Війна мов. За ким перемога?

У цьому запевнив журналістів спікер Володимир Литвин. Водночас лідер фракції Партії регіонів Олександр Єфремов не відкидає розгляду мовного законопроекту цього тижня.

Нинішня боротьба на мовному фронті увиразнює правдивість сентенції видатного французького лінгвіста Андре Мартіне: «Мова перемагає своїх суперників не через якісь внутрішні якості, а тому, що її носії є войовничішими, фанатичнішими, культурнішими, заповзятливішими». Щоправда, в нашій ситуації домінування у владних кабінетах носіїв російської мови з перерахованого ряду варто вилучити ознаку «культурніші», але решта прикмет цілком відповідає українській дійсності.

Водночас протистояння між оборонцями української мови й захисниками російської ще далеке від завершення. Можна стверджувати лише, що нинішнє загострення конфлікту спровоковане однією групою, а саме — ініціаторами підвищення статусу російської мови. Про загрозу виникнення в суспільстві серйозного конфлікту в разі надання російській мові статусу, рівного українській, давно попереджали експерти. Зокрема, в соціолінгвістичному дослідженні Києва, проведеному 2000 року, де в експертному опитуванні взяли участь 42 фахівці з мовних питань, тогочасну мовну ситуацію столиці було оцінено як таку, що перебуває в певній рівновазі й загрози міжнаціонального конфлікту не несе. Проте цю рівновагу, на думку експертів, може бути порушено в разі зміни статус-кво. Якщо статус російської мови буде підвищено, конфлікт на мовному ѓрунті різко загостриться (Див.: Залізняк Ганна, Масенко Лариса. Мовна ситуація Києва: день сьогоднішній та прийдешній. — К., 2001. — С.64-65).

Загалом якби в нашій науці вже набули належного розвитку такі популярні в інших країнах напрями, як соціолінгвістика, лінгвокультурологія, психологія двомовності й под., то досі поширені у нас стереотипи щодо «гармонійності» українсько-російської двомовності, впроваджені за радянської доби, вже давно були б спростовані не лише на фаховому, а й масовому рівнях. Із досвіду зарубіжних досліджень мовних політик добре відомо, що країна, на території якої дві мови претендують на роль державотворчих, перебуває в стані нестійкої рівноваги. Такий стан не може тривати довго, і завершиться він або перемогою однієї з мов, або розпадом країни на мовному ѓрунті. При цьому специфіка постколоніальної ситуації України полягає в тому, що перемога російської мови означатиме і втрату держави, реінтеграцію її з Російською Федерацією.

Показово — для того, щоб згадані вище наукові напрями не дістали в університетах України належного розвитку, доклали чимало зусиль деякі місцеві професори-русисти. Можу навести приклад із досвіду своєї викладацької діяльності. Випускниця українського відділення філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка наприкінці 1990 років під моїм керівництвом написала дисертаційне соціолінгвістичне дослідження «Мовна поведінка особистості в умовах українсько-російського білінгвізму (молодіжне середовище м. Києва)». Робота була актуальною і якісно виконаною. Однак під час прийняття її до захисту на Вченій раді філологічного факультету проти неї різко виступила професор кафедри російської мови Л.Кудрявцева. Привід, під яким русистка пропонувала не допускати роботу до захисту, був явно надуманим — професор заявляла, буцімто дисертацію не можна захищати зі спеціальності «українська мова». Попри це, жоден із членів Вченої ради, де більшість становили україністи, не виступив на підтримку дисертантки, хоча всі присутні знали її як здібного й сумлінного молодого науковця й прекрасно розуміли неправомірність позиції Кудрявцевої. Пригадую, як професор Наталя Непийвода, що рекомендувала роботу як експерт Вченої ради й безуспішно доводила роздратованій Кудрявцевій належний рівень її виконання, актуальність і важливість теми, розгублено питала мене : «Чому вони всі мовчать?» На жаль, відповіді я не маю до сьогодні.

Зрештою, дисертація була успішно захищена в Інституті української мови НАН України (до речі, це одне з небагатьох досліджень української мовної ситуації, на яке посилаються зарубіжні дослідники), але вакантної посади викладача університет для своєї випускниці не знайшов. Зрозуміло, що після цього ніхто з аспірантів — філологів не наважувався братися за написання дисертацій із соціолінгвістики.

Так лише одній наполегливій та агресивно налаштованій русистці вдалося заблокувати на філологічному факультеті провідного університету підготовку фахівців з мовної політики.

Щось подібне до цієї камерної ситуації відбувається зараз у масштабах усієї країни: група осіб російсько-совєтської ментальності, що становить незначну меншість від загального числа населення України, прийшла до влади й заповзялася швидкими темпами перебудовувати, а точніше, — демонтувати під себе всю країну.

А щодо пані Кудрявцевої, то її активна антиукраїнська діяльність вже вийшла далеко за межі університету. Професор російської філології має тепер значно ширшу аудиторію для застосування своїх маніпулятивних технологій, відпрацьованих на мовчазних колегах- україністах. Зокрема, зараз Кудрявцева виступає в ролі експерта з мовної політики на телевізійних обговореннях скандального законопроекту «КаКа». І на «5 каналі» у Анни Безулик, і у Є.Кисельова в студії «Інтеру» русистка доводить переваги законопроекту для встановлення справедливості й громадянського миру в нашій країні. Усунувши свого часу з університетського середовища майбутніх потенційних опонентів, які могли б сперечатися з нею на професійному рівні, Кудрявцева тепер спокійно вішає локшину на вуха українським громадянам, яких, вочевидь, вважає нетямущою масою; казочки на кшталт того, буцімто державна мова — це не те саме, що офіційна, що надання російській мові статусу мови національного спілкування, як вона пропонує, не є поверненням до радянської норми як інструменту русифікації тощо. Зрештою, виступ Кудрявцевої в студії Кисельова детально проаналізував Ігор Лосєв на сторінках «Дня» (за 15—18 червня ц.р.), цілком резонно адресувавши професорці запитання: «Ну навіщо ж настільки нахабно говорити неправду?»

Що ж, як кажуть, нахабство — друге щастя. Але таким воно може бути лише доти, доки не зустрічає в суспільстві необхідної відсічі.