Віталій Гайдук про генеральну лінію:

З 10 жовтня 2006 року посаду cекретаря Ради національної безпеки і оборони України обіймає Віталій Гайдук. Багато експертів пов’язують саме з ним активізацію діяльності координаційного органу з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Яким чином може українська влада забезпечити національну безпеку країни, як територіальну цілісність і суверенітет країни, так і безпеку кожного громадянина? Чи можливо Україні в короткий час досягти енергетичної незалежності? Наскільки всі ці завдання вирішує ухвалена нещодавно Стратегія національної безпеки? Чи можливе повноцінне забезпечення безпеки України без членства в НАТО? Чи повинна держава вдаватися до референдумів у вирішенні питань безпеки і оборони? Як у США і Франції оцінюють зусилля України по забезпеченню безпеки загалом і енергетичної зокрема? Які висновки треба зробити Україні із заяв російського президента щодо неприпустимості подальшого розширення НАТО до кордонів Росії? Про це в ексклюзивному інтерв’ю «Дню» секретаря РНБО Віталія ГАЙДУКА.

— Чи можна сказати, що з появою Стратегії національної безпеки українське суспільство може спати спокійно, знаючи, що держава забезпечить як цілісність країни, її суверенітет і недоторканність кордонів, так і безпеку кожного громадянина? Чи не існує небезпека, що цей концептуальний документ може стати черговою декларацією?

— Нагадаю, що Стратегія національної безпеки була розглянута та схвалена на засіданні Ради національної безпеки і оборони України 15 грудня 2006 року у присутності голови Верховної Ради України та прем’єр-міністра України. Таким чином, вона є консолідованим документом провідних політичних сил України. Відповідно до пунктів 1 і 17 частини першої статті 106 Конституції України, а також частини другої статті 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» Стратегія затверджена Президентом нашої держави.

Прийняття цього дуже важливого документа зумовлено тим, що виклики та загрози сучасного світу, захист національних інтересів країни вимагають, насамперед, чіткої визначеності держави з стратегічних питань, пріоритетів та найбільш актуальних завдань розвитку у різних сферах. Головна ж мета Стратегії полягає в тому, щоб гарантувати поступ України, її конкурентоспроможність, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, подальше зміцнення міжнародних позицій Української держави.

Хотів би уточнити, що Стратегія національної безпеки — це система великомасштабних державно-політичних рішень і вироблених напрямів діяльності у сфері національної безпеки, послідовна реалізація яких забезпечує досягнення с%тратегічної мети основними суб’єктами політики. Можна сказати, що це — генеральна лінія, спрямована на розв’язання завдань цілого історичного періоду, на досягнення фундаментальних, довготермінових цілей.

Тому чекати, що вже на другий день чи тиждень після її затвердження всі завдання держави по захисту її суверенітету, недоторканності кордонів, цілісності країни, безпеки кожного громадянина тощо будуть виконані, мабуть, не варто. У той же час зазначу, що без документів загального, концептуального плану неможливо здійснити жоден масштабний проект навіть у промисловості чи будівництві, не кажучи вже про забезпечення безпеки держави та її національних інтересів.

Я не поділяю думки, що цей документ перетвориться на чергову декларацію. Адже забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави, які визначені Стратегією національної безпеки, є загальновизнаними і відповідають фундаментальним потребам кожної суверенної країни. Звичайно, цей документ не є «безстроковим», і час змусить вносити відповідні корективи. Разом з тим його суть, характер та основний зміст, на мою думку, дозволять в цілому реалізовувати довгострокову системну державну політику у сфері безпеки.

Важливою умовою для цього є, безперечно, досягнення єдності різних політичних сил, їхня налаштованість на практичну розбудову демократичної, конкурентоспроможної держави з соціально орієнтованою економікою, здійснення відповідних реформ і розв’язання нагальних проблем. Особлива роль при цьому належить українському суспільству, яке має усвідомлювати мету і завдання цiєї Стратегії, не просто чекати позитивних змін, а бути зацікавленим у здійсненні запланованого, забезпечувати громадянський контроль за виконанням відповідних заходів тими чи іншими органами влади.

— Чи можливе, на вашу думку, повноцінне забезпечення безпеки України без членства в НАТО?

— Відповідаючи на це запитання, насамперед варто зазначити, що Україна на законодавчому рівні вже визнала стратегічний напрям забезпечення власної національної безпеки — це участь у побудові нової системи європейської безпеки та реалізація курсу на євроатлантичну інтеграцію, приєднання до принципу колективного захисту.

Безпека держави, на нашу думку, за нинішніх умов має будуватися на кількох взаємодоповнюючих елементах, а саме: діалозі, співробітництві, підтримці колективної безпеки, запобiганнi конфліктам, контролі кризових ситуацій, згортанні війни на початковій стадії її виникнення, збереженні територіальної цілісності всіх членів спільноти. При цьому забезпечуються й солідарність, і рівна безпека, і стратегічна єдність, існує також розподіл ролей між учасниками, проводяться систематичні консультації.

Звертаю увагу — одним з найголовніших завдань НАТО стало налагодження співробітництва й партнерства з країнами Центральної та Східної Європи, які сьогодні вже набули членства. В процесі приєднання ці країни здійснили кардинальні реформи у військовій та цивільних сферах, зокрема, значно скоротили свої збройні сили до рівня необхідної достатності, проводять їхню модернізацію, встановили прозорий громадський контроль над військовими, зміцнили демократичні інститути у своїх державах, привели економіки у повну відповідність до ринкових умов тощо. Жодна з них до сих пір не висловила свого розчарування чи невдоволення членством в НАТО і не захотіла вийти з цієї організації. Навпаки, усі вони в один голос стверджують, що членство в НАТО значно поліпшило безпеку їхніх країн і в стратегічному плані є надзвичайно корисним для їхнього майбутнього.

Також повинно братись до уваги те, що сьогодні існує реальна загроза для України перетворитися на «буферну зону» — без гарантій безпеки взагалі та використання іншими державами її як поля для політичних ігор. А наприкінці вона може втратити свою суб’єктність у міжнародних відносинах, буде постійно опинятися в ролі жертви зовнішніх провокацій (ситуації навколо статусу Кримського півострова, острова Коса Тузла, події у Феодосії в червні 2006 року тощо є досить показовими щодо цього).

До того ж, геополітичні умови, в яких перебуває Україна, та тенденції розвитку відносин у сучасному світі спонукають нашу державу до вибору максимально чіткого вектора у забезпеченні власної національної безпеки. І такій вектор, на мою думку, має вказувати саме на Північноатлантичний альянс.

Що стосується інших можливих шляхів забезпечення безпеки України, то найчастіше називаються нейтралітет або вступ до Організації договору колективної безпеки (ОДКБ). На мій погляд, обидва ці варіанти у якісному вимірі суттєво поступаються обраному Україною курсу на євроатлантичну інтеграцію та її участі у побудові нової системи європейської безпеки.

— В указі Президента сказано, що виконання Стратегії покладено на Кабінет Міністрів. Чи не може статися так, що нинішній уряд, сформований антикризовою коаліцією, відмовиться реалізовувати цей документ? Адже комуністи, які входять в коаліцію, вже заявили про неприпустимість цього документа.

— Юридичних підстав, які парламентська коаліція могла б використати для обґрунтування відмови Кабінету Міністрів України забезпечувати виконання Стратегії національної безпеки України, наразі не існує.

Заяви окремих народних депутатів щодо неправомірності цього документа, аргументація на кшталт «документи такого рівня мають вноситися у вигляді законопроекту та розглядатися парламентом» демонструють недостатній рівень знання законодавства та вмотивовані суто політичними причинами. Закон України «Про основи національної безпеки України» чітко визначає, що Стратегія національної безпеки України, Воєнна доктрина України, доктрини, концепції, стратегії та програми «розробляються і затверджуються Президентом України». Більше того, Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України є «документами, обов’язковими для виконання, і основою для розробки конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки» (ст. 2 закону).

Хочеться висловити переконаність, що уряд усвідомлює свою відповідальність перед народом України, поважає чинне законодавство та зробить все, щоб ефективно реалізувати завдання державної політики, що випливають із Стратегії. Адже забезпечення на належному рівні безпеки громадян, суспільства та держави має безпосередній вплив на гарантування соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку України, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що прямо відноситься до визначеної Конституцією компетенції Кабінету Міністрів України.

— Чи можете ви сказати, як Стратегія вписується в загальну картину реформування сектора безпеки України, і що буде являти собою Модель сектору безпеки 2015? Чи визначено вже основні шляхи та стадії трансформації сектору безпеки? Що вони собою представлятимуть?

— На сьогодні необхідність реформування сектору безпеки — очевидна, і відповідні положення Стратегії це підтверджують (п. 2.4 — невідповідність сектору безпеки потребам суспільства). Більше того, саме Стратегія визначає: 1) стратегічні пріоритети політики національної безпеки (у контексті вашого запитання — це реформування інститутів сектору безпеки); 2) пріоритетні напрями роботи у цій сфері, окреслюючи, по суті, напрями їхнього реформування; 3) механізми реалізації державної політики, через удосконалення системи управління національною безпекою (зокрема, проведення комплексного огляду сектору безпеки), та їх ресурсне забезпечення, одним з пріоритетних напрямів якого є фінансування реформування та розвиток органів сектору безпеки.

Iнакше кажучи, Стратегією визначено пріоритетні напрями і загальні шляхи/механізми реформування сектору безпеки.

Щодо конкретних заходів, спрямованих на розробку та запровадження Моделі сектору безпеки 2015, то в березні завершується проведення Комплексного огляду сектору безпеки України, який являє собою аналітичну оцінку стану складових сектору безпеки з метою подальшого приведення їхньої структури і завдань у відповідність до вимог ефективної протидії реальним і потенційним загрозам національній і державній безпеці, економічних можливостей держави, сучасних європейських та євроатлантичних стандартів у цій сфері. Завданням останнього етапу Огляду є визначення основних шляхів та стадій трансформації сектору безпеки, а також конкретних методів запровадження Моделі сектору безпеки 2015.

Що вони представлятимуть собою, ми зможемо з’ясувати, ознайомившись з результатами Огляду, які планується видати у форматі так званих Білих книг.

Можу додати, що до процесу реформування органів сектору безпеки України, в тому числі й для розробки та запровадження його Моделі-2015, нами залучаються не тільки українські та зарубіжні експерти з цих питань, а й науковці, представники неурядових організацій, засобів масової інформації, окремі громадяни. Як приклад такої роботи, можу навести ініціативу Служби безпеки України, яка розмістила на своєму сайті «запрошення» всім бажаючим взяти участь в опитуванні громадської думки та відповісти на запитання, яка спецслужба потрібна українському суспільству. Таким чином, якщо у когось є пропозиції або певні думки стосовно розв’язання проблемних питань реформування Служби, він може надіслати їх на вказану в повідомленні адресу. Можете спробувати і ви.

— Відомо, що РНБО приділяє велику увагу енергетичній безпеці. Свідченням цього є створення при РНБО міжвідомчої комісії з питань енергетичної безпеки. Свого часу ви говорили, що в цій сфері можна багато досягти завдяки економії енергоресурсів і модернізації енергозатратних підприємств. Які стимули чи важелі має задіяти держава, щоб в дуже короткий строк все суспільство побачило прогрес забезпечення економічної безпеки і повірило, що досягнення енергетичної безпеки є реальною метою?

— Головне завдання, що стоїть перед державою у сфері забезпечення енергетичної безпеки, — це повне задоволення потреб населення й економіки країни в паливно-енергетичних ресурсах. Актуальність цього питання в умовах загострення конкуренції різних країн за енергетичні ресурси надзвичайно зросла останнім часом, і РНБО України дійсно приділяє йому значну увагу.

Поряд із проблемою гарантованого забезпечення потреб населення та економіки енергоресурсами постає проблема їхнього ефективного використання, оскільки енергоефективність економіки, реалізація потенціалу енергозбереження є інструментом забезпечення енергетичної безпеки.

Таким чином, завдання України у цій сфері полягає у забезпеченні такого стану економіки, при якому ефективність перетворення енергоресурсів у валовий продукт буде високою, і, безумовно, вищою, ніж у безпосередніх наших конкурентів у світовому розподілі праці. Можна виділити декілька основних напрямів цієї роботи:

— у сфері економічних відносин — формування ринкової, економічної зацікавленості суб’єктів господарювання у скороченні обсягів енергоспоживання шляхом модернізації виробництва, запровадження систем енергетичного менеджменту;

— у житлово-комунальній сфері — формування спеціальних механізмів фінансування енергозберігаючих проектів для поєднання зусиль держави, органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств та приватного капіталу;

— серед населення — створення реальної зацікавленості населення в економії споживання енергоресурсів шляхом запровадження взаєморозрахунків між населенням та енергопостачальними компаніями, які б, з одного боку, забезпечували реальне відшкодування затрат енергопостачальних підприємств, а з іншого, забезпечували б соціальний захист.

Стимулювання енергоефективності потребує, зокрема, зміни існуючого підходу щодо штучного здешевлення палива й енергії. Продаючи енергію за заниженими цінами, ми або руйнуємо паливно-енергетичний комплекс і лишаємо себе перспектив розвитку власної енергетичної бази й приходимо до повної залежності від зовнішніх постачальників палива й енергії, або, збільшуючи субсидування населення й промислових підприємств, розкручуємо темпи росту цін на товари й послуги й знову навантажуємо все населення країни непомірними платежами.

На мій погляд, шлях тут один — ресурси повинні коштувати для всіх стільки, скільки вони коштують. А захищати окремі соціальні верстви суспільства можна тільки через грошові адресні дотації. Людям потрібно давати гроші, а вони самі будуть вирішувати, як і в якій кількості витрачати їх на електричну й теплову енергію, паливо й комунальні послуги. В усьому світі це є кращим стимулом економії енергетичних ресурсів.

Для реалізації проектів енергоефективності у житлово-комунальній сфері необхідні значні кошти. Таких коштів немає ні у комунальних підприємств, ні в органах місцевого самоврядування. Обмеженими ресурсами володіє і державний бюджет. Прискорити роботу у цій сфері може механізм фінансування проектів енергоефективності за участю «третьої сторони». Інвестор фінансує проекти енергозбереження, а повертає свої кошти від отриманої економії. При цьому, однак, необхідні гарантії держави щодо незмінності умов контрактів протягом терміну окупності проектів. Для того щоб термін окупності не був надто тривалим у рамках проектів у житлово-комунальній сфері, варто використати можливості, які надані механізмами Кіотського протоколу.

У комерційній сфері необхідно використати власну ініціативу підприємців. Держава у цьому напрямі має передусім використовувати механізми стимулювання модернізації виробництва та акцентування уваги на пріоритетних технологічних інноваціях в окремих галузях економіки. Очевидно, необхідно запровадити конкретні програми підвищення енергоефективності галузей економіки, які б чітко орієнтувалися на використання ринкових механізмів інвестування при впровадженні енергозберігаючих, ресурсозберігаючих, інноваційних технологій та передбачали б реальну державну підтримку, у тому числі з використанням механізмів податкової, амортизаційної та кредитної політики.

Враховуючи те, що основою державної політики у сфері енергоефективності є системний розвиток законодавства, пріоритетним кроком є внесення відповідних змін у базовий Закон України «Про енергозбереження», який в новій редакції повинен передбачати відповідні економічні, ринкові механізми стимулювання енергоефективності, які до цього часу не знайшли свого відображення у законодавстві та не використовувались на практиці.

— Ви нещодавно побували в США і Франції. Як у цих країнах оцінюють зусилля України iз забезпечення безпеки загалом і енергетичної, зокрема? Чи побачили ви з боку Вашингтона і Парижа готовність допомогти нашій країні в цих питаннях? Чи захочуть і чи зможуть Франція і США переконати Росію в тому, щоб вона не заперечувала вступу України до НАТО?

— Візити до США та Франції залишили в мене розуміння того, наскільки ефективним може виявитися двостороннє співробітництво щодо пошуку адекватних відповідей на сучасні виклики і загрози. У цьому контексті хотів би, перш за все, відзначити бесіди з радником президента США з питань національної безпеки Хедлі, радником віце-президента США з питань національної безпеки Дж.Ханною, співголовою сенатського комітету із закордонних справ сенатором Лугаром, співголовою сенатського комітету з питань збройних сил сенатором Дж. МакКейном, а також генеральним секретарем національної оборони Франції Делоном та директором управління стратегічних проблем міністерства оборони Франції де Понтоном д’Амекуром, які проходили в доброзичливій та конструктивній атмосфері.

У ході численних заходів йшлося про ключові питання безпеки наших держав у загальноєвропейському та регіональному вимірах. Зокрема, про співпрацю щодо забезпечення стабільності, врегулювання криз, контролю над озброєннями та роззброєнням, реалізації українських пропозицій у рамках ініціативи «Великої вісімки» «Глобальне партнерство».

Значну увагу співрозмовники приділили і сучасним проблемам енергетичної безпеки. В плані співробітництва в цій сфері варто згадати участь США у вітчизняних проектах із транспортування та видобутку нафти і газу, спорудження централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива та його кваліфікації, що реалізується за участю компанії Westinghouse.

Зустрічі в Парижі також засвідчили зацікавленість представників урядових і ділових кіл Франції в активізації співпраці з нашою державою в енергетичній сфері. Так, враховуючи значний досвід французьких компаній у експлуатації наземних та підводних газопроводів, українська сторона готова розвивати співробітництво з Францією у сфері модернізації та реконструкції газотранспортної системи (ГТС) України. Важливими для нас є напрацювання французьких спеціалістів з питань розробки, впровадження та експлуатації технологій для атомної енергетики.

Стосовно другої частини вашого запитання підкреслю, що Вашингтон і Париж є стратегічними партнерами Москви. Проте Росія, як відомо, має свою особливу позицію щодо розширення НАТО і, в тому числі, — щодо перспектив вступу України до Північноатлантичного альянсу, яку ми повинні враховувати. Однак остаточний вибір найбільш ефективних шляхів та засобів забезпечення національної безпеки країни залишається за українським народом та керівництвом держави.

— Як ви ставитесь до референдуму як механізму вирішення питань, які, зокрема, торкаються таких сфер, як безпека і оборона? Хто, на вашу думку, повинен вирішувати такі питання?

— Українське законодавство — Конституція та Закон України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми», прийнятий ще у 1991 році, не містять чіткого визначення щодо кола питань, які виносяться на всеукраїнський референдум. Тому з суто юридичної точки зору питання безпеки і оборони можуть бути винесені на всенародне вирішення.

Водночас, проведенню референдумів має передувати всебічне інформування громадян про переваги і недоліки тих чи інших варіантів рішення. В іншому випадку голосування відображатиме не волю народу, а результативність маніпуляцій з громадською думкою. Останнє засвідчує і те, що референдуми і плебісцити є улюбленим інструментом легітимації різноманітних авторитарних режимів як в минулому, так і сьогодні.

У сучасному українському суспільстві винесення на всенародне голосування питань, за якими не досягнуто суспільного консенсусу, може стати додатковим дестабілізуючим чинником, утворити загрозу політичній стабільності, а отже, і національній безпеці загалом. Не є винятком і масштабні політичні спекуляції на цьому тлі.

Виходячи із зазначеного, до референдуму як механізму виявлення волі українського народу слід ставитися із належною обережністю і використовувати його лише у випадках доконечної потреби.

— Як ви оцінюєте виступ Путіна на Мюнхенській конференції? Які висновки треба зробити Україні із заяв російського президента щодо неприпустимості подальшого розширення НАТО до кордонів Росії?

— Зазначу, що Російська Федерація бере участь у Мюнхенській конференції з кінця 90-х років, однак цього разу країну вперше представляв президент РФ Володимир Путін. У своєму виступі, як відомо, він заторкнув широкий спектр проблем міжнародної безпеки. Значний резонанс викликали його висловлювання проти однополярного світу, одноособового лідерства США, розгортання елементів ПРО в Європі, розширення НАТО до кордонів Росії. Ці заяви підтверджують прагнення РФ завдяки своєму ракетно-ядерному потенціалу бути одним з центрів сили і виступати конкурентом США у міжнародних відносинах. У даному контексті в громадській думці України знову актуалізувалося питання щодо шляхів забезпечення безпеки нашої держави.

Зрозуміло, що ми не зацікавлені в загостренні російсько-американського протистояння. Нагадаю, що саме США і РФ у тристоронній заяві, підписаній 14 січня 1994 року Леонідом Кравчуком, Біллом Клінтоном та Борисом Єльциним, підтвердили гарантії безпеки нашій державі. У цьому зв’язку, на мою думку, внутрішній стабільності та міжнародній безпеці країни серйозно шкодять будь-які підігрівання антиамериканських (антинатовських) або антиросійських настроїв в Україні.

У свою чергу глава нашої держави Віктор Ющенко під час бесіди з журналістами наголосив, що Україна буде завжди коректно ставитися до інтересів Росії в оборонній сфері. За його словами, рішення України інтегруватися в європейський оборонний блок не є загрозою для Росії, а баченням нашої держави побудови своєї системи безпеки.