Вінниця — європейське місто

...Міщани протягом 60 років боролися за повернення магдебурзького права. І досягли своєї мети.

До написання цієї невеличкої статті мене спонукав матеріал «Ми вже були в Євросоюзі», надрукований у газеті «День» 4 квітня 2012 р. Цілком унікальним і дійсно цікавим видається Чернігівський проект «Європейське місто». Інтерв’ю з істориком, публіцистом Володимиром Бойком не може залишити байдужим. Саме тому вирішила поділитися своїми міркуваннями з приводу європейських традицій на Україні.

В кінці травня країна традиційно святкує День Європи. Дата загальноукраїнська. Але що саме ми святкуємо? День народження Євросоюзу? А ми ще не в Євросоюзі. День загальноєвропейських цінностей? А чи маємо ми до цього стосунок? Наскільки це виправдано і з історичної точки зору логічно?

Але, не дивлячись на всі ці запитання, ми відзначаємо свято вже не перший рік.

Кожна місцева громада надає Дням Європи свого сенсу та забарвлення.

Дивно, але у Вінниці День Європи не тільки прижився, але й став чи не найулюбленішим міським святом після Дня міста. До Дня Європи готуються, його з нетерпінням очікують, на нього запрошують гостей із різних міст. У чому ж тут секрет?

Справа в тому, що кінець травня (з невеликою натяжкою) співпадає з історичною датою — надання Вінниці магдебурзького права. Тобто днем, коли підконтрольна вінницьким старостам територія була офіційно визнана містом. 30 травня 1640 року король Владислав IV дав місту грамоту, в якій відновлювалося право магдебурзького суду, детально викладався порядок виборів посадових осіб, їх відносини зі старостами, порядок збору місцевих податків та обов’язки (в тому числі і військові) мешканців міста. Історики вважають, що Магдебурзьке право (яке на наших територіях називалося «німецьким») місто Вінниця мало ще 1530 року. Але грамоти згоріли під час одного з численних ворожих нападів. Цим скористалися вінницькі старости і спробували повернути місто під свій вплив. Вінницькі міщани протягом 60 років (з 1580 по 1640) боролися за те, щоб повернути Магдебурзьке право місту. І досягли своєї мети. Історія зберегла імена 3 вінничан, які очолювали делегацію до короля Владислава: Тишко Тийненко, райця (радник), Парфен Омелянович, війт (посада, схожа за функціями на міського голову), та Іван Ушкало.

Історики можуть сперечатися, чи мала «магдебургія» на українських землях таке саме значення, як у Західній та Центральній Європі. Але те, з яким заповзяттям міщани боролися за свої права, наводить на думку, що боротися було за що. Тим більше, що свої вільності вінничанам вдалося зберегти й за часів козаччини, й гайдамаччини, й за польського, турецького та російського панування — аж до початку ХІХ сторіччя.

Боротьба за свої права, столітні традиції місцевого самоврядування... Хіба це не ті самі європейські цінності, які Україна намагається декларувати?! І не потрібно нам «йти в Європу», «прагнути до Європи». Ми вже Європа! Як географічно, так і ментально. І завжди нею були.

Саме цими міркуваннями й керувалася Вінницька міська рада, впроваджуючи п’ять років тому День Європи у Вінниці. Оскільки головною темою свята було визначено «пригадати своє європейське коріння», святкування було оформлене в дусі середньовічних містерій: з вуличними театрами, живими статуями, жонглерами й акробатами, лицарськими турнірами та подібними видовищами. Результат перевершив всі сподівання.

2012 року Вінниця знову готується святкувати День Європи. Свято, що вже стало своїм. Звісно, кожного року додається своя «фішка». Можливо, це вінницьке свято може стати прикладом того, що не потрібно шукати європейські цінності за кордоном, за морем, деінде. Варто лише уважніше придивитися до своєї історії.