Урок патріотизму дипломата

Відновлена понад століття тому незалежна Україна була для Європи справжньою «Країною Incognita». Потрібна була неабияка наполегливість українських дипломатів, щоб заявити про українську присутність в європейській політиці. Тож варто згадати одного з тих дипломатів — першого міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгина (1889 — 1960), нащадка гетьманів Апостола і Полуботка, родича Скоропадських і Самойловичів.

Він успадкував українство від своїх батьків — історика Якова Шульгина, висланого на 4 роки до Красноярська за участь в українському русі, і Любові Шульгиної з роду Устимовичів. Мати була для свого сина і першою вчителькою, і це дало йому змогу поступити одразу до 3-го класу І Київської гімназії. Там у Олександра уперше публічно виявилася вихована батьками прихильність до українства: юний Шульгин звернувся до директора з проханням запровадити в гімназії вивчення української мови — як він висловився, «мови тієї країни, в якій ми народилися і живемо». Пізніше він писав: «Те велике зусилля, яке треба було зробити людині із національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці».

Олександр Шульгин був двоюрідним небожем Василія Шульґіна, відомого своїми шовіністичними виступами в Державній Думі та українофобськими і антисемітськими статтями та книжками. А під час Української революції Василій Шульґін став чи не головним ідеологом російського білого руху і пропагандистом ідеї відновлення монархії...

Але повернемося до початку минулого століття.

Закінчивши гімназію зі срібною медаллю, Олександр Шульгин поступив до Петербурзького університету — спочатку на природничий факультет, а за два роки перевівся на історико-філологічний. По закінченні навчання він викладав в університеті, в училищах і гімназіях Петрограда. Наприкінці березня 1917 року 28-річний Шульгин повернувся до Києва і тут був обраний до Центральної Ради.

У квітні Шульгин став одним із керівників Української демократично-радикальної партії, яка в червні на його пропозицію була перейменована на Українську партію соціалістів-федералістів. Партія, вважав Шульгин, має бути соціальною, та не революційною, і виходити не з ідеї класової боротьби, що розколює суспільство, а з моральних засад і національної ідеї, на базі яких суспільство можна об’єднати. Він згодом писав:

«Грушевський (і не він один) зрозумів, що національна ідея переможе тільки тоді, коли її тісно зв’язати з ідеєю соціальною. Це розуміли до певної міри й ми — радикали-демократи. Тільки ми не здібні були піти на порожні (але й небезпечні) гасла, — ми розуміли, що треба не тільки використати соціальну підкладку революції, а треба її упорядкувати. Не можна погоджуватись з усім, чого хочуть маси, бо це шкодить державній, національній ідеї. Інакше думали українські соціалісти-революціонери, які одверто і прямо пішли на якнайдалі йдучу демагогію».

У липні Центральна Рада призначила Шульгина на посаду генерального секретаря охорони прав національних меншин у Генеральному Секретаріаті (тобто українському уряді). А у вересні він очолив Генеральне секретарство (міністерство) міжнародних справ. Воно розміщувалося на другому поверсі особняку Терещенків (нинішня Київська картинна галерея). Ось як згадувала про Шульгина-дипломата його співпрацівниця, згодом — історик, письменниця та довголітній в’язень ҐУЛАҐу Надія Суровцева:

«Найвищим нашим начальством був Олександр Якович Шульгин, людина високої культури і душі. Походив він зі старовинної української родини, батько був громадським діячем, мав ще двох братів, студента — Володимира і Миколу, молодшого».

Згаданий Надією Суровцевою брат Олександра Шульгина Володимир теж був членом Центральної Ради. Він загинув у січні 1918 року під Крутами в бою з військом російських більшовиків на чолі з Муравйовим. Натомість син Василія Шульґіна Василь загинув у Києві в грудні у вуличному бою проти повстанців Директорії, захищаючи «Велику Росію»...

На посаді керівника зовнішньополітичного відомства УНР Шульгин домагався визнання України західноєвропейськими державами, зокрема Францією та Великою Британією. Тож у грудні до Києва прибули перші західні дипломати — представник Великої Британії та генеральний комісар Франції при уряді України. Але орієнтації на країни Антанти тоді дотримувалася невелика група українських політиків на чолі з Симоном Петлюрою. Причиною цьому була політика Антанти, спрямована на відновлення «єдиної і неделимої Росії».

Сам Шульгин упродовж 1917 року залишався прихильником автономії України в складі федеративної Росії. В червні він протестував проти надання Генеральному Секретаріату статусу українського уряду. У вересні Шульгин став одним з організаторів З’їзду народів Росії в Києві, на якому обговорювалися шляхи перетворення Росії на демократичну федерацію. В грудні він виступив проти проголошення незалежності України, бо це, на його думку, призвело б до німецької окупації (адже тоді ще тривала світова війна, і перемир’я на Українському фронті ще не було укладено).

А вже у січні 1918 року Шульгин проголосував за ІV Універсал, яким була проголошена незалежність Української Народної Республіки. Напевно, на самостійника він, як і багато хто, перетворився під впливом політичних подій, і не останнім чинником тут стала агресія більшовицької Росії проти України. В квітні, за чотири дні до приходу до влади Павла Скоропадського, Олександр Шульгин опублікував статтю під назвою «Fatum історії», яка стала своєрідною декларацією його незалежницьких поглядів: «Ми ніколи не відкинемо, як щось шкідливе, національне чуття. Воно — саме життя. Життя теж не тільки одна радість, не тільки серія моральних вчинків. І все ж дужі та здорові люди жити не бояться. І ми повинні кликати наш народ до того, щоб він відчув самого себе, щоб він став глибоко національним. Цим не хочемо ми одрізати його від інших народів. Але ми розуміємо, що, ставши твердо на ґрунт національний, він тим самим стане на ґрунт творчий, і тільки тоді він увійде у сім’ю культурних народів, як рівний з рівними».

Наприкінці січня Шульгин пішов у відставку, а в травні він відмовився обійняти посаду міністра закордонних справ в уряді Скоропадського, але погодився на призначення послом Української Держави в Болгарії. Ось як писав про нього в своїх спогадах гетьман Павло Скоропадський: «До Болгарії поїхав Шульгин, людина, яку я дуже поважаю, вищою мірою порядна, служив міністром іноземних справ при Раді, але цілковито не належить і за освітою, і за духом до людей того уряду».

Згодом Олександр Шульгин у складі української делегації брав участь у Паризькій мирній конференції, очолював українську надзвичайну дипломатичну місію в Парижі та делегацію УНР на Першій Асамблеї Ліги націй. Про тодішнє ставлення західноєвропейських політиків до України він згадував так: «Україна була, як фортеця, з усіх боків оточена ворогами, годі було чогось добитися реального у Парижі, де нічого про Україну не знали, де проти нас велися скажені атаки як росіян, так (принаймні до 1920 року) і поляків. Треба було пробивати мур байдужості, ігнорації, ворожнечі».

Шульгин тричі був міністром закордонних справ уряду УНР у екзилі і упродовж двох років очолював цей уряд. З трибуни Ліги націй він говорив про комуністичний терор, колективізацію та Голодомор у радянській Україні.

Його невістка, професор славістики Університету Торонто Лідія Шульгина так згадувала про нього: «Олександра Яковича Шульгина я пізнала на моєму весіллі в Женеві, він якраз приїхав на наше весілля. Надзвичайно цікава особа була, а перші його слова: «Ви говорите по-українському?». У нього взагалі українська мова була дуже важна. Після того я мала нагоду його бачити в Мюнхені, це він поїхав побачити свою сестру. Його сестра — це Надія Шульгин-Іщук, яка тоді жила в Німеччині. Втретє — це був Нью-Йорк, у 1960 році, йому було 70 років, і там справляли йому великий бенкет. Після того ми були запрошені до професора Міяковського, де був Левко Чикаленко, і інші були. Дуже приємно провели час, а потім поїхали до нас — до Канади, до Монреаля. Коло Монреаля він побачив у перший раз своїх онуків — було їх четверо, — і страшенно був задоволений. А ми жили не в самому місті, а таке село було, хоча тепер це велике місто. І він тоді як подивився і каже: «Ну, це щось подібне як Полтава!». Бо він полтавський, він почав пригадувати свої дитячі роки. Вони там співали пісні, діти бігали, і я їх навчила, і діти всі говорили по-українському. Отже, співали українські пісні, танцювали, і було нам дуже весело».

На еміграції Шульгин, крім дипломатичної і політичної діяльності, займався історичними дослідженнями. Він викладав західноєвропейську історію та історію філософії в Українському Вільному Університеті та Українському високому педагогічному інституті в Празі. Студенти навчалися за його «Нарисом новітньої історії» та «Нарисами з нової історії Європи», а видані ним французькою мовою праці «Україна і червоний кошмар» та «Україна проти Москви» знайомили Захід з історією Української революції. 1927 року на доручення слідчої комісії на процесі над убивцею Симона Петлюри Шульгин написав і видав французькою мовою меморандум під назвою «Україна у визвольній боротьбі». Знову пошлюся на спогади професора Лідії Шульгиної: «Олександр Якович дуже багато працював, від самого ранку до вечора. Він мав прекрасну кімнату, де було багато книжок, картин наших митців українських і так далі, атмосфера була дуже приємна, але він все одно волів з ранку до вечора працювати в бістро, яке називалося «Люкс». Каже, там я можу добре працювати і писати. Так що він надзвичайна була особа. Які теми були до розмови? Теми були — все Україна, це те, що він переживав. Каже: «Чому це так стається, що я не можу бути на Україні? Може, я би щось зробив». А потім каже: «Ні, така система, що нічого не можна зробити». Він, будучи в Парижі, мав багато знайомих — таких, які мали вплив в країнах. Але це тоді було перед війною, і, натурально, ці дві держави, Німеччина і Совітська держава — ці всі люди, які працювали на таких постах високих і мали високі позиції, видно, боялися просто слово «Україна» говорити, бо це було небезпечно. Вони говорили, дискутували, але, як треба було в уряді щось сказати, — ну, натурально, війна. Він видавав журнал «Прометей» по-французькому, де мій чоловік йому помагав багато. Це були дуже цікаві статті, цікаві тим, що вони хотіли показати, який момент тяжкий, що не можемо нічого зробити... А він завжди мріяв, каже: «Я не знаю, чи я дійсно буду на Україні, але я вірю, що Україна буде, вона мусить бути, вона сильна, вона багата. І я думаю, що люди ті, які там так тяжко працюють, хотіли би теж мати свою країну, в своїй країні жити».

Після окупації нацистами Франції Шульгин з родиною залишився в Парижі. Він не приховував своїх симпатій до країн антигітлерівської коаліції, відтак нацисти заарештували Шульгина та його сина Ростислава, і вони провели пів року у в’язниці. Після війни професор Шульгин став співзасновником і віце-президентом Міжнародної Вільної Академії Наук у Парижі та заступником голови Наукового товариства імені Шевченка в Європі.

Олександр Шульгин помер у Парижі 3 березня 1960 року. А ще 1930 року він передбачив, що Україна відновить свою незалежність і повернеться до Європи: «Україна, коли стане вільною, мусить увійти до складу Європейського Союзу, оскільки він буде існувати».