Вадим КАРАСЬОВ: «I українська влада, і європейські політики недооцінили Путіна й Росію»

Сьогодні розпочинає свою роботу довгоочікуваний Вільнюський саміт. Після тривалих гострих дискусій і останніх кардинальних змін в Україні, які зрештою позиції ми маємо на сьогоднішній день? Говоримо з політологом, директором Інституту глобальних стратегій Вадимом КАРАСЬОВИМ.

«МЕТОДОЛОГІЯ ЗМІНИЛАСЯ: СПОЧАТКУ ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ, А ПОТІМ —ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР»

— Вадиме, які висновки можна зробити після інтерв’ю президента українським телеканалам? Що буде у Вільнюсі?

— Якщо говорити з точки зору ситуативного аналізу, то ніякого підписання Угоди про асоціацію і зону вільної торгівлі у Вільнюсі не буде. Як і не буде такого підписання до 2015 року. По меншій мірі, таких намірів у Президента немає. Після телезвернення і інтерв’ю Президента стало зрозуміло — чому не буде підписано угоду. Тому що помінялося концепція і методологія підходу до проблеми європейського вибору і президентських виборів. Перспективи підписання угоди у Вільнюсі була наступною: спочатку вибір, а потім вибори. Більше того, євроасоціація розглядалася як можливий інструмент, аргумент, козирна карта переобрання Януковича на другий термін. Але щось не зійшлося і тепер методологія змінилася: спочатку вибори, а потім вибір. Очевидно, що Президент і його команда порахували, що євроасоціація з її викликами і ризиками — електоральними, фінансовими, торгівельно-економічними, політичними буде не стартовим капіталом потужної президентської кампанії, а серйозною перешкодою для переобрання Януковича у 2015 році.

Така суттєва зміна в стратегії Президента випливає з телезвернення, коли він фактично звертається до свого електорату, до соціально незахищених працівників промислових підприємств сходу і півдня України, які більше є прибічниками Митного союзу, які є об’єктом потужного впливу різного роду проросійських сил і самої Росії. Тому Президент у всіх телезверненнях апелює до консервативної, соціально-патерналістської частини українського суспільства. Влада з острахом і недовірою відноситься до європейського вибору, вона не бачить себе в якості бенефіціарів євромодернізації і звертає увагу на негативні наслідки для себе, економіки в курсі на євроасоціацію. Тут влада і консервативна частина суспільства єдині. Тому, очевидно, Президент вважає, що сьогодні потрібно втримати свій електорат. Не віддати його комуністам і Медведчуку, досягнути перемир’я у відносинах з Путіним, який має серйозний вплив на частину регіональних еліт і консервативну частину українського суспільства. Президент розглядає паузу у євроасоціації як паузу перемир’я у війні з Кремлем. Для нього важливим є політичний нейтралітет Путіна в український президентській кампанії. Вже після 2015 року, отримавши новий мандат і більш широке поле для політичного маневру, буде остаточно вирішена євроінтеграційна стратегії України.

З іншого боку, є правильною теза про те, що доля євроінтеграції сьогодні вирішує не стільки влада, скільки народ України, не стільки сам Президент, скільки люди на майданах і поза майданами. Громадяни прагнуть європеїзації України. В такому разі у розрахунки Президента на 2013—2015 рр. можуть бути внесені серйозні корективи.

«ЖОДНА КРАЇНА НЕ ЗМОГЛА МОДЕРНІЗУВАТИСЯ БЕЗ ТОГО, ЩОБ НЕ МАТИ В ПЕВНІЙ ФОРМІ КОНТРАКТ ІЗ ЗАХОДОМ»

— Наскільки серйозними є економічні аргументи влади про «паузу» у євроасоціації?

— Аргументи серйозні, але про них потрібно було говорити раніше і аналізувати фахово, прискіпливо, а не на фінішій євроасоційованого марафону. Ніхто не говорив про те, що модернізувати країну — це легке життя. Це серйозна, довготривала, політична, історична робота, на яку наймає владу народ. Влада повинна робити таку роботу, уникаючи викликів і ризиків, але і не ховаючись від них за пігулками низьких цін на газ або інших преференцій з боку північного сусіда. Треба чітко проаналізувати, які ризики сьогодні є від торгівельних блокад РФ, а які викликані застійністю, фундаментальною неефективністю, вичерпаністю пострадянських економік як України, так і Росії. Російська економіка по найбільш оптимістичнішим прогнозам до 2030 року буде рости тільки на 2%, а це означає, що попит на українську продукцію на російському ринку буде падати, незалежно від того, якими будуть торгівельні і політичні відносини з РФ у України. Тому це питання не інтеграційного проекту, а, навпаки, це питання економічного стану, у якому опинилися сьогодні пострадянські економіки, які більше 20 років не модернізуються.

Більше того, тільки інтегруючись можна піднімати економіку. При всіх правильних аргументах щодо ризиків, пов’язаних з євроінтеграційним курсом і торгівельними покараннями з боку Росії, ми маємо засвоїти фундаментальну тезу — ні одна країна не змогла модернізуватися без того, щоб не мати в тій чи іншій формі контракт із Заходом. Навіть сталінська. Тому що із Заходу йдуть технології, інвестиції, управлінські рішення і таке інше. Асоціація і зона вільної торгівлі з ЄС була для України, можливо, не оптимальною формою такого контракту з Заходом, але потрібною. Тому проблема сьогодні не у виборі між ЄС і МС. Країнам Митного союзу теж потрібно буде модернізуватися тільки з опорою на Захід. Але хай вони шукають свій контракт із Заходом. Нам потрібна своя формула. Євроінтеграція — це не вибір, це необхідність.

— Вже є заява президента Польщі Коморовського, який визнав: «Брюссель допустився помилки в оцінці суті проблеми у стосунках між ЄС і Україною. Нею не є Тимошенко. Проблема — політика тиску і шантажу, які проти України застосовує її східний сусід». Як би ви оцінили роботу європейської сторони в контексті політики Росії по відношенню до України?

— Обидві сторони — і українська влада, і європейські політки не дооцінили Путіна і Росію. Тим більше, це стало очевидним після вирішення Путіним «сирійської проблеми», а зараз вже і «іранської проблеми». Натомість, слабкість США і той вал проблем, які сьогодні є в світі, примушують Захід в цілому рахуватися з позицією РФ. Інша справа, що Євросоюз не врахував специфіку пострадянської України — перехідну економіку, управлінську ментальність. Звичайно, ми не Марокко, Перу, Мексика, які теж мають ЗВТ з ЄС, але ми і не Польща і Чехія початку 90-х рр. У нас ще не сформована національна ідентичність, немає консенсусу еліт щодо євроінтеграційного вибору як це було в країнах Балтії і центрально-східної Європи. В цьому сенсі Україна ще не дозріла, щоб мати суспільства і владу, які чітко на філософському, концептуальному, стратегічному рівнях пов’язували своє сучасне і майбутнє життя з Євросоюзом. Ми ще залишаємося пострадянськими, але ця пострадянськість теж себе вичерпала. Тому ми знаходимося на роздоріжжі: або від пострадянської перехідності перейти до європейської моделі держави, або йти в той бік, який сьогодні судорожно намагається сформувати Путін на теренах колишнього СРСР.

«ЛЮДИ ВТОМИЛИСЯ ВІД ПОСТІЙНОГО ПОЛІТИЧНОГО ПОКЕРУ МІЖ ВЛАДОЮ І ОПОЗИЦІЄЮ. ВОНИ ШУКАЮТЬ АЛЬТЕРНАТИВУ»

— Як би ви сьогодні охарактеризували явище Євромайдану? Як можуть розгортатися події далі?

— Однозначно це сигнал, який отримала влада. І вона, до речі, на нього відреагувала в цілому адекватно, навіть з компліментами. Далі все залежатиме від мобільності майдану. Чи буде зростати його масовість. Але не дивлячись на це, майдан вже став фоновим постійнодіючим фактором української політики. В будь-якому випадку він трансформується в серйозний фактор майбутньої президентської кампанії, яка, у свою чергу, може трансформуватися у референдум по інтеграційному вибору України.

— Наскільки правильно, на ваш погляд, веде себе сьогодні опозиція?

— У опозиція погані карти в цій грі. Влада залишається владою, а опозиція втратила ініціативу. Вона і не могла не втратити, тому що ініціативу на себе перебрали громадяни, громадянські активісти, які прийшли у сучасну політичну епоху, яка закінчується, із нової політичної епохи. Євромайдани і громадські активісти — це зоря нової політичної епохи, яка обесцінює, іноді обнулює попередніх політичних героїв і всі їх розрахунки. Тому тут опозиції вистачає розуму лише на те, щоб йти за громадянами, а не нав’язувати свої суто опозиційні завданні і цілі. Кінець-кінцем люди вже втомилися від цього постійного політичного покеру між владою і опозицією. Вони шукають альтернативу.