«Українців не «вишикувати»

З Юрієм Фоменком — воїном, блогером, агрономом — ми познайомилися в березні цього року через Інтернет. Його розповіді й фото з передової вражали. Свої записи, зроблені ще до війни, яка покликала його з мирної дніпропетровської оселі, пан Юрій називав «Записки пана Бродника» — доступні роздуми простого українця щодо нашої долі, наших людей, нашої ментальності та історії. Одного разу в розпал воєнних дій автор «записок» потрапив у кадр в момент огляду озимої пшениці. Автомат, небезпека, війна... і пшеничка в руках агронома. Архетип українця — нашого Антея.

Зрештою, це знайомство вилилося в розлогий, оприлюднений матеріал про війну, про село, про людей. Говорили ми тоді начебто про війну, а насправді шукали себе через неї. Впритул вдивлялись у свої біди і вади, силу і слабкість, таланти і ницість. І все це з гумором та узагальненнями, пірнаючи в історію і правду сьогодення. А днями віртуальним друзям довелося «розвіртуалізуватися». Перебуваючи у відпустці, пан Юрій завітав до редакції газети «День». Головний редактор «Дня» Лариса Івшина подарувала нашому герою-степовику книжки з бібліотеки редакції, які ще до війни віщували, натякали та попереджували. «До нинішньої війни тривала інша війна, — говорить Лариса Івшина в бесіді з Юрієм Фоменком, — війна, в якій ми були на самоті. Війна нашої газети з режимом Кучми». Дійсно, коріння біди на Донбасі сягає глибини, і шукати причини її на поверхні уривчастих фактів із телеекранів не варто. До трагедії ми йшли ще з часів Леоніда Кучми, коли розпочалося вимивання національного кістяка, коли кланово-олігархічні групи та політики стали на бік небезпечної гри із власним народом, розриваючи його на «своїх» і «чужих». На жаль, країна йшла шляхом інерції, а не реформування. Так ми прийшли до страшної реальності.

«Зараз у Дніпропетровськ літають вертольоти з пораненими, а вночі починають кричати «швидкі допомоги» — мчать з аеропорту в госпіталь, — говорить Юрій Фоменко, — Ось така реальність, яка нагадує навіть у мирному місті про те, що триває війна».

Уривки з бесіди пропонуємо читачам:

ПРО ЗНАЧЕННЯ КНИЖКИ НА ФРОНТІ

«Зараз я читаю «Силу м’якого знака». Бібліотека бронебійної публіцистики цього тижня поїде на фронт. Вручу ці книжки заступнику командира батальйону по виховній роботі. Це буде корисним джерелом для того, щоб «навантажувати» бійців інтелектуальною зброєю. На війні я багато читав, зокрема Франка, Шевченка, Паустовського, Чехова. Чехов, як видно з його творів, взагалі наша людина. Він пише «бджола» і «ведмідь» у російській мові. Прочитав зрештою все про гібридну війну в Леніна. Нічого нового Кремль не вигадав. Громадянська війна в Україні планувалася за схемами Леніна. Майдан, протистояння, пролита кров, щоб показати Європі, що з нами годі й зв’язуватися, а згодом втручання «миротворчих» сил Росії — це формула вторгнення на наші землі, як це було ще на початку ХХ століття. Але громадянської війни наразі в Україні не вийшло. Навпаки, суспільство згуртувалося проти ворога».

ПРО МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ

«Вважаю, що треба зробити ставку на молодь. Досвід і обережність можуть допомогти, можуть навчити, можуть зберегти те, що маємо. Але прорив можна зробити лише на базі неординарних кроків, тобто свіжого, нестандартного мислення, носієм якого є молодь. Так мені казав один дід і додав: чужого розуму не позичиш, треба свій заточувати об чужий».

ПРО ФІЛОСОФІЮ І ВІЙНУ

«Можливо, людина, яка виросла у селі, має особливе мислення і природну схильність до пізнання людської сутності. Всі агрономи, лісники, фермери по життю своєму мають бути спостережливими. Коли я служив у армії ще вперше, то був у Монастирському саду в Охтирці на Чернечій горі, де Григорій Савич Сковорода вирішив стати філософом. Можливо, коли я рив окопи, підхопив цю схильність до роздумів і пізнання. Саме життя розкидає перед нами спектр ситуацій, типів людей, їхніх оригінальних думок. Це наші люди, і в них пульсує наш ген. А це відповіді на надскладні питання: насамперед, що ми маємо пам’ятати про себе і як вижити».

ПРО ФЕНОМЕН ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

«Треба почати з питання: що є національною ідеєю українця? Наша національна ідея — це усвідомлення власної самодостатності. Мій хутір, моя хата, мій бізнес, моя територія. І тільки-но хтось зазіхає на наше, то тут мирний дух українця спалахує. Справді, не всі були впевнені в тому, що українці в тому страшному випробуванні, яке випало на нашу долю, проявлять себе так войовничо, завзято і жертовно.

Свого часу Дніпропетровський університет підпорядковувався Москві, а не Києву. Тоді радянський Київ не помічав багатьох процесів у цьому вузі, а Москва була досить далеко. Там виросла ціла плеяда істориків, у яких були цікаві дослідження. Зокрема висловлено таку думку — коли на наші землі заходили турки з татарами, вони зазвичай обмежувалися даниною. Росія ж змінювала ставлення до власності. Це суперечить українській ментальності, бо для нас власність, свій хутір — це святе. Коли минулого року розпочалася війна, на Дніпропетровщині безліч людей піднялися незалежно від національності. Вони почули загрозу для власності. Треба ще відзначити, що певну роль у патріотичному вихованні, хоч як це дивно, зіграли проросійські викладачі. Брехня була настільки очевидною, що породжувала прагнення шукати істину. Навіювалася думка про неповноцінність української нації, що провокувало внутрішнє обурення. Якщо наших людей не «зпоїти», не «знаркоманити», то земля візьме своє. Вона нагадає і про національну пам’ять, і про коріння. Українців не можна вишикувати. Треба і державу будувати, відштовхуючись від цієї істини. Ми здатні на Майдан. Росія в цьому плані на Майдан не здатна. Лише на грабіжницький бунт  — «бессмысленный и беспощадный».

Ігор Коломойський — це бізнес. Він так само став на захист своїх інтересів, які були сплетені з інтересами Дніпропетровщини. В Україні олігархів вважають «злими ангелами». Але коли почалася війна, то Коломойський із його командою стали на захист національних інтересів, і це відіграло велику роль, адже військові відчули, що за ними стоїть дієва сила. Десь вони витрачали свої кошти, десь чужі, десь був і піар, але все це зіграло на користь Україні. Ми виграли час, і ворог не зорієнтувався, що міг піти у наступ далі, коли ми були ще дуже слабкі. Зрештою, назвіть мені територію, яку завоювала Росія, й вона почала процвітати? Все після них зруйновано, винищено, пограбовано».

ПРО ПРАПОРИ НА БЛОКПОСТУ

«У мене на блокпосту дійсно розвішані прапори різних країн — України, США, Канади, Ізраїлю, блоку НАТО, інших. Селянам я кажу, що бізнес Ізраїлю зацікавився вкласти інвестиції в місцевий ларьок. Хтось на ці жарти ведеться, хтось посміхається. Свого часу трапилася битва народів проти Тевтонського ордену. А зараз триває війна народів проти російської агресії. Я просто вивісив прапори тих країн, які нам допомагають морально і матеріально».

ПРО ГУМОР НА ВІЙНІ І СТОСУНКИ З МІСЦЕВИМ НАСЕЛЕННЯМ СХОДУ

«На війні без жартів прожити нереально. Гумор допомагає і відволіктися, і налагодити стосунки з місцевим населенням. Ми прийшли на Донбас заради цих людей. Коли вони бачать наше до них ставлення, бачать, що солдати чисті, чемні, тверезі, доброзичливі, то стають на наш бік. Коли ми прийшли до одного села біля Горлівки, половина населення була проти нас, половина — ні за кого, і лише кілька людей — за нас. Коли нам довелося передислокуватися, більша частина була за нас, менша частина разом із головою сільради і батюшкою Московського патріархату — проти. Про роль останніх на користь Росії — окрема тема. Можу сказати, що селянина не обдуриш, і він, роздивляючись село в тепловізор, бачить, чиї хати обігрівалися взимку без всілякої економії. Це хати батюшок, яких ми на блокпостах не бачили всі 10 місяців. Самі ж люди і техніку нам лагодили, і пекли нам пиріжки, і всіляко допомагали».

ПРО БОЙОВИЙ ДУХ

«Наші бійці в боях довели, що український солдат вартий як мінімум трьох російських. Ми не просто вміємо битися. Ми високо мотивовані військові. Росіяни й їхні найманці явно стомилися. Їх використовують як гарматне м’ясо, і на Донбасі вони не заради ідей, а за гроші чи за наказом. Відповідно бажання гинути у них вщухає досить швидко. За що вони воюють? Що роблять на чужій землі? Рано чи пізно, незважаючи на всю потужну проросійську пропаганду, такі питання виникають у них в голові».