Усе залежить від самої України

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ САМООРГАНІЗАЦІЇ

Порушені в монографії проблеми вимагають глибшої розробки й самого поняття «самоорганізація», методологічно вивіреного окреслення контекстів його застосування. Не зовсім точно говорити, що прийшло воно в суспільствознавство з природничих наук. Спочатку це поняття було запозичене природничими науками з гуманітарної сфери, де існує цілий «кущ» споріднених понять: «самовладання», «саморегуляція», «самоконтроль», «самосвідомість», «самовизначення», «самоактуалізація» тощо. Звернення до нього природознавців було зумовлене тим, що в процесі вивчення фізичних явищ з’ясувалося: будь-які відкриті системи у стані нестійкої рівноваги виявляють здатність, подібну до тієї, яку мають людські спільноти, інші живі істоти. Найбільш вражаючий приклад — самоорганізація Всесвіту.

І лише згодом поняття «самоорганізація» повернулося в гуманітарну сферу у вигляді постулатів синергетичної парадигми. Але повернулося (і це ще один парадокс) змістовно збідненим, стерильно «очищеним» від вольового начала, суб’єктності. Майже повністю втратилися його зв’язки зі спорідненими поняттями, і самоорганізаційні процеси в суспільстві почали тлумачитись як суто спонтанні, мимовільні, незалежні від свідомих зусиль учасників соціального дійства.

Таким чином, синергетичний підхід не лише відкриває перед суспільствознавцем нові можливості, а й накладає певні обмеження. Він може добре прислужитися, коли суспільний організм та його історія розглядаються в найширшому сенсі. На цьому рівні аналізу як форму самоорганізації соціальної чи етнічної спільноти правомірно тлумачити, наприклад, і її інкорпорацію в чужі державні утворення, і навіть відмову від самої ж самоорганізації (скажімо, в разі мовчазної згоди селян на закріпачення). Але такий погляд стає малопродуктивним, коли постають питання соціального та національного пробудження народних мас, головною умовою чого є усвідомлення людьми спільної мети, плану дій, програми співпраці, інакше кажучи, коли йдеться про «перехід від антропології до історії» (О.Пріцак) — від стихійного відтворення життя, згідно з традиційними стереотипами, до самоусвідомлення себе як суб’єкта історії, господаря власної долі. Й добре, що автори не абсолютизують якогось одного розуміння самоорганізаційних процесів.

У монографії прискіпливо аналізується самоорганізаційний потенціал українського соціуму. Як неважко здогадатися, результати цього аналізу не вельми втішні, на що є ціла низка причин, зокрема, й у нашій далекій історії.

Не можна ігнорувати, скажімо, того впливу, який справляло на етно- та культурогенез праукраїнських племен їхнє симбіозне співіснування з іранськими та урало-алтайськими (переважно тюркськими) елементами, що несли у своїй психокультурі потужний заряд традицій так званих патримоніальних державних утворень, де всі сфери суспільного життя були монополією володаря-автократа. Патримоніальною державою була й Візантія — джерело української християнської культури.

Щоправда, Київська Русь, а потім Україна, на відміну від Московії, так і не засвоїла політичного візантизму з його царепапізмом. Упродовж свого незалежного та автономного існування вона стверджувалася, скоріше, як країна унійної традиції, суперечливо поєднуючи східну культурну спадщину з дедалі інтенсивнішим проникненням соціальних та політичних відносин західноєвропейського типу. Але не слід переоцінювати, як часто робиться, і тих протодемократичних форм політичної самоорганізації, що приживались на нашій землі.

Скільки б хтось не намагався доводити протилежне, народне віче на Русі було явищем екстраординарним, здебільшого збиралося з дорадчою метою за велінням самого князя і в поточному управлінні державою жодної участі не брало. Не виробила для себе ні певного кола компетенції, ні унормованих функцій і боярська рада. Так само досить аморфними залишалися в наступні віки функції козацьких рад.

Тим паче не слід переоцінювати форм самоврядування в сільських громадах. Надто приземленими і локальними, зорієнтованими на відтворення жорстких стереотипів землеробського побуту, були рішення сільської громади, щоб стати передумовою формування громадянськості європейського зразка, вилитись у зрілий тип самоорганізації етносу, яким є національна держава з притаманними їй правовими нормами.

Звичайно, тільки закінчений українофоб може стверджувати, що українці ніколи не намагалися досягти вищих рівнів суспільної самоорганізації. Але правда й те, що черговий раз не впоравшись із цим завданням, вони виявляли закладене в генетичній пам’яті тяжіння до патримоніальних утворень, шукаючи захисту під рукою деспотичних правителів. І питання ще, від кого вони при тім більше насправді шукали захисту — від зовнішніх агресорів чи від самих себе?

Ця печальна закономірність, яку детально досліджують автори, напевно, бере початок ще з феномену «татарських людей» — численних питомо руських спільнот, які після Батиєвого нашестя не визнавали княжо-боярської влади і переходили в безпосереднє підданство до ханів. Зрештою, справа закінчилася багатовіковим прийняттям московської зверхності. А психологічним наслідком таких тяжінь у зростаючому ступені ставало (і це теж закономірність) подальше пригнічення самоорганізаційних здатностей як етносу в цілому, так і окремих його представників, оскільки в умовах авторитарного правління зазнавали руйнування навіть обмежені форми самоорганізації.

Остаточно викорчував залишки громадського самоврядування радянський режим, замінивши їх ерзацами тоталітарної квазіколективності. Автори монографії цілком мають слушність: це були дійсно ерзаци. Люди жили й працювали в колективі, постійно виконували партійні та громадські доручення, але вся їхня діяльність регламентувалася «згори» і давала мізерно мало для набуття навичок самоорганізації. Через те наївно думати, що крах СРСР міг сам по собі, автоматично пробудити народ до масової соціальної творчості, громадської активності.

ВИХІД ІЗ ЗАЧАРОВАНОГО КОЛА

Недостатній самоорганізаційний потенціал населення ставить під сумнів намагання західних демократій форсувати побудову в Україні розвинутого громадянського суспільства, що відповідало б європейським стандартам. Будувати його, звісно, треба, інакше б навіщо було звільнятися від тоталітаризму. Але прикро, що менторські настанови наших західних партнерів не дають їм змоги збагнути як слід специфіку перехідного періоду, який ми переживаємо. Особливо небезпечним у цьому контексті видається те, що гасла побудови громадянського суспільства почали протиставлятися ідеології державотворення, яка ще не встигла вкорінитись у масовій свідомості.

Таке протиставлення є хибним навіть із суто теоретичного погляду, оскільки без держави не може бути ні громадянського суспільства, ні самого громадянина (за Аристотелем, «громадянин тільки той, хто перебуває в певному відношенні до державного життя»). Крім того, сумнівно, що становлення громадянського суспільства може відбутися одразу в найбільш зрілих, політизованих формах. Той же західний досвід підказує інше. Наприклад, є ґрунтовні дослідження, які засвідчують, що в сьогоденній Італії муніципальне самоврядування досягло справжнього розквіту в тих місцевостях, де понад сто років тому почали активно діяти ... хорові гуртки і футбольні клуби. А там, де їх не було, на ладан дихає й самоврядування.

Отже, самоорганізація громадян починається з малого і триває довго. Однак ми не можемо чекати сто років. Зокрема, й з огляду на пресинг із боку західних демократій, який відчутно резонує в Україні, не додаючи їй політичної стабільності. Відтак утворюється справжнє зачароване коло. Який же вихід?

Автори двотомника (знову ж таки, йдучи «проти течії») головну роль у формуванні в нашій країні громадянського суспільства відводять не кому іншому, як державі, яка повинна перейнятися відповідальністю за відновлення політичних навичок своїх громадян, так само як і навичок підприємницьких. Тобто перед незалежною українською державою стоїть по суті парадоксальне завдання — закласти основи громадянського суспільства як своєї діалектичної протилежності. Й нестандартність формату цього завдання теж (як і в разі соціальних пріоритетів) вимагає від політичного істеблішменту певних самообмежень, усвідомлення їх об’єктивної необхідності.

Але проблема в тому, що в нинішніх умовах співпраця держави з громадськими організаціями зазвичай веде до їх бюрократизації та одержавлення, що підтверджує, зокрема, досвід Російської Федерації, де років зо два тому питання побудови громадянського суспільства з гучним пропагандистським супроводом підіймалися на щит, а тепер тихо відійшли на задній план. І справа тут не в лихій волі та «розтлінному» впливі державного апарату, чи принаймні, не тільки в них. Громадські структури пострадянського штибу самі прагнуть одержавлення. Позаяк не стільки опікуються самоорганізацією та залученням громадян до вирішення конкретних питань життя, що не піддаються державній регламентації, скільки конкурують із державою за право репрезентувати інтереси суспільства, від якого часто-густо є віддаленими не менше, ніж держава. Тому й нелегко знайти громадського діяча, який би не мріяв про державну кар’єру, або не був ображений за те, що йому не дали її зробити.

Усе це знову повертає нас до тези про довготривалість процесу формування громадянського суспільства. І з цього погляду особливе місце в монографії посідає порівняно невеликий, але надзвичайно важливий розділ «Філософія освіти в новому столітті».

Освіта в ньому розглядається не просто як народногосподарська галузь, що допускало б збереження принципу її залишкового фінансування, і не лише як засіб підготовки вузьких фахівців-професіоналів. Вона постає як провідна, пріоритетна сфера суспільного буття, середовище творення громадянина, а відтак і нової української спільноти. Орієнтиром програми дій у цьому напрямі виступає методологічне положення, згідно з яким для сучасного суспільства має бути характерний тип людини з активно-позитивним ставленням до планети Земля, Вітчизни, людства, до іншої людини і самої себе, а також до праці, власності, сім’ї, до надбань духовної культури. Ця людина має поєднувати в розумних межах особисті інтереси з громадськими, уміти правильно обирати життєві цілі, уникати крайнощів колективізму та індивідуалізму.

Таким чином, очевидно, що сьогодні треба менше мусувати тему побудови в Україні громадянського суспільства і значно більше робити для розвитку ініціативи, самодіяльності, суб’єктної активності підростаючого покоління, тобто реально готувати його до життя в громадянському суспільстві.

КУЛЬТУРА ДОСЛІДНИКА

Наближаючись до завершення цих нотаток, дозволю собі доволі розлогу цитату з другого тому монографії: «…Дослідник — така ж людина, як і всі, а тому й невіддільний від поширених стереотипів, групових цінностей, уподобань свого професійного середовища. Але саме тому не слід забувати про те, що позиція дослідника соціальних явищ має бути завжди етичною. Культура його виявляється в тому, яке рішення він приймає в ситуації, коли його власні політичні симпатії суперечать висновкам його наукового дослідження. Тут, як говорять, і виявляється момент істини» (с. 68). Як мені здається, в цих словах у концентрованому вигляді виражено творче кредо авторів, від якого вони не відступаються ні в доборі фактологічного матеріалу, ні в його аналізі та узагальненні.

«Україна: проблеми самоорганізації» — праця не історіографічна, а історіософська. Вона навряд чи відкриває абсолютно нові історичні факти, зате по-новому, іноді в зовсім несподіваному світлі їх осмислює, вводячи в активний науковий обіг маловідоме і призабуте. Причому важливо, що автори нікому не намагаються догодити і не обходять фактів «незручних», які більшість їхніх колег сьогодні вважає за краще «не ворушити».

Чого вартий, приміром, хоча б такий епізод із історії українських визвольних змагань 1918—1920 рр. На початку 1919 року більшовицьке керівництво внаслідок колізій громадянської війни перебувало у не менш складному становищі, ніж уряд УНР, а тому позитивно відреагувало на його запит про негайне припинення воєнних дій за умови, що Директорія погоджується на переговори про мир і товарообмін як між двома рівноправними державами. До Москви було відправлено делегацію, яку очолив соціал-демократ С.Мазуренко.

Як пригадував потім В.Винниченко, після тривалих і палких дебатів у центральному комітеті й політбюро РКП Леніну вдалося переконати більшість керівників компартії прийняти умови Директорії. Мирний договір було підписано, про що С.Мазуренко відразу повідомив телеграфом уряд у Києві. Він просив Директорію невідкладно ратифікувати цей акт реального визнання незалежності України. Але це не входило в плани С.Петлюри, який орієнтувався на союз із Польщею проти Росії. А оскільки Петлюра як головний отаман контролював військовий телеграф, то віддав наказ не відповідати на запит. Не діждавшись відповіді, С.Мазуренко знову кілька разів телеграфував до Києва, однак безрезультатно. Тоді він сам поїхав в Україну, але за наказом С.Петлюри на кордоні його затримали і додому не пустили, а Москва, не діждавшись ратифікації, відновила воєнні дії і захопила Київ. Урешті-решт українську армію відтіснили за межі України — до Польщі…

«Незручною» чимало кому із сучасних істориків, а разом із ними й політиків, певно, видасться також згадка про сепаратний договір, укладений восени 1919 року галицькими військовими з білогвардійським генералом Денікіним. Так само, як і, наприклад, про те, що аграрне законодавство Директорії на терені Галичини було заборонене, а агітація за нього каралася тюремним ув’язненням.

Ці факти, що порушують усталену нині картину подій, згідно з якою відповідальність за формальний характер Акту злуки лежить, мовляв, лише на Директорії, С.Петлюрі, які в односторонньому порядку зраджували інтереси ЗУНР, безперечно, можуть посіяти сум’яття серед непідготовлених читачів, звиклих до чорно-білих оцінок. Але замовчування історичної правди є ще шкідливішим. У цьому разі воно здатне тільки поглиблювати непорозуміння між «східняками» і «західняками», оскільки упереджене висвітлення історії створює для цього найсприятливіший психологічний грунт, замішаний на відчутті несправедливості.

Автори добре знають справжню ціну історичним фактам, тому оперують ними винятково коректно. Знають вони і про те, що культура дослідника несумісна з політичною кон’юнктурою, що політичні події, якими б злободенними вони не видавалися сучасникам, не одразу можуть претендувати на статус історичного знання — спершу їм слід «відстоятись» у часі, «затверднути».

Так одним із головних об’єктів монографічного дослідження є конституційний процес 1996 року. Зважаючи на ту млявість, із якою відзначався в Україні останніми роками, зокрема й нинішнього червня, День Конституції, вельми доречним видається нагадування про історичне значення прийняття чинного Основного Закону, який став переконливим підсумком цілого етапу вітчизняної історії, легітимізував нашу державу в сучасному світі. Доречним видається і продемонстрований при цьому урок некон’юнктурності.

Книга вийшла в світ, коли вирують пристрасті навколо конституційної реформи, наближаються вибори президента України. Тож, із огляду на службове становище авторів, можна було б очікувати, що її фінал буде переповнений закликами на користь конституційних змін, перемоги на виборах певних політичних сил. Проте нічого цього, на щастя, немає.

Натомість монографія закінчується сентенцією: «У кінцевому підсумку все залежить від самої України».