Від «протиріч» до смислів

Блогер і журналіст Сергій Іванов, як і багато інших луганців, полишив рідний Донбас 2014 року. Доля Сергія примітна тим, що він тривалий час працював у «системі» — в луганській прокуратурі. 2008 року луганців інтригували його пости в блогах, які він підписував псевдонімом Applecrysis. Згодом його блоги були зламані росіянами, а явні протиріччя з «системою» вирішилися під час кривавого Майдану — Іванов узяв безпосередню в ньому участь і втратив роботу. Нещодавно вийшла друком його чергова книжка «Противоречия» з художніми розповідями, буквально виткана з рефлексій. За його словами, він не припиняє «роботу над собою» і вважає найважливішим мотивом для творчості — створення смислів.

«У НАС РЕВОЛЮЦІЇ У СПРАВЖНЬОМУ ЇЇ РОЗУМІННІ НЕ БУЛО»

— Сергію, свого часу ще один наш земляк з Донбасу — Денис Казанський — зізнався, що до агресії РФ проти України він вважав, що Голодомор як геноцид українського народу був більше вигадкою Ющенка. Після того як він побачив, що Росія системно знищує українців, Денис переконався в тому, що ця країна дійсно цілеспрямовано прагне знищити наш народ. У тебе були переоцінки поглядів після недавніх трагічних подій?

— До війни у мене щодо Голодомору була теж неоднозначна оцінка. І дійсно, війна багато чого розставила в головах на свої місця. Узагалі, людині інколи потрібен струс для того, щоб почалася переоцінка тих чи інших подій, інформації. Голодомор пережили мої бабуся й дідусь. Дідусь завжди казав, що єдине, від чого боїться померти, — це від голоду. Але 70 років радянської пропаганди й систематичної підміни історії, безумовно, мали свій негативний ефект. Радянська історія з цієї трагедії вилучила важливий елемент — етнічний. Факт голоду замовчати вони не могли, й тому зробили все, щоб подати його як звичайну трагедію, а не як знищення Кремлем саме українців — волелюбного народу, який не повівся на колективізацію. Я можу сказати, що переоцінка у мене відбувається й зараз.

До 2004 року я практично не дивився новин. Цікавитися по-справжньому політикою я почав після першого Майдану. Тоді мені стало зрозуміло, що українцям абсолютно не байдужа доля країни, і, на відміну від апатичного Луганська, в Києві або на західній Україні люди дійсно прагнуть міняти життя, будувати країну. Коли я перечитую свої записи, скажімо, 2008 року, то зараз з деякими своїми висловлюваннями можу бути не згоден. Людина зобов’язана проводити над собою роботу. Я можу бути інколи несправедливим до когось або роблю щось не так і потім дуже через це мучуся. Мої близькі мені не дадуть збрехати, що немає жорстокішого лінчувателя для Сергія Іванова, ніж сам Сергій Іванов. За своє життя я припустився багатьох помилок і нинішній свій шлях сприймаю як устремління до певного катарсису й гармонії з собою.

— Ти згадав про Майдани. Ти дійсно вважаєш, що вони змінили Україну?

— Насправді, у нас революції у справжньому її розумінні не було. Революція — це глибинні зміни, й, на жаль, вони не бувають без крові. Але головне, що я тоді побачив, це прагнення суспільства проявляти себе. У середовищі, де всі йдуть у ногу, нічого хорошого бути не може. Я переконаний, що всі країни при революціях чогось позбавлялися. Зараз Україна так само зазнає позбавлення. Це і втрата територій, і загибель людей. Украй важливо, щоб ми не допустили, щоб ці жертви стали марними. Для цього потрібне творче начало.

— Тобто Майдан, фактично, змінив твоє уявлення про країну?

— Не можу сказати, що я «прозрів» 30 листопада 2013 року, бо до цієї дати я тривалий час вів у Луганську свій блог, який абсолютно не відповідав домінуючим на Донбасі уявленням. Для мене, наприклад, психотип Януковича був абсолютно зрозумілим із самого початку, бо я тривалий час працював у правоохоронних органах. Янукович — це типовий зухвалий радянський розкрадач, який зійшовся з криміналітетом.

«ПИШУ Я З 12 РОКІВ, ПРОЧИТАВ ВЕЛИЧЕЗНУ КІЛЬКІСТЬ КНИЖОК»

— При цьому на Донбасі Януковича називали тривалий час «нашим», і явно не лише тому, що він народився в Єнакієвому.

— Не втомлююся наводити приклад того, що я народився в селі Зимогір’я Луганської області, засноване раніше Луганська. Зимогор — це дефініція, термін, який означає «збіглий каторжник». Зрозуміло, що у Януковича був відповідний електорат. Коли побили студентів, я був у Харкові й зрозумів, що держави у нас немає. Тому що в державі такого відбуватися просто не може, коли студентів по-звірячому б’ють виключно за те, що вони зібралися в одному місці й висловили свій протест. Я не міг не взяти безпосередню участь у Майдані, унаслідок чого й поплатився своєю роботою.

— Виходить, ти став якщо не розхитувачем засад у закостенілій системі, то свого роду дестабілізуючим елементом. З чого раптом?

— Тут відповідь виключно в моєму єстві. Пишу я з 12 років, прочитав величезну кількість книжок.

— Кажуть, що митець — це передусім протест.

— Можливо. Я ніколи не слухав популярної музики й не читав популярної літератури, окрім фундаментальних класиків. Усі мої музичні герої увійшли до команди тих, хто помер до 27 років. «Совок» я почав ненавидіти ще за СРСР. При цьому, коли я жив у Сватовому, то там «совок» надто не відчувався. Це було якесь абсолютно інше середовище, де люди розмовляли українською мовою й були близькі до землі. А от Ворошиловград — це був уже інший етап, де якраз і відбився у мене в пам’яті «совок». На жаль, прийшло розуміння того, що держава — це явище абсолютно не ідеальне, але нічого кращого поки людство не вигадало для організації суспільних відносин. От зіткнення моєї свідомості з цією істиною стало дуже важливим моментом формування світогляду. Фактично, я тоді запечатав себе в таку собі капсулу, з якої виходив за потреби. Люди, які росли на якихось однозначних цінностях і непорушних правилах, виявилися значно менше готовими до переоцінки своїх переконань на основі вже нової інформації. Після побиття студентів на Майдані у мене просто «впала планка». Причому якщо у багатьох у мить, коли «падає планка», втрачається контроль над собою, то я, навпаки, цей контроль над собою придбав. Наче все стало на свої місця.

Дуже добре пам’ятаю, як 30 листопада 2013 року побили студентів, а вже 2 грудня вийшло інтерв’ю зі мною в «Дні», де було написано, що луганський держслужбовець підтримує Євромайдан. Повертаюся до Луганська, й мене викликає мій начальник Олександр Антипов. Як зараз пам’ятаю, у нього на столі лежали роздруківки з моїми текстами, в яких були підкреслені певні фрази, й говорить, що мені вже були «перші китайські» й «другі китайські» попередження. Мені так й казали: ти частина системи. Ні, я не частина системи. Я людина, яка приходила й професійно робила конкретні справи, виконуючи свої посадові обов’язки. Підкопатися під мене було неможливо, у результаті все закінчилося в січні 2014 року, коли я просто виклав телефонну розмову з тодішнім главою Луганської обласної ради Валерієм Голенком. Голенко брав участь у сепаратистському шабаші проти Майдану, а тоді вже в Києві почалися перші вбивства. Я перед цим просив у Адміністрації не робити цього, не розколювати країну своїми «з’їздами» і заявами про «бандерівців». Вони ж, навпаки, заявляли, що протестувальників треба поливати в мороз водою. Наступного дня мені сказали писати рапорт.

«ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА НАШОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ — ЦЕ НЕВІГЛАСТВО»

— Коли ти переїхав до Києва й потрапив у нове медійне середовище, що тебе розчарувало?

— Є журналісти й цілі видання, які годуються з конкретних рук і обслуговують конкретних олігархів. Просто одними виданнями олігархи володіють відкрито, а іншими, як, наприклад, «Українською правдою» Григоришин, володіють опосередковано. Фірташ і Льовочкін володіють «Інтером» відкрито. Так само Коломойський відкрито володіє «1+1». При цьому скажу чесно, що до останнього у мене набагато краще ставлення, ніж до перших, і на те є причини. Усе-таки Коломойський (хоч я й виграв три суди в Приватбанку) в ключовий момент проявив себе адекватно ситуації й зробив усе, щоб захистити країну.

У столичному журналістському середовищі я зіткнувся з повним нерозумінням того, що відбувається на сході України. Часто на Донбас відправляли людей, які абсолютно не мали уявлення ні про історію краю, ні про те, що передувало війні, ні про характер місцевого населення. І я тобі скажу, що багато місцевих сайтів працювали професійніше, ніж столичні ЗМІ, які намагалися писати про події на сході. Ці ЗМІ були в якомусь олігофренічному піднесеному настрої з приводу того, що десь є «кипиш» і можна туди поїхати познімати щось сенсаційне. Було таке, що мене з «Громадського» просили проінструктувати їхніх журналістів з погляду безпеки. Я інструктував і бачив, що вони потім усе робили з точністю до навпаки. Тобто вони просто піарилися. При цьому припускалися грубих помилок, коли фотографували наші колони, коли запрошували на Донбас російських журналістів і потім іще заступалися за них.

Щодо російських журналістів, які приїжджали сюди з виглядом лібералів, мовляв, «вони за нас», то ті, хто їх захищає, просто не читали роман Достоєвського «Біси». Головна проблема нашої журналістики — це невігластво. Тобто у них є певний набір знань, але це ще не освіта. Освіта — це не механічно накопичені знання. Це широта світогляду. Це, якщо хочете, здатність створювати смисли, що неможливо без розвиненої системи цінностей й постійного навчання. Без культурного базису автора його статті будуть позбавлені нерва. Це вже ремісництво, приречене на забуття. У результаті навіть їхні книжки — це, як правило, нудні замовлені роботи, для наповнення вмістом яких використовується злита замовником інфа.

У цілому все це мені нагадує картину, де йде війна, а десь під землею є підвальчик, у якому вибрана тусовка п’є, гуляє й живе в якійсь абсолютно відірваній від реалій дійсності. Вони байдужі до болю народу. Але ця закрита тусовка при цьому дуже агресивна й спрямована на оборону кожного з її «дроїдів», таких собі механічних роботів із заданими програмами.

— Тобто вони схильні «позначати», хто з їхнього середовища, а кого варто всіляко зробити ізгоєм?

— Так. Причому вони застовпили за собою прерогативу на свободу слова. По суті, вони таким чином намагаються її у нас вкрасти. Але ми цього не дамо зробити. Зараз витрачаються мільйони грантових доларів на канали, які ніхто не дивиться, але де журналісти підгодовуються у конкретних олігархів. Більшість ЗМІ, дійсно, заряджені на маніпуляцію громадською думкою. І ось ці тусовки медійників роблять усе, щоб ніхто не порушив їхній маленький світ. З себе вони намагаються вдавати модних «хіпстерів» з відповідним апломбом. Усе це супроводжується відповідною поведінкою й способом життя. Якоюсь мірою це ще й наслідування російських ЗМІ. На жаль, ця болячка — сліпе мавпування — у багатьох є. Цю рису — рівняння на Москву й Петербург — ще Гоголь висміював. До неї належить, зокрема, й наносний космополітизм з величезною кількістю запозичених слів і розмитістю своєї ідентичності. Такі журналісти ще вчора показово ридали через загибель бійців, а зараз готові протестувати проти «мови ненависті», контактують з колаборантами, а деякі навіть їздять на окуповану територію. Більше того, були випадки, коли я в прямому ефірі сперечався з російським журналістом, який публікував позиції наших військ, а наша ж журналістка мене осікла, мовляв, я сперечаюся з «авторитетом». Який же це авторитет, якщо він фактично працює на ворога? Та його після цього просто треба посадити до в’язниці, а не запрошувати на ефіри. Звісно, в Україні є дуже гідні видання, але їх украй мало.

«ОЛІГАРХАТ НЕ НАЦІЛЕНИЙ НА РОЗВИТОК НАШОЇ ДЕРЖАВИ»

— Ти сам викладав фото деяких журналістів, які тепер ще й політики й які проводять час у ресторанах з конкретними олігархами. Вони це, як правило, пояснюють особливостями своєї журналістської діяльності, мовляв, ніхто не може журналістові заборонити спілкуватися з тими чи іншими людьми. Де тут та межа, яка відділяє дійсно журналістську роботу від панібратства з тими, з ким цей журналіст-політик нібито бореться?

— Я тут підкреслю насамперед те, що цей журналіст уже політик. Контакти політика з олігархом має розглядати НАБУ. Те, що Лещенко дружить 12 років з Григоришиним, — це його справа. Але він йшов до парламенту, складав присягу, ознайомився з правами й обов’язками депутата. І якщо він пише всім українцям, що спілкувався 12 років з Григоришиним і спілкуватиметься, а на думку всіх інших йому наплювати, то тоді народові, який його привів до парламенту, повинно бути наплювати на цього депутата.

— До речі, Лещенко йшов до парламенту від пропрезидентської сили, а потім різко розвернув критику на адресу Порошенка. З чим це пов’язано?

— Я думаю, що Лещенка використовують як бойову одиницю в інформаційній боротьбі між олігархами, одним з яких є Порошенко. Адже між олігархами дуже складна система взаємин. Це не завжди війна. Вони можуть цілуватися один з одним, спілкуватися, але між ними при цьому може йти гризня. Вважаю, що феномен українського олігархату не сумісний з життям нашої країни. Олігархат не націлений на розвиток цієї держави. Він стоїть на шляху того ж середнього бізнесу. Рано чи пізно олігархи доконають Україну. Олігарх — це величезні гроші, свої медіа, свої політики. Про який розвиток країни в такому разі може йтися? Вони живуть за рахунок ресурсів держави і тим самим роблять бідніше народ. Наприклад, ми бачимо, що ціна на нафту впала, але на заправках ми не відчуваємо здешевлення бензину. Тому що заправки — це частина олігархічного бізнесу. Або ось Ахметов підвищує ціну на електроенергію. Чому? Тому що він зазнає збитків на Донбасі й компенсує їх за наш з вами рахунок. Зауважте — це все стратегічні сфери, безпосередньо пов’язані з безпекою держави. І всі вони контролюються обмеженим колом людей.

«БАТАТО НАВІТЬ МОЛОДИХ ПОЛІТИКІВ І ЖУРНАЛІСТІВ ТАК ЧИ ІНАКШЕ ПОВ'ЯЗАНІ З КУЧМОЮ»

— Тобі не здається, що насправді у нас є один справжній домінуючий олігархічний клан?

— Кучми? Так, звісно. Та він узагалі прародитель нашого олігархату. Він, як грибок, багато спор кинув у політику. Якщо розібратися, то багато навіть молодих політиків і журналістів так чи інакше з ним зв’язані. Крім того, його зять найняв багато лобістів не лише в Україні, а й на Заході. Усі ці форуми, виставки, зустрічі, де сидять світові знаменитості, політики й Кучма. Для чого це? Для того, щоб обілити його перед світом, виставити в кращому світлі. Можна лише уявити собі який-небудь день народження, де присутні Пінчук, Елтон Джон, Софія Ротару, Херст, Кіркоров і Кучма з гітарою. Адже ця картина не така вже й далека від реальності. Кучма — «осина матка» олігархату. Ось знаєте, якщо вас просто вкусить оса, то отрута швидко вийде з організму. Але мене нещодавно укусила осина матка, й рана не загоюється тривалий час. Так і укус Кучми не сходить з тіла нашої країни й продовжує отруювати. Він же й у 90-х знищив абсолютно не всіх бандитів, а лише тих, хто йому заважав і загрожував особисто йому в перспективі. Наприклад, донецьку мафію він залишив, позбавившись лише тих, хто міг бути для нього в майбутньому конкурентом. Під кулі потрапили як бандити, так і досить перспективні, пристойні люди. Його, виходить, підвищили з «Південмашу» на рівень директора підприємства «Україна». От тільки принципи управління підприємством і державою не одні й ті самі. Для українців вкрай важливим є це зрозуміти, для того щоб зробити все, щоб перейти на нову планку дискурсу в суспільстві заради побудови держави, а не подальшого потурання олігархату.