Українці показали характер...

ЩО РОБИТИ ЗІ СТАЛІНИМ?

Олександр ПОДРАБІНЕК, Москва

Щойно призначений головою Ради при президентові Російської Федерації зі сприяння розвитку інститутів громадянського суспільства й прав людини Михайло Федотов одним із пріоритетних своїх завдань у новій ролі назвав десталінізацію суспільної свідомості. Він також заявив про намір сприяти судовій і міліційній реформі, але це були, швидше, чергові слова новоспеченого чиновника, який, певна річ, не може не схвалити нову іграшку чергового президента.

Напевно, за словами Михайла Федотова про десталінізацію стоїть не лише його світогляд як політика й журналіста, а й плани на найближче майбутнє. Ідея нової кампанії десталінізації дещо сколихнула російське суспільство й навіть породила деякі дискусії, втім, не надто бурхливі й не дуже тривалі.

Сталіністська свідомість у сучасній Росії — це такий багатошаровий пиріг, шари якого відрізняються один від одного за якістю й смаком. Шар, який видно найчіткіше і який найгірше пахне, — сталінізм, що його сповідує покоління твердокамінних комуністів із членськими квитками КПРС у нагрудних кишенях, котрі йдуть уже в небуття. На «червоні дати календаря» вони ще виходять інколи на вулиці й площі наших міст із портретами Сталіна, щоб публічно заявити про свою вірність мертвій справі, якій вони віддали все свідоме життя. Намагатися їх «десталінізувати» марно, та й ні до чого. Вони не грають у суспільстві жодної істотної ролі, й якщо ще тримаються на плаву, то лише завдяки федеральній владі, яка піклується про те, аби добре виглядати на тлі чогось зовсім уже кошмарного.

Інший шар сталіністської свідомості представляють люди, які прагнуть простих рішень. Це аж ніяк не обов’язково погані люди — політичні лиходії, котрі мріють знову залити Росію кров’ю. Вони справедливо обурені корупцією, злочинністю, всевладдям бюрократії, поголовним хабарництвом, бездіяльністю правоохоронних органів, підкупною судовою владою й іще багатьма речами, що обурюють також людей з демократичним світоглядом. Проте, на відміну від останніх, вони бачать єдиний вихід із ситуації, яка створилася, в суворості, що доходить до жорстокості. Це, безумовно, сталінський спосіб вирішення проблем. За запізнення на роботу — п’ять років таборів, за підібраний колосок — десять років, за розказаний анекдот — 25. Інші такі люди обурені поширенням наркоманії, проституції, свободою поведінки, гомосексуалістами, сектантами, сучасними художниками, трудовими мігрантами, кавказцями, жидомасонами, нудистами, нецензурною лексикою, опроміненням і літаючими тарілками. Усіх, хто псує їм картину світу, вони із задоволенням відправили б до Сибіру або на той світ. Серед людей, які ратують за «сталінську» жорстокість, представники різних поколінь. Їх об’єднує не похилий вік, а низький рівень освіти й нездатність до самостійної інтелектуальної роботи.

Ще один шар — досить тонкий, але вельми небезпечний — політики, громадські діячі та діячі культури, котрі пропонують суспільству сталінські рецепти політичного устрою країни. Вони б’ються за підручники історії, в яких Сталін представлений як «ефективний менеджер»; вони відроджують численні радянські міфи про суспільне благоденство й успіхи соціалізму; вони яро протистоять спробам переглянути історію, викинувши з неї брехню й залишивши правду.

І, нарешті, верхній шар, не дуже помітний у цьому пирогу, але ключовий у всій цій конструкції — верховна влада. Ні, вони не говорять про любов до вусатого батечка й не захоплюються публічно його методами. Навпаки, вони за нагоди пустять фальшиву сльозу по жертвах політичних репресій, покладуть квіточку на Бутовському полігоні або в Катині, за необхідності висловлять кому треба співчуття. Вони навіть поговорять про верховенство закону та про те, що свобода краща, ніж несвобода. Але при цьому старанно й послідовно будуть: жорстко контролювати судову владу; брати під своє управління телебачення й інші засоби масової інформації; підпорядковувати собі великий бізнес і знищувати дрібний; фальсифікувати вибори, щоб диктувати свою волю парламенту; зводити нанівець діяльність усіх політичних партій, окрім правлячої; забороняти опозиційні мітинги й демонстрації; проводити політику залякування щодо сусідніх країн і підтримувати тоталітарні й терористичні режими.

Вони обурюватимуться, якщо їх звинуватять у сталінізмі, але насправді вони втілюють у життя сталінські рецепти з поправками на новий час і зміну обставин. Їм близькі ідеї жорсткого управління, чіткої бюрократичної ієрархії, казармової дисципліни й безумовного позбавлення суспільної критики й політичних конкурентів. Поки що вони не можуть дозволити собі сказати це вголос, але прихована туга за сталінізмом ні-ні, та й прослизне в публічний простір — то у вигляді відродженого сталінського гімну, то у вигляді нових меморіальних дощок діячам комунізму, то у вигляді зворушливої турботи про пам’ятники більшовицьким катам.

То проти кого ж спрямований пафос десталінізації Михайла Федотова? Проти найдієвіших сталіністів, які стоять на чолі системи, чи проти найменш шкідливих, що вештаються з пліснявими портретами свого вождя? Звісно, час покаже, але щось мені підказує, що радник президента Росії Михайло Олександрович Федотов навряд чи стане викривати елементи сталінізму в діяльності президента Медведєва або прем’єр-міністра Путіна. Утім, усе в його руках.

УКРАЇНА Є ДЛЯ НАС ПРИКЛАДОМ ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ

Лілія ШЕВЦОВА, провідний науковий працівник Московського центру Карнегі:

— Будь-яка історична подія, що обговорюється в російських медіа й належить до тем громадського обговорення, і, звичайно ж, насамперед роль Сталіна та необхідність або непотрібність десталінізації, має не суто теоретичне, філософське чи історичне значення для Росії. Це, перш за все, політичний чинник. І Сталін, символи сталінізму і вся проблема сталінського минулого — це найважливіший сучасний чинник, що його використовує правляча еліта Росії в її формулі виживання. Донедавна ця формула кремлівського путінського і путінсько-медведєвського виживання полягала ось у чому. Її можна визначити таким чином: кожному порівну. Це означало те, що кремлівські лідери по черзі поверталися до різних сегментів російського суспільства: до шовіністів, державників, лівих, правих, лібералів — і намагалися послати їм власний меседж, створюючи такого роду досить багатообразну, досить широку базу путінського консенсусу. Путінський консенсус включає дуже різні політичні сили: від сталіністів до антисталіністів. Ця формула самозбереження працювала ще донедавна. Але нині після глобальної фінансової кризи вже другий рік кремлівська еліта і, передусім, правлячий тандем експериментує з модифікацією старої формули. Вони шукають нові засоби збереження старого статус-кво. І, природно, після того, як виникла потреба в оновленні економіки. Вони зрозуміли, що економіка не працює і нинішня економічна модель, яку створив Путін, веде в глухий кут. Вони зрозуміли, що потрібно шукати нові джерела, перш за все, зовнішні джерела економічного зростання для самозбереження. Природно, виникла потреба використання нового make-up (макіяжу) на це старе, одутле, прогниле обличчя російської політичної системи. Або, як каже Медведєв, є потреба повернутися до Заходу «усміхненим обличчям», замінивши жорстке, холодне обличчя Путіна зі сталевими очима. Загалом, виникла потреба в Медведєвській модернізаційній лексиці. А отже, Сталін і колишня ейфорія з приводу Сталіна та м’яке ставлення до сталінізму: Сталін — «великий менеджер» уже не відповідало потребі в сучаснішому образі Росії.

Тому, коротко кажучи, Путін із Медведєвим, і, насамперед, Путін здав Сталіна. Він здав «вождя» народів ще минулого року, коли поїхав до Польщі та почав наводити мости з поляками і, власне, почав розв’язувати проблему Катині. Тому Медведєвська антисталінська риторика впродовж нинішнього року та весь антисталінський запал Ярославського форуму, який проходив під егідою Медведєва, цілком зрозумілі. Вони вкладаються в русло формування нової, вже цивілізованішої, прогресивнішої та ліберальнішої подоби Росії, яка потрібна для здійснення нової моделі самозбереження системи. Власне кажучи, система стара, стара правляча команда, старі принципи. Вони вирішили очистити з себе це лушпиння. Ось цим і пояснюється досить правдивий рівень уже антисталінської дискусії в самому суспільстві. Громити й відкидати, заперечувати Сталіна стало дозволено, коли це робить сам Дмитро Анатолійович Медведєв. Але це позначається й на тому, що, в принципі, Росія пішла досить далеко у знаходженні взаєморозуміння з Польщею стосовно Катині. Тобто порозуміння з Польщею було досягнуто через визнання Катині трагедією та через визнання гріха і злочину сталінізму.

Втім, якщо ви звернете увагу, російська правляча еліта готова визнавати злочин Сталіна насамперед у відносинах із сусідами, Польщею, іншими країнами, із Заходом загалом. Цю дискусію Росія веде на кону різних круглих столів із західними політологами. Але ми не бачимо, щоб ця дискусія дуже активно велася в російських медіа та щодо російського суспільства.

Таким чином, ця десталінізація — свого роду експортний продукт Росії. У нас дуже мало продуктів, які ми експортуємо. Як на мене, десталінізація — такий новий експортний продукт, який має показати більш сучасне обличчя російської влади. Але водночас ця, мовляв, десталінізація на експорт не дуже змінила чогось усередині країни. Підручників історії, в яких Сталін і досі підноситься як великий менеджер, не переписано. Ба більше, спроби знайти виправдання сталінським злочинам, прославити роль Сталіна як переможця Другої світової війни — це все речі, які зберігаються у шкільних підручниках та в підручниках з історії, за якими навчаються у вишах. Більше того, російська еліта не пішла на той крок, що на нього зважилася Україна, яка через суд за президента Ющенка засудила не лише Голодомор, а й злочини сталінізму і надала цьому засудженню юридичного, правового характеру. Російська еліта так і не пішла на свій суд, на свій Нюрнберзький процес. І загалом таке політичне засудження сталінізму, десталінізація заради здійснення кон’юнктурних ситуативних інтересів може виявитися надто тимчасовим явищем. Сталіна засуджували неодноразово в російській та радянській історії. За Хрущова — 1956 року, пізніше — за Горбачова, Єльцина. Це не завадило Путіну повернутися фактично до схвалення окремих елементів сталінізму. Тому відсутність юридичного правового засудження Сталіна, а лише, так би мовити, політична гра з десталіністськими гаслами означає лише нинішній стан російської системи. Ми залишаємося в минулому. І тому повного розриву зі сталінським минулим не сталося й досі.

Засудження в Україні злочину сталінського режиму як організатора Голодомору — великий вчинок. Ваша країна разом із балтійськими державами — єдині незалежні держави, які зробили юридичну оцінку минулого, чого Росія досі не зробила й не збирається робити.

Навіть якби Медведєв пішов на юридичну десталінізацію — розрив з минулим, то після цього було б необхідно зробити наступний крок. Після розриву з радянським, сталінським минулим потрібно сказати, що монополія влади небезпечна для Росії, з неї потрібно виходити. Чи готовий до цього Медведєв, чи ні? Відповідь на це запитання дає він сам. Досі він казав, що російська політична система не потребує радикального переформування. Він жодного разу не виступив проти монополії влади. Ба більше, він постійно наголошує на тому, що в нього з основних питань немає суперечностей з Путіним. Медведєв постійно каже: «ми сядемо разом із Путіним». Цим він підтверджує путінську аксіому: «ми сядемо разом і вирішимо, хто буде». Це, власне кажучи, визнання збереження в кулаку влади одного з найважливіших елементів сталінізму. Тому навряд чи можна очікувати від Медведєва, що він зробить це тепер. Тим паче, що влада не в нього. Чи зможе він це зробити, якщо прийде до влади? Коли людина два роки говорила й нічого не зробила; якщо за її керування посилюються репресивні механізми поліційної держави; коли багато речей забороняється не неформально, як раніше за Путіна, а формально; коли Медведєв сам каже, що він ініціював закон про розширення повноважень ФСБ, — і при цьому сподіватися, що ця людина раптом наполягатиме на тому, аби суд прийняв юридичне засудження сталінізму... якось не віриться в ці речі. Ми можемо себе тішити надією. Але такі речі просто так не відбуваються. Я не вірю в можливість цього.

Чи хоче десталінізувати країну Путін? Основним елементом сталінської Росії є влада, зосереджена в одному кулаку. І Сталін, і сталінське минуле досі легітимізує нинішню владу. А Путін не готовий відмовитися від концентрації влади в одних руках. Тому Сталін у будь-якій формі ще потрібен. Процес десталінізації згори не піде, якщо цього не вимагатиме народ, як у вас це сталося 2004 року.

Те, що здійснила Україна, показує нам шлях. Для нас багато що вашого є взірцем. Попри те, що у вас відбувається, ви зберігаєте плюралізм. Це гідний приклад для нас. Попри все, у вас мирна фрагментація політичного життя, ви знаходите компроміс. І це теж приклад для нас. Але найбільший — це ваша десталінізація, де ви пішли набагато вперед порівняно з нами. А ми все ще сидимо в старій гримувальній, зі старим гримом, з усіма портретами Сталіна й лише підфарбовуємо обличчя, аби не видаватися аж занадто потворним.

«УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ В ЦЕНТР СТАВИТЬ НЕ ДЕРЖАВУ, А ЛЮДИНУ»

Вадим КАРАСЬОВ, політолог, директор Інституту глобальних стратегій:

— Українська позиція в написанні правдивих підручників із національної історії спирається не лише на десталінізацію, але перш за все на європеїзацію історичного минулого. Це дуже важливо, бо десталінізації уже мало, врешті-решт, десталінізацію вже починає проводити й російська сторона. Призначення президентом Росії Медведєвим головою Ради з прав людини Федотова і посилення статусу самого органу свідчить саме про це. Але це ще не європейський підхід до розуміння і тим більше написання російської історії.

Перший нюанс п’ятничної дискусії полягає в тому, що для модераторів цієї програми на першому місці стояв не стільки пошук політико-філософської, історичної істини, скільки інтереси шоу. Не випадково в одній із реплік ведучий Євген Кисельов сказав, що йому потрібно, аби тут іскрило, тобто була суперечка, телевізійний драйв. Але не завжди телевізійний драйв забезпечує повноцінні політичні дебати. Другий нюанс пов’язаний із тим, що формат обговорення був не зовсім визначений. Що це — суперечка істориків чи суперечка політиків стосовно історії? Такий мікс історичного і політичного призвів до того, що політики намагалися підмінити собою істориків і виглядали некваліфікованими істориками, а історики намагалися ввійти в політичне поле, виглядаючи недостатньо переконливо. Тому в цій суперечці було мало того, що необхідно сьогодні і Росії, і України у сфері формування та реалізації історичної політики. А саме — правильно розставлених політичних акцентів. У цьому й полягає сенс публічного обговорення історичних проблем. Це ж не наукова конференція або симпозіум. Це політичне ток-шоу, що вимагає саме політичних акцентів, уваги до політичних нюансів.

Щодо присутньої аудиторії на ток-шоу. Це були переважно студенти. І слід зауважити, їхня реакція вселяє оптимізм. Це свідчить про те, що в Україні процес десталінізації та європеїзації має вже досить тривалу історію і розгалужену структуру. Це результат попередньої демократичної п’ятирічки, що не могла не позначитися на історичному світогляді українського суспільства, тим більше його передових верств і нових поколінь.

Тепер щодо суті суперечки. Варто зауважити, що подібні пропозиції з російського боку з’являються не випадково. Це ідеологічна робота нинішньої російської влади з формування спільного історичного, гуманітарного простору Росії та України. Тим більше в сучасному світі для цілісності і стабільності держав, їхнього національного і глобального успіху головну роль грає не територія, а включеність у простір, тобто включеність у політико-економічну та моральну географію. Розділення цього простору особливо важливе для України, яка, маючи спільні територіальні кордони з Росією, досі не визначилася зі своєю включеністю в той чи інший простір: європейський чи російський. Тому Росія у своїй цілеспрямованій політиці намагається за допомогою різноманітних ініціацій створити світоглядну і, нарешті, державно-політичну асоційованість із російським центром впливу влади. Москва діє як смисловий центр, що намагається включити у своє поле й Україну, де відсутність консолідованої нації призводить до того, що ідеологічною політикою в європейському напрямі займаються або окремі гілки влади, або ентузіасти української національної справи. Але це зовсім не цілеспрямована, сподіваюся, політика нинішньої української влади.

Подібні пропозиції написання спільних підручників не є чимось незвичайним. Можливо, коли-небудь українці і росіяни напишуть спільний підручник з історії, як це зробили німці та французи. Але це можливе лише тоді, коли Росія стане іншою. Коли вона вибере курс на інтеграцію в Європу, і не лише в економіці або безпеці, а й в гуманітарній сфері. Коли російський погляд на російську, українську, європейську історії буде ліберальним, демократичним. Коли в Росії почнеться справжня десталінізація та європеїзація розуміння відносин держави та суспільства. Поки ж російська влада і навіть демократичне співтовариство не вийшли за рамки російської державної історичної міфології. Адже, згідно з російською версією історії Росії, як і історії України, це історія перемог держави, тобто експансія державності. Загалом російська історія — це історія держави, а також і в її самодержавному варіанті. Історія російської держави — це історія самодержавства (Російська імперія, Радянський Союз). Тут немає місця людині, свободі, суспільству. Тут є місце лише підкоренню державою суспільних просторів і широкої географії. А там, де є підкорення, є й покірливість.

Разом із тим, Росія не хоче зрозуміти, що українська історія протоліберальна і протодемократична. Це завжди була історія звільнення: національно-визвольних битв, воєн, повстань, рухів, революцій. У цьому сенсі українська історія в центр ставить не державу, а людину, суспільство, які завжди боролися проти авторитарної, а потім і тоталітарної систем інших держав та імперій. У цьому й полягає фундаментальна різниця історій України та Росії. Це істотна відмінність, яка поки що не дає можливості, навіть за благих бажань, створити спільнй підручник історії Росії та України.

Нинішній українській владі потрібно зрозуміти, якщо вона хоче будувати сильну державу, що вона постійно обіцяє, їй це не вдасться на основі історії іншої держави. Сильна держава, яка є платформою для сильної влади, неможлива без історичного суверенітету країни, загального розуміння історії, без права на власну вистраждану історію, свого пантеону героїв. Якщо в Україні шануватимуть героїв іншої країни, то це означає, що Україна перебуватиме в полі символічного тяжіння іншої країни. Без своїх свят, що мають відрізняться від святкових днів іншої країни. Якщо святкувати спільні поразки і перемоги, то тоді все має стати спільним, і влада — в першу чергу. Це повинна розуміти нинішня влада, якщо вона хоче бути владою, а не суб’єктом федерації якогось загального державного простору. Тому, вважаю, сьогодні вже не лише суспільство, але й державна влада, бюрократія повинні дозріти до розуміння того, що лише маючи власну історію можна претендувати на власне місце в глобальному світі. А якщо влада заявляє, що інтеграція в Європейський Союз є стратегічним пріоритетом країни, тоді й історичний світогляд української влади і держави в цілому, реалізований у тому числі та в ідеологічній політиці, має бути європейським, де на першому місце стоїть свобода, права, людина.