Володимир МАТВІЄНКО: Кого кредитувати?!
У будь-якому суспільстві постать банкіра одна із провідних. В Україні банків мало, а фінансова система, в якій вони є основною ланкою, дуже слабка. І раптом банкір стає главою уряду, який відчуває хронічну нестачу коштів. Чи допоможуть інші банкіри? Чи візьмуть на себе частину турбот, якими має перейматися держава? Про це йшла розмова в кабінеті одного з найдосвідченіших українських банкірів, голови правління «Промінвестбанку» Володимира МАТВІЄНКА.
— Володимире Павловичу, ви щойно повернулися з відрядження в Миколаївську область. Прем’єр- міністр Віктор Ющенко проводив там нараду з керівниками південних регіонів, де ось-ось має початися сівба за умови гострого дефіциту паливно-мастильних матеріалів і коштів для їх придбання. Чи переконалися ви в тому, що селянам можна давати кредити? Що для цього треба зробити в ході реформування села?
— У Миколаєві відбулася дуже корисна і змістовна зустріч. Ющенко детально проаналізував хід та ефективність процесу реформування села, змістом якого є перехід до приватної власності на землю за умови збереження найрізноманітніших форм господарювання: від кооперативу — до приватного фермерського господарства. Найголовніше, щоб приватна власність не декларувалась, а була юридично оформлена, так само, як мають бути грамотно застережені та оформлені всі права та обов’язки новостворюваних на праві приватної власності сільськогосподарських підприємств. Як зазначив В. Ющенко, з колгоспами, де немає майнової відповідальності, вже ніхто не захоче мати справу. І я із цим згоден. Однак, на жаль, сьогодні ще не завершено процес створення нових господарств, що стримує прихід до них банківського капіталу. Адже кредит можна давати лише тоді, коли є реальна, повністю легалізована структура, яка виконує свої зобов’язання. Проте і зволікати далі не можна: починаються весняні роботи і головна з них — сівба зернових, яку треба провести в найкращі агротехнічні строки. Зрозуміло, для цього село має одержати паливно-мастильні матеріали. Вони є, але за них треба платити. До України йдуть два танкери із Греції, і для того, щоб це пальне можна було використати для весняних робіт на селі, треба $50 мільйонів.
На нараді було з десяток банкірів, серед них і представники «Укрексімбанку», «України», «Авалю», Першого українського, «Вабанку». Ніхто ні на кого не «тиснув», не змушував давати кошти. Проте ми, банкіри, розуміли: якщо їх не дати, то реформу на селі буде поставлено під питання, держава матиме великі збитки. Я б не хотів, щоб потім хтось міг нам цим дорікати. Звичайно, наш банк не може одразу надати селу всю потрібну суму, і тому я запропонував усім банкірам підключитися до забезпечення села нафтопродуктами. Другий шлях розв’язання цієї проблеми — валютний кредит Кременчуцькому нафтопереробному заводу. За нашою домовленістю з його директором Володимиром Матициним, завод забезпечує потреби сільгосппідприємств у ході сівби, а ми фінансуємо його розрахунки з Росією.
Віктор Андрійович сприйняв нашу домовленість із задоволенням, як вагому допомогу селу. Хоча для нас це вже не вперше. Скажімо, в Кіровоградській області маємо досвід співробітництва з підприємством для переробки насіння соняшнику. Є з ким мати справу і на Миколаївщині. Там ми відвідали реформоване на нових засадах підприємство «Ольвія». Це — акціонерне товариство закритого типу. Тут сім тисяч гектарів землі, 600 працівників. Торік кожний одержав по дві тонни пшениці, по бідону олії, кожний пенсіонер — по тонні пшениці. А крім того, всі працівники точно у строк одержують непогану для села зарплату: у середньому 140 гривень. Зрозуміло, що з таким господарством банк може мати справу.
Складність нинішнього дня полягає саме в тому, щоб завершити реформування господарств і не втратити при цьому врожай. І, я вважаю, банкіри мають допомогти в цій ситуації і урядові, і селу.
— Але ж основний напрям роботи вашого банку — кредитування промисловості...
— Так, але ми розуміємо складність моменту і вагомість села, тих зрушень, які в ньому йдуть, для економіки України, престижу нашої держави і життя кожного громадянина. Повернімося до тієї ж «Ольвії». Вона дає чверть сільгосппродукції району. Такого клієнта ми навіть із суто бізнесових позицій не можемо відштовхнути. Крім того, ми дуже зацікавлені в підвищенні платоспроможності сільгоспвиробників. Адже кредитуємо Харківський тракторний завод, який виробляє майже всю гаму відповідних машин. Отже, ми й надалі працюватимемо з надійними партнерами на селі. Проте не хочемо кредитувати село огульно, за вказівкою уряду. Потім приходить новий Кабмін, який начебто про неї і не чув. Нинішній уряд не спирається в цьому питанні на примус. Більше того, на нараді в Миколаєві Віктор Ющенко сказав, що кредити надаватимуться під гарантію уряду. І ми цьому віримо, хоча попередні уряди, відверто кажучи, право на довіру банкірів утратили. Тому цього разу ми відповідальніше підійдемо до страхування ризиків. Що ж до Ющенка, то він працює з нами відкрито і, як мовлять, від душі. Я спілкувався з ним у Миколаєві із задоволенням. Розмова часом була надто «крутою», але ж треба розуміти нинішню ситуацію. Вона не дозволяє зволікати жодного дня: сонечко пригріє — і земля висохне. Тоді можна і не сіяти А я хочу, щоб у мене совість була чистою...
— А як ви страхуватимете свої ризики у зв’язку із кредитуванням сільського господарства?
— Це питання складне, але його можна вирішити. Перелік господарств, яким хочемо допомогти, досить великий. У ньому є такі, з якими співробітничаємо багато років, а тому впевнені: не підведуть. Там справжні керівники. І проблем із кредитами для цих господарств не буде. Крім того, ми вкладаємо гроші в сільськогосподарське машинобудування, в хімію і також не маємо проблем з їх поверненням. У ХТЗ були труднощі у 1994-1995 рр., коли уряд давав через нас санаційні кредити, а сьогодні все нормально. Ми вважаємо, що Україна здатна виготовляти власну сільськогосподарську техніку. Ввозити з-за кордону слід лише те, що нам самим не до снаги зробити. Якщо фінансисти, промисловість і селяни працюватимуть оперативно і чесно, то можна не сумніватися: українське село підніметься. Провалу не буде. Усе залежить від керівників. А тих із них, у кого голова не працює, треба негайно замінювати. Але якщо господарство працює на рівні «Ольвії», то це означає, що його керівник на місці, хоч би якого віку він був. Цю думку підтвердив і Віктор Ющенко. Та й наслідки роботи одного з керівників наших філій (у Хмельницькій області) підтверджують: вік працівника, а відтак і його досвід багато в чому сприяють успіхові — все залежить від конкретної людини, її чеснот.
— Ваш банк — один із найбільших внутрішніх інвесторів України. Чи задовольняє вас інвестиційний клімат?
— Це дуже болюче питання. Я не можу сказати, що держава не створила умов для інвестування. Проте вони, так би мовити, недостатньо сприятливі. Усі розуміють: нам треба, в першу чергу, спиратися на внутрішні ресурси. Людські, матеріальні, фінансові. Однак ми здебільшого лише говоримо про підтримку власного виробника. Фінансово ми його не забезпечуємо. Чому? Якщо до нас приходить зарубіжний інвестор, то він іде за класичною схемою: вивчає проект, бізнес-план і тоді надає кредит під гарантію уряду. Внутрішньому інвестору і кредитору ніхто жодних гарантій не надає. Тож часом вигідніше інвестувати проекти за кордоном. А тут діє формула: взяв гроші — можна тікати. Ось приклад. Знана як колишній Головпостач фірма «Укрресурси» одержала від нас гроші під закупівлю енергоносіїв. Проте уряд її розформував, а боргів своїми не визнав. І коли ми звернулися до одного з високих урядовців (мені незручно навіть називати його прізвище), то єдине, що він сказав, — «ви не праві». І закон не захистив нас. Закону прямої дії для інвесторів та кредиторів немає. Усе треба вирішувати через суди. Під кредит важко не тільки гарантію, а й звичайну заставу одержати. Потрібен дозвіл Фонду державного майна. До того ж, якщо проводиться приватизація чи реструктуризація підприємства, то кредит узагалі не можна надавати. Але ж ці процеси йдуть у нас роками, і практично всі підприємства охоплені ними. Кого кредитувати? Тим більше, що немає впевненості в тому, що новий господар поверне позику. Відтак вітчизняні заводи і фабрики зупиняються, люди не працюють, бо йде зміна власності. (Щось подібне, причому на марші, відбувається і в сільському господарстві. Однак там ставиться завдання: попри все, посіяти!). А нові власники часто-густо відмовляються од відповідальності, і це свідчить про те, що вони прийшли ненадовго, скориставшись зв’язками і нерідко навіть із застосуванням «силових прийомів». І це ми називаємо приватизацією?
Наш банк не претендує на державні підприємства, бо ми повинні робити свою справу — фінансувати. Однак не може бути такого, щоб, змінюючи господаря, підприємство ставало вільним від попередніх зобов’язань. Держава, закон не повинні цього допускати. А якщо цього немає, то годі й казати про інвестиційний клімат. Або інший аспект цієї справи. Законодавство нині дозволяє викуповувати землю під забудову. Проте спробуйте це зробити. У Києві вам запропонують абсолютно непідйомні ціни. І настільки твердо стоять на своєму, що складається враження: взагалі не хочуть продавати. Це той суб’єктивний фактор, який гальмує всі реформи. Доходить до того, що за квадратний метр хочуть отримати 1400 гривень. При цьому наш будинок там же розміщено, податки за землю платимо і будемо платити після купівлі землі. Виникає запитання: якщо столичному бюджету справді потрібні гроші, то чому у столиці не продається земля? Будувати тут практично неможливо. Винний у цьому бюрократизм місцевих органів. Ходити по їхніх коридорах можна роками і не отримати відповіді. Відтак сприятливого інвестиційного клімату в нас просто не існує. Усе валить суб’єктивний підхід окремого непрохідного чиновника.
Неподалік від нашого офісу є занедбаний міський квартал. Ми маємо інтерес і можливість виступити головними інвесторами його реконструкції. Однак послухайте, що треба зробити для отримання цього права. Передовсім — відселити людей (а для цього витратити не менше як $100 тисяч на кожну квартиру), зробити проект. І лише потім подавати заяву на участь у тендері. Чи можна сподіватися, що інвестиційний клімат у нас коли-небудь з’явиться? Виходячи із сьогоднішніх реалій, у це навіть не віриться.
— А як позначилося на кредитуванні підприємств зменшення облікової ставки Нацбанку?
— Уявіть собі вільне плавання гривні. Відтак процес девальвації стає постійним. І в цих умовах зменшують облікову ставку. Якби гривня демонструвала стабільність, тоді в цьому крокові була б логіка. Але ж сьогодні девальвація та інфляція стимулюють одна одну. Ціни на нафтопродукти та інші енергоносії зростають, хліб дорожчає і, попри все, облікова ставка зменшується. Тим часом витрати комерційного банку зростають, а доходи падають, адже в підприємств вимито обігові кошти, вони не мають можливості тримати щось на депозитах. Лише населення довіряє нам свої заощадження (хоч ми і зменшили відсотки доходів на вклади), бо впевнене в нашій надійності. Усупереч тим, хто намагався кинути на нас тінь, люди довіряють «Промінвесту». Саме в дні розв’язаної проти нас кампанії від населення додатково надійшло 20 мільйонів гривень. Нині ми перебуваємо на другому місці після «Ощадбанку» за сумою внесків населення: понад 600 млн. гривень. І саме це накладає додаткову відповідальність під час надання кредитів та опрацювання їхніх умов. Рівнятися на низьку облікову ставку Нацбанку ми, як і інші банки, не можемо. А підприємства, які потребують кредитів, не завжди розуміють, що Нацбанк видав неправильний сигнал, на який не можна орієнтуватися.
— Ви говорили про недостатню кваліфікацію виконавців у владних структурах, про засилля чиновників. Зрозуміло: за один день тут ніхто порядку не наведе. Та чи не міг би і ваш банк якимось чином брати в цьому участь?
— А ми це й робимо. Понад 700 студентів університету вчаться на наші кошти. На це витрачаються значні суми, які повернуться ще нескоро. Чи легко це зробити? Чи легко компенсувати втрачені прибутки? Але ми йдемо на це, розуміючи, що лише сучасно освічена молодь здатна підняти нашу країну. Першими зараховуємо на безкоштовне навчання випускників шкіл — відмінників, а також сільську молодь, сиріт, мешканців Чорнобильської зони. Вважаємо це патріотичним підходом. Про це багато кому відомо, але наш досвід, гідний найширшого наслідування, чомусь замовчується. Різні чорні справи, що діються в країні, отримують найширший розголос, а про добрі, справді патріотичні ніхто не знає. Через це в нас створюється зле суспільство, а голосів людей, які б могли добре впливати на суспільну мораль, голосів інтелігенції не чути. Або вони дуже слабкі, або ж їх надто мало.
— Свого часу ви започаткували широке співробітництво з російськими банківськими структурами, сподіваючись спільно кредитувати великі проекти задля користі обох наших країн. Чи здійснилися ці наміри?
— Ця система і тепер працює, проводячи всі розрахунки і виплати. Однак до складу керівництва банку увійшли люди, які хотіли надто кардинальних змін. Проте банк — це консервативна організація, яка заробляє гроші розумом і знаннями своїх фахівців, уникаючи при цьому найменших проявів авантюризму та мінімізуючи ризики. Чим їх менше, тим вищі прибутки. Тож авантюристи мають працювати десь інде. Водночас і ми в дечому виявилися надто довірливими та поблажливими. Нині ситуація стабілізувалася. Відбулися зміни в правлінні цього міжнародного банку. Його довірено очолювати мені. Незабаром, на вимогу акціонерів, відбудеться ротація і в системі управління. Однак найбільша проблема полягає в тому, що Росія і Україна не мають угоди про економічну відповідальність їхніх структур. У правовому полі Росії дуже легко штучно зробити банкрутом будь-який банк, що входить до складу міждержавного об’єднання, і таким чином недобросовісні конкуренти можуть поставити на межу банкрутства наше спільне підприємство. Доки не буде такого договору, небезпека існуватиме. Адже розв’язання фінансових суперечок у судах як у Росії, так і в Україні завжди має суб’єктивний характер і вимагає тривалого часу.
— Як банкір, що плідно співробітничає з урядом, ви не можете бути осторонь від політики...
— Дійсно, наше суспільство нині розкололося на сто політичних партій та громадських угруповань, більшість з яких надто слабкі. Я б віддав перевагу суспільству із двома-трьома впливовими політичними партіями. Більше того, відчуваю силу створити таку партію. Однак це дуже непросто. За радянських часів у нас можна було почути грізне: «Не висувайся!» Тепер так не кажуть, бо добре знають, що слід зробити, щоб зашкодити небезпечному конкурентові. Утім, я вірю в майбутнє України. Проте кожному з нас треба дивитися правді в очі і не обдурювати ні себе, ні інших. Треба відверто сказати людям: «Я маю гарну програму, але для її здійснення вам доведеться певний час потерпіти». Нинішня невизначеність конкретної мети та термінів її досягнення створює напруження, яке використовують недоброзичливці України та її лідерів. Тож економічну стратегію нашої держави треба переглянути. Не слід вірити запевненням щодо її безальтернативності. Хоча успіх будь-якої стратегії залежить головним чином від виконавців. Це цілком стосується і нашої країни: фатальних обставин, які прирікали б її на злидні, немає, є багато здібних і високоосвічених людей. Але чому ми в такому стані? На мою думку, слід покінчити з міжусобицею, коли б’ються всі проти всіх — особистості, клани, регіони. Я бачу Україну єдиною централізованою унітарною державою, без поділу на «східняків» і «західняків», як нині ведеться. Я сподіваюся, що наші громадяни нарешті отримають свободу економічних дій, обмежену лише суворою відповідальністю за їх наслідки, і що в них не буде «свободи» ігнорувати закони, службові обов’язки. Якщо цього не станеться, якщо ми не прищепимо людині прагнення бути патріотом і водночас не продемонструємо їй уміння вирішувати соціальні питання, то ми можемо втратити свою державу.
