Вічно «єврейське» питання

ДЗЕРКАЛО

Я виросла у гомінкому дворі одноповерхових післявоєнних багатосімейних будиночків. Мама працювала на міжміській телефонній станції, кадровий склад якої відсотків на п’ятдесят був єврейським. Інтерес до євреїв у мене з’явився з дитинства саме тому, що, характеризуючи їх, люди, як правило, обмежувалися одним словом «єврей» і вкладали в нього стільки, що можна було вже нічого не додавати. І така оцінка була магічно двосторонньою. Вона завжди відображала суть того, хто оцінював, так само повно й безпощадно.

Минали роки, я дорослішала й хотіла бути схожою на єврейських жінок, терзаючись питанням, чому? Мені стільки в них не подобалося, стільки дратувало. Й лише зараз, коли я усвідомила багато своїх знань, прожила більшу частину життя, все стало для мене зрозуміло й просто. Вони перестали мене обурювати, дратувати, непокоїти мій розум і душу, тому що я змогла зрозуміти свою власну істину щодо них. Для мене євреї — це не просто одна з багатьох націй, а передусім мережевий принцип колективної організації. Їх об’єднують не стільки глобальні цінності, що існують поза часом і простором, скільки правила стосункiв загальні й неписані, яких, проте, суворо й добровільно додержуються всередині мережі. Щоб зрозуміти суть цих правил, достатньо подивитися в очі євреєві. Ви можете побачити в них майже все. І страх, і покірність, і дурість, і розум, і чесність, і брехливість. Але є щось, чого ніколи в цих очах не буває, що завжди дратувало однаково як правителів, так і дурнів. У їхніх очах не буває собачої відданості. Вони не потребують її самі й не здатні на неї. В усі часи, за всіх правителів це було незрозуміло, незбагненно й жахливо. Тому їх вважали то зарозумілими дурнями, то хитрими жлобами, то крамольниками. Самим фактом своєї внутрішньої незалежності вони завжди несли потенційну загрозу будь-якій системі влади над людиною, наче підносячись над нею й даючи зрозуміти, що цього в них забрати неможливо. Над ними насміхалися, їх знищували, а цінності привласнювали. Але чим більше робили це, тим більше вони мали. І виходило так не за помахом чарівної палички, а абсолютно з іншої причини. Головна правда їхнього благополуччя полягала в тому, що, поневіряючись світом, без батьківщини, знедолені й гнані відусюди, для виживання в будь-яких умовах вони мали володіти тим, що неможливо забрати у живого. Таким чином, матеріальний достаток став для цієї нації тільки супутником того, що було для них основною цінністю. Освіта, рівень інтелекту, ремесло. З дитячих років вони зубрили підручники, пиляли на скрипці, освоювали професію. Виховуючи у своїх дітях повагу до цих цінностей і захищаючи їхній внутрішній світ, євреї накопичили капітал, який неможливо відняти. Навіть діти для них — це не просто улюблені й бажані супутники кохання, а своєрідний банк, де все, що ти накопичив, збільшується з відсотками. За все своє життя я ніколи не бачила безпритульних єврейських дітей, або щоб вони тинялися й дуріли від неробства. Напевно, тому у будь-якій країні, у будь-який час, у будь-якій культурі вони мають такі особисті здібності й навички, які роблять їх потрібними всім навколишнім людям. Зазначте, потрібними. Лікарі, музиканти, кравці, ювеліри, вчені, лихварі, адвокати. Завжди на принципах вільного ринку, завжди в конкурентній боротьбі вони готові щось запропонувати. І передусім себе, наче кажучи: «Я вам потрібен, тому що я це знаю, вмію, поважаю ваші потреби й завжди готовий служити не принижуючись». Навіть якщо вам просто хочеться когось образити, щоб відчути себе людиною. Ви цього бажаєте? Будь ласка, ось він єврей, кажи, що хочеш. Він вислухає, обміркує ваші слова, і якщо знайде в них щось раціональне, то використає стовідсотково для власного внутрішнього зростання та вдосконалення. А якщо не знайде, то усміхнеться від усвідомлення вашої неправоти й дурості. Тому ті, хто ображають євреїв, ніколи не отримують від цього повного задоволення. Тільки-но сказав, що євреї винні у твоєму нещасті, як тут же все зрозуміло і про євреїв, і про тебе самого. Неначе говорив у дзеркало. Тому що себе обдурити неможливо. Не покидає відчуття власної неспроможності, поразки в конкуренції, чи-то в інтелектуальній, чи-то в ремісничій, чи-то в організаційній, чи-то ще в якійсь.

Будь-яка дискредитація за національною ознакою у будь- якій країні у будь-який час призводила до того, що євреї потрапляли в умови більш жорсткої конкуренції. Вони нікого ніколи не поважають за кількість посад, звань, нагород або грошей. Вони завжди поважають за запитаний і оплачений людьми інтелект, талант і працьовитість. Адже тільки така оцінка є найоб’єктивнішою. Якщо ти потрібен людям, вони заплатять тобі за твою працю. А головне в усьому цьому — що для них розум, душа та власне «Я» — та нива, на якій вони сіють і орють, створюючи свої справжні цінності, які не підлягають експропріації.

В юності я прагнула бути схожою на єврейських жінок тому, що ніколи не бачила й не чула, щоб єврей бив свою дружину. У їхніх традиціях було мити дружинам ноги перед сном. А право від Бога на розлучення єврей мав з єдиної причини. Як ви гадаєте, з якої? Якщо вважав цю жінку негарною. Як усе просто. Вибери, люби, працюй над собою. А якщо не задоволений вибором, то доведи собі, що це вона негарна, а не ти потворний, дурний і лінивий. Євреї ніколи не будували батьківщину, вони творили себе. А в результаті мають і те й інше.

ХТО МИ?

Тепер мене вже не хвилює єврейське питання, тому що я знайшла відповіді на всі свої запитання про них. Мені тепер набагато цікавіше знайти відповіді на всі запитання про себе й про нас. Наприклад, про те, як називається та національність, до якої мене можна зарахувати. За прізвищем я вірменка. Хоча можу стати й українкою. Для цього не треба розлучатися, досить додати до прізвища закінчення «енко». Розмовляю, пишу й читаю російською. Як вчили від народження в сім’ї, яслах, школі, у дворі. Але можу й українською. Вчилася добре, проблем із цим не відчуваю. І таких людей в Україні дуже багато. Хто ми? Що повинні написати в графі національність, про яку мріють деякі наші співгромадяни після запровадження нових паспортів? Я щиро співчуваю цим людям. Напевно, їм більше немає чим пишатися, крім чистоти своєї національності, затвердженої печаткою в документі, що засвідчує ОСОБУ. Гадаю, що для всіх буде цікаво отримати відповідь від «обізнаних етнічних українців», таких, як Іван Драч, наприклад, як визначається цей самий український етнос. Вони які, кароокі й чорноволосі чи навпаки, біляві й блакитноокі, може, це ми і є, просто не знаємо, що українці? Дуже сподіваюся, що поки в нашій країні немає необхідності для таких базових класифікацій. Поки йдеться про боротьбу за чистоту й сфери вживання української мови. Але, як відомо, будь- яка будівля, від храму до в’язниці, будується з однакових цеглинок, і рано чи пізно, але неминуче прийдемо до планування й використання. Саме тут і зрозуміємо, що побудували. Тому не варто забувати, що в історії людства вже були будівники, які творили із цеглинок національного штампування. Починали гарно говорити про національну гордість, самосвідомість і культуру, а потім поступово переходили до визначення етносу за будовою черепа, кольором волосся, очей і чогось іще. Боролися за чистоту нації та її зростання, заохочуючи дівчат народжувати дітей від чистопородних представників арійської раси.

ОСОБИСТІСТЬ ЧИ «НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВА»?

Шукаючи відповідей на запитання про себе, я усвідомлюю, що Богом та історією нам дано шанс стати нацією, народом України. Тому варто замислитися над тим, яким є принцип нашої з вами організації. Чи здатен він стати базисом культури українського народу, й що це за культура така, якою вона має бути, щоб об’єднати нас добровільно й назавжди? І не просто об’єднати, а стати частиною душі, прийти в побут і залишитися там, щоб перейти від батьків до дітей. Адже ставиться саме таке завдання. Побудувати храм, а не в’язницю. А підмурівком храму не може бути насильна українізація й кількісне регулювання керівного кадрового складу відповідно до національного походження. Адже не вийшло у росіян нав’язати на пострадянському просторі свою могутню мову. Прибалтика, азіатські республіки, Кавказ, Україна — всі дуже поспішають забути про її велич. Не вийшло й у комуністів з ідолом нової радянської людини, нового етносу. Пішли в небуття й комуністи, й диктатори радянської ідеологічної культури. А євреї вижили без книжок, шкіл, газет і пільг на оподаткування. Зберегли не лише культуру, а ще й дві мови. Може, почнемо робити висновки й навчимося творити, а головне — цінити справжні цінності? Адже потенціал у нас не лише чорноземний. Спершу усвідомимо, що будувати треба не державу, а людину. Перестанемо боятися безкомпромісної організаційної, інтелектуальної та ремісничої конкуренції один з одним. Поставимо-таки її на чільне місце, цю саму людську, а не кумівську, месницьку конкуренцію. Навчимося оцінювати самих себе й питати щодня, а що, власне, ти особисто можеш запропонувати людям, крім українського прізвища, доброго знання української мови та комуністичних методів її розвитку?

Так, прикро, що ми отримали у спадщину від радянських часів всюдисущий, всепоглинаючий колективізм, в якому власне «Я» настільки мале, що для його існування нам необхідні визнані певним колективом заслуги, звання, ступені, нагороди й ордени, які присуджуються невідомо за що. От якщо всі навкруги не визнали людиною, то начебто нас і немає. От вона, історія СРСР, у якій життями людськими підкорялися ідейні вершини. Людина ніщо, держава — все. Процес знищення й приниження власного індивідуального особового світу кожної людини називали героїчним творенням громадянина нового типу. Прикро ще й тому, що зараз про нас кажуть, як про людей без національності, без культури, без духовності, без коріння. Але вважаю, що це не так. Усе це в нас є. Просто наші потреби в культурних цінностях набагато вищі, ніж те, що може запропонувати нам вся культурна спадщина Тараса Шевченка, Івана Франка, хрестоматійний набір класиків української літератури разом зі стандартизованим набором народних українських пісень у виконанні самодіяльних колективів народної творчості. Так склалося, що ми знайомі з культурними цінностями й інших націй. Порівнюємо, оцінюємо, робимо вибір і віддаємо перевагу тому, в чому знаходимо для себе потенціал власного розвитку. Добра справа — агітувати на користь українського виробника ковбаси й масла. Але велике таїнство природи в тому й полягає, що після насичення шлунка, наш духовний вибір не можливо простимулювати оплаченим десертом. Він визначається рівнем інтелектуального та духовного розвитку кожного з нас. Рівнем усвідомлених потреб. І на цьому етапі питання розвитку національної культури та мови неминуче переходить у площину політичних проблем. Усе те, що відбувається зараз у національному питанні, відображає серйозні політичні проблеми в розвитку та становленні демократії в Україні. Наша держава не поважає своїх громадян, не захищає їхніх прав і свобод, не створює умов для їхнього прогресивного й ефективного розвитку. Тому громадяни не поважають цю державу й не прагнуть освоїти її мовні, культурні цінності. Можна йти шляхом видання всіляких указів і законів, які приписують цю повагу виявляти. Але, запевняю вас, від цього вона не з’явиться. Її продемонструють кар’єристи й ті, кому немає чого більше запропонувати людям. Але це ніякого впливу на формування справжніх цінностей не матиме. Тому треба й на сході, й на заході України докласти власних зусиль, щоб змінити ставлення держави до громадянина. Щоб кожен з нас захотів не просто заради посади вивчити українську мову, а гордо поставив її в пріорі своїх цінностей в один ряд з великими російською, англійською, французькою, німецькою, китайською. Тоді нам не страшні будуть завойовники, стихійні лиха, всілякі співдружності й іммігранти. Ми залишимося українським народом назавжди, й наша культура набуде базису цінностей, які неможливо відняти, не знищивши кожного з нас.