В лещатах закону

Нещодавно лідери «Опозиційного блоку «Не ТаК!» оголосили, що 109 ініціативних груп зібрали 4 мільйони 664 тисячі 902 підписи в усіх регіонах України на підтримку референдуму щодо НАТО та ЄЕП (згідно з Конституцією, проведення референдуму можливе за ініціативи як мінімум трьох мільйонів громадян). Однак ЦВК відповіді щодо проведення референдуму поки що не дала. А тут і Президент ініціативу перехопив: на зустрічі зі студентами він повідомив, що обов’язково влаштує всенародний референдум зі вступу до НАТО. Правда, не повідомив коли... І судячи з усього, має намір зробити це безвідносно до ініціативи блоку «Не ТаК!»

Нормативно-правовою базою регулювання питання щодо підстав, умов та порядку проголошення і проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою з реалізації наміру дотримання державою нейтралітету, яка не бере участі в військових блоках, є Конституція України, Декларація про державний суверенітет України, Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» в тій частині, в якій він не суперечить Конституції України та є чинним, Закон України «Про центральну виборчу комісію» та обов’язкові роз’яснення Центральної виборчої комісії.

За змістом положень частини другої і третьої статті 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є Український народ, виключно якому належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Природне право на владу, як суверена, народ здійснює безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Однією із форм безпосереднього здійснення влади народом є право на народне волевиявлення, яке реалізується через референдум (частина перша статті 69 Конституції України).

Конституція України закріплює право народу на таку форму безпосередньої демократії як проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. На конституційному рівні закріплено, що факт наявності загальнонародного волевиявлення вимагати проголошення всеукраїнського референдуму стверджується зібранням підписів не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області (частина друга статті 72 Конституції України).

Встановлення зазначеного вище факту виконання умов про необхідність зібрання підписів громадян України (за кількісним і територіальним показником) як підстави для проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, є по суті одночасно і фактом наявності вимоги про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

На відміну від частини першої статті 72 Конституції України, яка визначає коло суб’єктів, що призначають всеукраїнський референдум, частина друга цієї статті передбачає не призначення, а проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. При цьому відсутня посилка на суб’єкт, за повноваженнями якого це здійснюється.

Тому є підстави стверджувати, що на відміну від призначення всеукраїнського референдуму, час призначення якого пов’язується з повноваженнями суб’єкта, уповноваженого на це Конституцією України, проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою розглядається з невід’ємною складовою — ініційованою народом вимогою в його проведенні, яка є обов’язковою до виконання при підтвердженні факту дотримання умови на реалізацію народного волевиявлення встановленого висновками Центральної виборчої комісії.

Законом України «Про Центральну виборчу Комісію» (стаття 20) контроль за ініціюванням та проведенням всеукраїнського референдуму за народною ініціативою є виключними повноваженнями Комісії. Згідно статті 20 Закону України «Про всеукраїнські та місцеві референдуми», яка є діючою і не суперечить Конституції України, Центральна виборча комісія виконує функції центральної комісії з всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, підбиває загальні підсумки збирання підписів в цілому, відповідно до вимог частини другої статті 72 Конституції України, про що складає відповідний протокол, який і є юридикоправовим актом, що засвідчує факт виникнення правових підстав на проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

Обов’язок проголошення всеукраїнського референдуму відповідно до пункту шостого статті 106 Конституції України покладається на Президента України. За визначенням Конституційного Суду України, «Конституція України як основний закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу» і установча влада «по відношенню до так званих встановлених влад є первинною» (Рішення КСУ у справі № 18/183-97). Це означає не що інше, як пріоритетність волі народу (волевиявлення), обов’язковість виконання цієї волі іншими носіями владних повноважень, в тому числі Президентом України.

Більше того, згідно правової позиції Конституційного Суду України «положення «носієм суверенітету... є народ» закріплює принцип народного суверенітету, згідно з яким влада Українського народу є первинною, єдиною і невідчужуваною, тобто органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють владу в Україні, що походить від народу» (Рішення Конституційного Суду України № 6 рп/2005 від05.10.2005 року).

Системний і змістовний аналіз зазначених вище положень Конституції України, з урахуванням правової позиції Конституційного Суду України, засвідчує, що складений Центральною виборчою комісією протокол про виконання умов щодо проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, передбачених частиною другою статті 72 Конституції України, є юридичним фактом виникнення права на проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, реалізація якого в часі не може бути відірвана від унормування цього права Президентом України шляхом видання відповідного указу.

Наведене кореспондується із загальновизнаними положеннями про те, що в правовій природі набуття або виникнення прав невід’ємно пов’язане з унормуванням чи закріпленням цього права відповідною правовою нормою, тобто діє принцип верховенства права через Конституцію України, за якою захист прав та свобод громадянина гарантований з моменту виникнення цих прав і свобод. Таким чином, виникнення конституційного права на народне волевиявлення передбачає одночасне закріплення цього права Президентом України як гарантом Конституції України.

Зволікання з виданням указу, розрив у часі між підписанням протоколу Комісії та засвідченням на рівні указу Президента факту проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, за своєю сутністю, свідчило б про порушення Президентом України конституційного припису (обов’язку) закріпити відповідним правовим актом (указом) конституційне право носія установчої державної влади, яким є народ, представлений громадянами України, що висунули вимогу про необхідність проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

Таким чином, Президент України, як гарант Конституції, виконуючи обов’язок по дотриманню Конституції України та реалізовуючи волю суверена влади, якою є вимога про проголошення всеукраїнського референдуму, зобов’язаний негайно забезпечити реалізацію цієї вимоги шляхом видання указу про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою в день засвідчення в установленому порядку протоколом Центральної виборчої комісії конституційності вимоги про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою (за ініціативою суверена влади).

Такі висновки узгоджуються з практикою застосування інституту аналогії права в сфері як цивільних, так і публічно-правових відносин, зокрема Указ Президента України № 65/2000 від 15.01.2000 року «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою», який був виданий в день підписання протоколу Центральною виборчою комісією «Про загальні підсумки збирання підписів громадян України під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15.01.2000 року.