Важкий момент

БЕЗ ПАНIКИ!

В Україні занадто емоційно сприйнято зауваження високопоставлених сановників ЄС з приводу того, що проблема безпосереднього вступу України до Євросоюзу позбавлена сенсу, що вона у найближчі 10 — 15 років взагалі не розглядатиметься. Однак у дійсності питання саме у такій площині нами і не ставилося. У Посланні Президента «Європейський вибір» визначено десятилітній термін (до 2011 р.) як період створення об’єктивних передумов набуття Україною членства в Євросоюзі. Водночас акценти розставлені на тому, що євроінтеграційна стратегія — це насамперед наше домашнє завдання, це стратегічний орієнтир, який визначає принципи і основні засади внутрішніх перетворень. Мені доводилося вже наголошувати на небезпеці латиноамериканізації українського суспільства, яка фактично поглиблюється. Йдеться про вузький внутрішній ринок і експортоорієнтовану економіку, глибоку стратифікацію населення, відсутність середнього класу. Латиноамериканізація — це рух українського суспільства, що є протилежним євроінтеграційному вектору. Нам потрібно зламати цю тенденцію, довести реальну прибічність євроінтеграційній ідеї насамперед у цих питаннях.

Водночас потрібно виявляти політичну витримку та розуміння надзвичайної складності процесу розширення ЄС. Розширення зони євроінтеграції — це відносно нове для ЄС питання. Воно постало після падіння «берлінської стіни» і має розглядатися у контексті руху від одноосібної гегемонії до багатополярного світового співтовариства, посилення геополітичної та цивілізаційної самодостатності європейської спільноти, захисту від домінуючого впливу США. Якщо розглядати розширення ЄС у такій площині, то стає зрозумілим, що відповідні наміри України мають реальні об’єктивні передумови. Це процес, що має не лише нашу, а й зворотну зацікавленість. ЄС такою ж мірою зацікавлений у цивілізованій демократичній Україні, як і Україна в ЄС. Інша обставина — усвідомлення того, що політика розширення ЄС не може штучно форсуватися. Вона здійснюється за принципом «малих кроків». Країни Західної Європи йшли цим шляхом майже 50 років. Нині реалізується вже продекларований раніше проект триступінчатого розширення: поповнення ЄС десятьма членами до 2004 р., плюс ще дві країни — до 2007 р. і далі плюс ще одна країна — приблизно до 2010 р. Потім можна очікувати 5 — 7-річний період адаптації здійснюваного розширення, і лише після цього можливий новий раунд розширення, де у числі інших держав буде значитися й Україна.

Переконаний, що для України — це не трагедія. Треба бачити, що нинішнє розширення ЄС породжує до болю відому нам проблему «молодшого брата» або меншовартості. Як приклад цього — аграрні субсидії. У період з 2004 по 2007 рр. для нових членів ЄС вони становитимуть лише 25% від суми, що отримують фермери країн-старожилів. Ця сума буде поступово зростати — в 2007 р. до 40%, а далі — щорічна надбавка на 10% і лише у 2013 р. вона досягне адекватного розміру. У цій ситуації існують реальні побоювання того, що фермерство країн — нових членів ЄС не витримає наджорсткої конкуренції, яка існуватиме у межах Союзу. Підтвердження цьому — суперечності, що виникли на Копенгагенському саміті ЄС щодо набуття членства в Євросоюзі сусідньої нам Польщі, де майже 20% дієздатного населення зайнято в аграрному секторі.

Лише цей приклад вказує на те, як багато потрібно зробити для того, щоб більшою мірою наблизитися до євростандартів. Для цього необхідно насамперед забезпечити випереджаючі темпи економічного зростання (для нас це, як мінімум, 5 — 6% щорічного збільшення ВВП) і водночас на порядок вищу (від того, що маємо нині) конкурентоспроможність української економіки. А це потребує не лише максимальної концентрації зусиль усього суспільства, а й часу, цілеспрямованої та копіткої роботи. Нині середній рівень ВВП на душу населення країн-членів ЄС (за паритетом купівельної спроможності) складає $ 21,3 тис.; у країн-претендентів, зокрема, у Болгарії та Румунії — $ 5,5 — 5,6 тис.; у Литві, Латвії та Естонії — $ 6,5 — 8,0 тис.; в Україні — $ 4,2 тис., а з врахуванням тінізації економіки — на 40% вище. Як бачимо, наше відставання за цим синтезуючим показником не є критичним. Тим більше, що ми вже тепер відповідаємо т.з. маастріхським критеріям членства в ЄС, які поєднують три базових показники: річну інфляцію — до 2%, дефіцит бюджету — до 3% ВВП і державний борг — до 60% ВВП. За існуючими параметрами економічного розвитку ми вже тепер вписуємося у ці критерії.

Розширюється торговельне співробітництво України та ЄС. Лише за 10 місяців поточного року частка українського експорту в країни ЄС зросла з 17,4 до 19,2%, тоді як до Росії — скоротилася з 22,2 до 17,1%. Нині український експорт до країн ЄС та асоційованих членів ЄС на 41,3% перевищує експорт до країн СНД. За 9 місяців він зріс з 36,8 до 41,2%. Йдеться про надзвичайно обнадійливу тенденцію, яка, без сумніву, зміцнюватиметься і у майбутньому.

Зазначене дозволяє зробити висновок: головна проблема реалізації Україною євроінтеграційної стратегії лежить насамперед у площині не стільки кількісних, скільки якісних перетворень економіки та суспільства загалом. Потрібно почати крок за кроком рухатися у цьому напрямку, працювати над реалізацією євроінтеграційної стратегії Президента не на словах, не за принципом «одобряєм», а на ділі. Суспільні очікування, які визначаються призначенням нового уряду, фокусуються насамперед на цьому. Треба закріпити сталі темпи економічного зростання. Це дуже важливо, але ще більш важливим є забезпечення реального руху вперед на шляху упередження нового «раунду» зрощування влади та власності, подолання свавілля чиновництва та бюрократизму, які за всіма ознаками суттєво перевершують колишні параметри адміністративної системи. Потрібні відчутні кроки на шляху встановлення верховенства права та реальної свободи підприємництва, подолання корумпованості та органічно пов’язаної з цим явищем системної тінізації економіки. Нас бояться «пускати» до Європи насамперед через ці явища. Практичне «пробуксовування» ринкових реформ і неефективність всього того, що зроблено у цьому напрямку раніше, пов’язане саме з цими чинниками. Переконаний у тому, що критерій оцінки діяльності нового Уряду лежить насамперед у зазначеній площині.

ЗБИТКИ «ЄВРАЗIЙСТВА»

Надзвичайно гострою є проблема, що стосується співвідношення єврокурсу України та наших відносин з Російською Федерацією. Потрібно виходити з того, що Росія відіграє і відіграватиме у перспективі все більшу роль у європейській політиці. Європа також зацікавлена у поглибленні співпраці з Росією в усіх сферах суспільних відносин — у сфері політики, економіки, військового співробітництва та гуманітарних відносин. Як і Україна, Росія прагне інтегруватися в європейський економічний простір. З урахуванням цих обставин російський напрямок і далі зберігатиме своє значення як один iз наріжних каменів української зовнішньої політики. Поглиблення наших зв’язків з Росією — це, по суті, одна з об’єктивних передумов реалізації європейської політики України, органічна складова євроінтеграційного процесу.

Водночас стратегія наших відносин з Росією має розглядатися як така, що підпорядкована курсу європейської інтеграції України. Це одна із базових позицій президентської стратегії «Європейський вибір», яка не може піддаватися сумніву. Маємо враховувати й те, що Росія розвиває і розвиватиме далі свої відносини з ЄС у дещо іншому форматі. Наші держави ставлять перед собою різні цілі, а тому і використовуватимуть в інтеграційному процесі різні механізми. Росія, як відомо, не ставить питання про членство в ЄС, вона претендує на статус самостійного центру інтеграції незалежних держав на євразійському просторі.

Торкаючись цієї проблеми, важливо враховувати, що для Росії ЄврАзЕС, членами якого є РФ, Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан, — не економічний, а перш за все геополітичний проект, спрямований на відновлення статусу Великої Росії, її утвердження як самостійного центру міжнародної інтеграції. Його мета — посилення домінуючого впливу РФ на пострадянському просторі. Україна, по суті, представляє «критичну масу» щодо можливостей реалізації відповідного проекту. Геополітична значимість цього проекту визначальною мірою характеризується тим — стане чи не стане Україна його повноправним членом. Шалений політичний тиск на Україну з боку Росії, що весь час посилюється, має відповідне підгрунтя. У цьому зв’язку всім нам хочеться надіятися на те, що новий уряд, як і попередній, виявлятиме розуміння того, що вступ нашої держави до ЄврАзЕС, по суті, означатиме зміну її геополітичної орієнтації, фактичну відмову від євроінтеграційного курсу.

Таке застереження має вагоме обгрунтування. Сумнівним є довгостроковий економічний виграш для України від вступу в ЄврАзЕС, на якому весь час наголошує російська сторона. Практика функціонування ЄврАзЕС засвідчила згортання обсягів товарообігу між його членами, зниження експорту до РФ та погіршення сальдо зовнішньої торгівлі членів Співтовариства з Росією. ЄврАзЕС поки що не передбачає вирівнювання цін на енергоносії. У цій ситуації вступ України до ЄврАзЕС може створити «зелений» коридор, яким вироблені на дешевих енергоносіях російські товари можуть заполонити нашу територію. Членство в ЄврАзЕС не виключає можливості обмеження доступу товарів на внутрішні ринки нетарифними інструментами. Підтвердженням цього є систематичні антидемпінгові розслідування, які збуджуються за ініціативою російських виробників, у т.ч. і проти Казахстану — члена ЄврАзЕС. Слід також мати на увазі, що з моменту існування організації учасникам ЄврАзЕС не вдалося домовитися про зниження митних ставок, транспортних зборів тощо. Загалом на сьогодні ЄврАзЕС не продемонстрував потенціалу інноваційності, необхідного для більш ефективного залучення пострадянських країн до глобалізаційних процесів.

Узагальнюючи, можна дійти висновку, що навіть початкові кроки до інтегрування в ЄврАзЕС негативно позначаться на можливостях реалізації євроінтеграційних прагнень України і водночас можуть призвести до суттєвих внутрішньополітичних збурень. Вступ до ЄврАзЕС здатний суттєво підірвати міжнародний імідж України як держави, що проводить виважену зовнішню політику, яка повною мірою відповідає принципам незалежності та суверенітету. Такий крок спроможний суттєво змінити геополітичну ситуацію на європейському континенті, ще більше відштовхнути від України західний світ, створити їй імідж країни, позбавленої чіткої геостратегічної орієнтації, аморфної у своїх стратегічних устремліннях. Одночасно з втратою ініціативи на західному напрямі Україна втратить свій вплив і можливості утвердження регіонального лідерства: політичний курс України розглядатиметься лише у контексті національних (насамперед геополітичних) інтересів Росії.

У зв’язку з цим слід вважати оптимальними: а) існуючий статус України як спостерігача ЄврАзЕС; б) розвиток економічних відносин з країнами СНД і насамперед з Росією на двосторонній основі; в) дії України щодо прискорення свого вступу до СОТ; г) політику формування на терені СНД зони вільної торгівлі, що не заперечує принципам євроінтеграційного курсу України.

Треба розуміти: євроінтеграційна стратегія нашої держави — це не вигадка політиків. Курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною державної незалежності. Він бере свої витоки з історії нашого народу, його ментальності та демократичних традицій, з прагнення нинішнього покоління бачити свою державу невід’ємною складовою єдиної Європи. Попри існуючі складнощі, маємо знайти в собі сили надати нових імпульсів нашому руху вперед у цьому напрямку.