Василь КУЙБІДА: «Відсутність публічної регіональної політики призводить до взаємних звинувачень»

— Василю Степановичу, в якій мірі створення другої палати парламенту може вплинути на вирішення проблем регіонів?

— Все залежатиме від того, які функції виконуватиме кожна із палат. Якщо друга палата буде сформована із представників регіонів і їм буде надано, наприклад, право участі в створенні і прийнятті законодавчих актів, то таким чином можна створити дієві важелі. В іншому випадку, зрозуміло, що ні.

Щодо методів формування верхньої палати, то в різних країнах вони різні. Є країни, де сенаторів призначає прем’єр-міністр, є — де Президент, є — де вибирають. Мені здається, що верхню палату повинні вибирати регіональні, територіальні громади. Вибори можуть бути прямими, тобто від кожного регіону (для прикладу) вибираються по три людини по одномандатному округу. Можливий варіант непрямих виборів. Скажімо, представницькі органи місцевого самоврядування вибирають трьох найкращих для представництва у верхній палаті. Який варіант формування верхньої палати вибере наш парламент — важко сказати.

— На ваш погляд, з якою найголовнішою проблемою стикаються зараз регіони?

— Нашій державі 9 років, але ми досі не маємо публічної регіональної політики. Тільки зараз почали обговорювати різні концепції такої політики, намагаємося знайти в них позитив, усунути недоліки, витворити одну-єдину концепцію регіональної політики, яку затвердить Верховна Рада. Тоді всі регіони, політичні партії знатимуть суть цієї регіональної політики, бачитимуть, як вона реалізовується, що відповідає цій політиці, що не відповідає; розумітимуть, чому саме так, а не інакше формуються фінансові потоки в нашій державі. На сьогодні тільки тому, що бракує інформації і власної публічної регіональної політики, між регіонами створюється недовіра один до одного, і йдуть взаємні звинувачення. Наприклад, Схід вважає, що утримує Захід, у свою чергу Захід вважає, що фінансові потоки ідуть на Схід. Коли ж ми матимемо таку оприлюднену концепцію, то не матимемо отаких здогадок, надумувань і, відповідно, звинувачень.

— Останніми роками місцеві органи самоврядування втрачали свій вплив на ситуацію в регіоні, натомість зміцнювалася державна вертикаль влади, залишаючись при цьому надмірно централізованою. Наскільки виправданим, на ваш погляд, був такий напрямок розвитку?

— Наше суспільство перебуває в перехідному стані, цю трансформацію потрібно проводити обдумано, іноді — з певними зусиллями органів влади, без чого трансформація може затягнутися на довгі десятиріччя чи століття.

У перехідному періоді повинна бути міцна виконавча влада, бо розбалансований механізм не зможе виконати таке складне завдання, як привести суспільство до нової якості. Законодавча влада, звичайно, встановлює рамки, в яких відбуватиметься трансформація, але оперативне втручання, оперативне керівництво подіями здійснює виконавча влада. Очевидно, коли ми прийдемо в нову якість — відбудеться перерозподіл сил між різними гілками влади. Для прикладу. Коли ми маємо на увазі місцеве самоврядування, то мені більш близька думка, що організація управління в містах, яка передбачає сильного міського голову, є більш доцільною. Можливо, пройде 10 чи 20 років і потребам майбутнього часу відповідатиме така організація управління містом, яка передбачає існування слабкого мера.

— Поняття «регіони» не виписано в Конституції. Сьогодні воно асоціюється з історичним і географічним поділом країни на Схід, Захід тощо. Як ви вважаєте, що має бути основним чинником для визначення регіону?

— Схід — Захід, Північ — Південь — це поняття географічні, але якщо вони в державі носять ще й політичну ознаку. Тоді це наче вказує на можливість розлому держави.

Але, дійсно, коли ми говоримо про регіональну політику, то мусимо з початку порозумітися на тому, що таке є «регіон», вибрати критерії для визначення регіону. На моє переконання, спочатку ця проблема потребує дискусії. Для мене не є очевидним, що регіон має збігатися з територіальним поділом, який існує на сьогоднішній день.

Я на регіон дивлюся не як на адміністративну одиницю. Якщо ми кажемо, що наша регіональна політика має забезпечувати стабільний соціально-економічний розвиток регіону, то повинні спочатку забезпечити наявність у регіоні достатньої економічної бази, щоб цей самостійний розвиток міг відбуватися. Коли ми визначимось — що таке регіон — тоді можна поєднати межі економічного регіону з межами адміністративного, поміняти відповідно бюджетну систему і, розписавши за різними суб’єктами регіональної політики їхні функції, обов’язки, права, переходити вже до реалізації концепції регіональної політики.

— Сьогодні більшість конфліктів, які виникають в регіонах стосуються розподілення бюджету і мають в своїй основі певне протиріччя: адже обласні ради формуються з однакової кількості представників як обласного центру, так і, наприклад, невеликого аграрного району. Відповідно, при розподілі бюджету інтереси крупних міст, які, до того ж є переважно донорами, не враховуються.

— Сьогодні треба відповісти ще на одне важливе запитання: а як має виглядати інструмент проведення регіональної політики в регіоні? Як побудувати суб’єкт регіональної політики регіонів як орган управління? Це також дискусійно повинно вирішитись. Чи все має залишитися як є сьогодні? Тобто, є державна адміністрація і є обласна рада як представницький орган, що виражає спільні інтереси територіальної громади і не має виконавчого органу. Чи, можливо, вибрати іншу модель. Скажімо: ввести поняття регіональної територіальної громади. Тоді б вже представницький орган виражав би інтереси територіальної громади регіону. Він тоді мусить мати свій виконавчий орган, а державна адміністрація мусить бути позбавлена господарюючих функцій, за нею мають залишитися тільки контрольні чи наглядові функції (типу функцій префекта у Франції).

Якщо обласна рада представляє спільні інтереси територіальної громади, то логічно, що від кожної громади по два-три депутати вибираються як представники громади і з них формується обласна рада. Але за такої системи формувати обласний бюджет ми теж повинні знизу.

На сьогодні є обласна рада, яка затверджує обласний бюджет і встановлює нормативи відрахування загальнодержавних податків і зборів для міст. І тоді зароджується конфлікт протистояння між радами міст і обласною радою. Цей конфлікт зароджується всюди. Найчастіше обласний центр є донором. Інші — реципієнти. Але обласний центр так само, як і інші територіальні громади у представницькому органі представляє два чи три депутати. Далі спрацьовує колективний егоїзм реципієнтів, які зацікавлені в тому, щоб якомога більше собі забрати грошей, автоматичний розподіл бюджету ведеться не на користь міст обласного центру.

— На одному з семінарів, присвяченому проблемам регіональної політики, ви говорили про можливе укрупнення областей. Наскільки це реально і можливо найближчим часом, чи не призведе це до соціальних проблем?

— Я не думаю, хіба що виникне проблема еліт. Області створювалися не сьогодні, а в колишньому Радянському Союзу, виходячи з завдань, які тоді стояли перед республікою як частиною великого СРСР. Сьогодні і ситуація, і мета помінялися. Логічно, що ми не можемо послуговуватися тими механізмами досягнення цілі, які були 15 років тому. Як на мене, то межі багатьох областей повинні бути переглянуті з точки зору найбільш ефективного управління нашою державою і реалізації нашої політики.

— Якщо ви над цим замислювалися, то, очевидно, ви думали про раціональну кількість регіонів в Українi.

— Скільки вже їх має бути — 6 чи 10 — це не грає якоїсь серйозної ролі. Головне — порозумітися на ознаках творення цих регіонів. Якщо ми визначимося тут, то далі нам буде просто визначитися з кількістю регіонів.

Я не хотів би щось подавати як абсолютну істину. Тобто, те, що я кажу, є моїми пошуками. Відповіді на запитання і запрошення до дискусії — ці речі є дуже важливими для нашої держави. Потрібно, щоб висловилися не тільки фахівці (економісти, управлінці, політики), але й мешканці наших регіонів.

— Ходять чутки, що ви збираєтесь балотуватися у Львові в окрузі №115 на довиборах у Верховну Раду. Прокоментуйте, будь ласка.

— Якщо чутки ходять, то хай собі ходять. Забороняти їх не будемо.

ДО РЕЧІ

Наприкінці минулого тижня Василь Куйбіда, подякувавши трудовим колективам, які хотіли його бачити депутатом Верховної Ради по Галицькому виборчому округу, повідомив, що в такий складний час не може покинути напризволяще місто. Тим часом, повідомляє кореспондент «Дня» Олександр СИРЦОВ, за останньою інформацією 35 кандидатів збираються поборотися за вакантне місце депутата парламенту від Галицького округу Львова. Цікаво, що серед них — чотири фахових журналіста. І передусім тут слід чекати конкуренції між двома «діаспорними» львів’янами — шеф-редактором журналу «ПіК» Зиновієм Куликом та головним редактором газети «Час» Тарасом Чорноволом. Разом з ними у виборчу гонку готові включитися президент місцевої телекомпанії «Міст» Михайло Хвойницький та головний редактор народного часопису «За вільну Україну!» Богдан Вовк. Ще один учасник гонки — голова правління Фонду розвитку Львівщини Андрій Садовий — також має відношення до медіа, зокрема до радіо «Люкс» та газети «Поступ».