Володимира Литвина не дозволяє регіоналам розраховувати на формування стійкої проурядової більшості. Тому реальним переможцем виборчої кампанії все ж варто вважати Блок Юлії Тимошенко, який, хоча й став другим, але, будучи в опозиції, в півтора разу збільшив свої показники в порівнянні з минулими виборами.
Причому БЮТ переміг не лише в якомусь окремому регіоні, а відразу в 16 областях країни — це Західна Україна, Центральна і Північно-Східні Чернігівська та Сумська області. Тоді як ПР перемогла лише в 10 регіонах країни. Важливим є аналіз не лише кількісних показників, але й якісних. У 19 регіонах України БЮТ отримав понад 20% голосів виборців, тобто в понад 2/3 регіонів БЮТ користується значною підтримкою виборців. На дострокових виборах 2007 р. БЮТ вдалося розвінчати міф про те, що «помаранчеві» політичні сили не мають будь-якої серйозної підтримки в Східній Україні. Фактично провал «помаранчевих» був характерним лише для Донецької та Луганської області, де вплив «біло-синіх» має тотальний характер. Що стосується інших регіонів, то з кожними виборами ситуація там вирівнюється.
Показовими є результати в Харківській області, де традиційно перемагали комуністи, а на останніх виборах — ПР. БЮТ отримав у області понад 16% голосів, а в Харкові — понад 20%. Даний результат не лише в півтора разу вищий, аніж на минулих виборах, але й показує, що БЮТ вдалося головне — зламати психологічний бар’єр несприймання. При цьому успіх БЮТ відбився й на результаті іншої «помаранчевої» сили — блоку «Нашої України — Народної Самооборони», яка хоча й набрала вдвічі менше голосів, але все ж таки на 2% поліпшила свої показники.
Останній факт є особливо важливим. Уперше електорат «помаранчевих» партій зростає не за рахунок відтягування голосів одне в одного, жорсткої критики і взаємних звинувачень, а за рахунок якісного приросту прихильників із інших політичних таборів. При цьому додаткові голоси БЮТ і НУ— НС у Харківській області (а це близько 7%) отримали і не за рахунок СПУ, яка перейшла з «помаранчевого» до «біло-синього» табору. Оскільки СПУ як на минулих виборах, так і на цих не змогла в області навіть подолати 3%-й виборчий бар’єр.
Вдвічі погіршила свої результати в Харківській області ПСПУ: 2006 р. вона отримала 4,33% голосів, а 2007 р. — приблизно 2,5% голосів. Одночасно збільшила свій відсоток КПУ. Тобто голоси лівих розігрувалися в трикутнику КПУ— ПСПУ—СПУ і частково ПР. Електорат лівих залишається стабільним, і радикального зростання чи падіння рейтингу найближчим часом чекати не доводиться. Сумарно ліві в Харківській області, як і загалом у Східній Україні, користуються довірою близько 10% виборців, вдвічі меншою — в Центральній Україні і мають мінімальну підтримку на Заході. Даний відсоток (близько 10—15) на всі ліві політичні сили для Харківської області швидше є нищівною поразкою, аніж відносним успіхом. Адже за півтора року кількість прихильників лівих практично не збільшилася, а залишилася на тому ж рівні, причому їх сьогодні вже вдвічі менше, аніж прихильників «помаранчевих» політичних сил. Загалом, подібні тенденції означають подальшу маргіналізацію лівих політичних сил і відхід їх iз політичної арени.
Якщо 1998 р. до Верховної Ради пройшли три ліві політичні сили, подолавши 4% й бар’єр і разом за нихпроголосувало майже 40% виборців, то 2007 р. всі ліві сили в парламенті представлено лише комуністами, які набрали трохи більше 5% голосів виборців. Тому відносний успіх КПУ на виборах 2007 р. на практиці — яскрава демонстрація загалом провалу лівих сил у останнє десятиріччя. При цьому така тенденція є характерною не лише для Західної і Центральної України, але й для Східної, де позиції лівих традиційно були найбільш могутніми. Таким чином, можна зробити висновок, що збільшення електоральної підтримки «помаранчевих» і, насамперед, БЮТ відбулося не за рахунок лівих політичних сил, які загалом зберегли основні позиції в порівнянні з виборами 2006 р.
Залишаються лише тільки ПР та інші центристські політичні сили, а на минулих виборах більш або менш значні результати показали партія харків’янки І. Богословської «Віче» — 3,09%, Блок В. Литвина — 2,32%, партія, на той момент, глави Укрзалізниці В. Гладких «Відродження» — 2,09%. Блок В. Литвина збільшив свій результат у порівнянні з минулими виборами, його підтримало 4,5% виборців, партія «Відродження» участі у виборах не брала.
Результат ПР у Харківській області, виходячи з об’єктивних електоральних чинників, мав би бути принаймні не меншим, аніж на виборах 2006 р. Після загибелі одного з лідерів ПР Є. Кушнарьова ПР продовжувала контролювати і місто, і область. Міським головою Харкова було обрано регіонала М. Добкіна, секретарем міськради — регіонала Г. Кернеса, главою облради — В. Салигіна. Контролює ПР усі районні, міські та сільські ради. До першої п’ятірки ПР включено представницю Харківщини, колишнього лідера «Віче» І. Богословську. При цьому ПР контролює уряд, має можливість перерозподіляти бюджетні кошти, в тому числі виходячи з політичної доцільності, підтримуючи електорально лояльні регіони.
ПР збільшила свій рейтинг практично в усіх областях країни, як на Сході України, так і на Заході і в Центрі, лише в Харківській області партія погіршила свої результати. Якщо 2006 р. ПР мала символічну підтримку понад 50% виборців, то 2007 р. регіони до символічних 50% не дотягують. Це головна відповідь на запитання, за рахунок чого збільшили свої показники «помаранчеві» політичні сили й насамперед БЮТ.
У цьому випадку потрібно відзначити як ефективну кампанію БЮТ, так і провальну кампанію ПР, яку проводили одіозні політики М. Добкін і Г. Кернес. При цьому успіх БЮТ у Харківській області є показовим у порівнянні з результатами, отриманими БЮТ у сусідній Луганській і Донецькій областях. За БЮТ у Харківській області у відсотковому співвідношенні проголосувало в три й у чотири рази більше відповідно.
У Харківській області БЮТ показав кращий результат не лише в співвідношенні з результатами в інших східноукраїнських областях — Донецькій і Луганській, що цілком електорально зрозуміло, але й у південних областях, де позиції «помаранчевих» були значно сильнішими, ніж на Сході, а саме — в Запорізькій, Одеській областях та АР Крим. Ще одним яскравим показником падіння довіри до «біло-синіх» є досить низька явка виборців у Харківській області — 53,7% — це один із найнижчих показників. Така явка виборців свідчить лише про розчарування виборців у тих партіях, за які вони традиційно голосували на минулих виборах.
Для проведення ефективної кампанії партіям важливі не лише топові п’ятірки чи десятки, але й авторитетні лідери в регіонах. І на прикладі Харкова та Харківської області видно, що місцеві керівники партійних організацій зіграли більш значну роль, аніж всеукраїнські загальнонаціональні стратегії кампаній та столичні партійні лідери.
