Володимир СЕМИНОЖЕНКО: Нам потрібна серйозна дискусія щодо НАТО

Напередодні проведення «Українським форумом» круглого столу «Безпека України в геополітичному вимірі» ми пропонуємо вашій увазі точку зору глави цього об’єднання, академіка НАНУ Володимира Семиноженка.

— «Український форум» ініціює дискусію з питань НАТО за участю політиків з близького і далекого зарубіжжя. Експертиза цієї гострої проблеми, безсумнівно, потрібна, проте чи знизить вона гостроту її сприйняття самим суспільством?

— Упевнений в цьому, адже саме експертне обговорення дозволяє побачити проблему членства нашої держави у військово-політичних блоках «якою вона є». Лінія розколу з питання зовнішньої інтеграції України проходить сьогодні не стільки між західними і східними регіонами, скільки між політтехнологічним і фактичним регістрами цієї проблеми. У результаті суспільство, услід за політиками, тримає оборону проти ідеологічних двійників НАТО або Росії. А суперечка про геополітичні орієнтири України виходить цілком безпредметною.

— Ви маєте намір інформувати українців про НАТО?

— Завдання «Українського форуму» є набагато більш масштабним, і акценти ми розставляємо трохи інакше. Зокрема, тема вступу до НАТО взагалі втрачає будь-який сенс, якщо ми розглядаємо її ізольовано від проблеми національної безпеки України і пошуку оптимальних засобів її гарантування. На круглому столі, який відбудеться 18 грудня, ми маємо намір презентувати базову доповідь «Безпека 2010», підготовлену Володимиром Горбуліним і авторським колективом «Форуму». Ця доповідь претендує на те, щоб дати, принаймні, попередні відповіді на основоположні для української державності питання: що таке національна і глобальна безпека в їх сучасному розумінні? Яке місце відведено в новій світовій системі безпеці України? Чи відповідає воно пріоритетам випереджального державного розвитку?..

— Судячи з назви круглого столу, безпека України має формуватися в геополітичному вимірі. Чому?

— Інакше просто неможливо. За останні кілька років світ став набагато більш складним і тісним, загрози безпеки набули багатопланового характеру і менше прогнозуються. Це і міжнародний тероризм, і етнорелігійні конфлікти, і зростання соціальної напруженості в цілком благополучних країнах, і енергетичні війни, наслідки яких Україна вже зазнала на собі сповна. Нові небезпеки не мають локальної географічної прив’язки, а це, у свою чергу, робить неефективними і традиційні методи боротьби з ними. Як наслідок — в умовах глобалізації національні держави втрачають монополію на забезпечення безпеки.

— Чи випливає з цього, що, залишаючись позаблоковою державою, Україна не зможе забезпечити власну безпеку?

— Я б не був таким категоричним. Ця ідея найбільш близька українцям, і я особисто також її поділяю. Нейтралітет і позаблоковість має ряд переваг: можливість примирення позиції ЄС, США і Росії щодо України, проведення структурних економічних перетворень незалежно від політичного тиску з боку більш могутніх сусідів. Позаблокова Україна цілком могла б претендувати на роль комунікативного центра між Сходом і Заходом.

Сьогодні, коли транзитні ресурси нашої країни у сфері енергетики вже здані, важливо відстояти такі в загальному просторі геополітики. Але щоб домогтися всього цього, Україні недостатньо просто оголосити себе територією без НАТО та інших військових блоків. Нейтралітет — це «розкіш», яку можуть дозволити собі тільки країни з ефективною зовнішньополітичною стратегією, чітким баченням національних цілей та інструментів їх реалізації.

— Які ще альтернативи має Україна? Як би не помилитися…

— Річ у тім, що ідеального геополітичного вибору не існує в принципі. Зовнішньополітичний курс завжди являє собою певний баланс поступок і придбань. Проте при цьому витрати того або іншого рішення обов’язково мають бути порівнянними з національними інтересами як «категоричним імперативом» державної політики. Наприклад, вступаючи до міжнародних військово-політичних союзів, в тому числі й до НАТО, держава-член жертвує частиною суверенітету заради загальних цілей. Чи готова Україна підпорядкувати свої пріоритети доктрині загальної зовнішньої політики і політики безпеки Альянсу і ЄС? Для нас це поки рівняння з двома невідомими — власний курс не визначений, а концепція НАТО сама по собі проходить стадію активного перегляду. Адже закритий характер Ризького саміту НАТО не менш показовий, аніж відсутність у порядку денному питання про натовські перспективи України.

— З одного боку, Україна ще не готова вступити до НАТО, але з другого, НАТО вже неспроможнa продовжувати розширення?

— Нумо подивiмося на цю проблему інакше: до того часу, коли Україна дозріє для вступу в Альянс, головні інститути світової системи безпеки можуть або кардинально поміняти своє обличчя, або зникнути зовсім, а їхнє місце посядуть нові. Сьогодні безпека — це не стільки цілковите усунення загроз, що неможливо в принципі, скільки визначення адекватного режиму відповідей на виклики. А це, насамперед, означає спроможність швидкого реагування, гнучкість підходів до розв’язання конкретної проблеми, локальний вплив, але — з урахуванням його можливих глобальних наслідків. На сьогодні цим вимогам, як не дивно, найбільше відповідають регіональні структури безпеки. Невипадково справжній період «ренесансу» переживають сьогодні такі об’єднання, як ШОС, ГУАМ.

Те саме НАТО створювалося як проект під біполярну, а не багатополярну міжнародну політику, якою вона стане в недалекому майбутньому. Таким чином, дуже прагнучи до Північноатлантичного aльянсу, ми ризикуємо потрапити до зовсім іншої організації. І не факт, що до ефективної. Причому — ціною відмови від інших, більш вигідних для України сценаріїв міжнародної інтеграції.

— З якими конкретно викликами стикається зараз НАТО?

— На сьогодні серед самих членів Альянсу немає згоди щодо оптимального формату НАТО. Вашингтон наполягає на тому, що ця організація має стати глобальним гарантом безпеки, свого роду «міжнародним поліцейським». Франція і Німеччина, навпаки, вважають, що Альянсу потрібно використовувати сили швидкого реагування тільки в разі безпосередньої небезпеки для країн- учасниць. Разом з тим, військова потужність Америки як і раніше не має собі рівних, тому перед реальними або надуманими загрозами власної безпеки США неминуче намагатимуться ухвалити рішення самостійно, як це вже було у випадку з війною в Іраку. Як би Європа не сперечалася з США, фактично вона зберігає залежність від своїх американських партнерів.

— Потужність Північноатлантичного альянсу підточують виключно внутрішні суперечності?

— Головна небезпека полягає в тому, що внутрішні суперечності не дають змоги НАТО досить оперативно пристосовуватися до сучасних загроз і результативно функціонувати в ситуації майже тотальної невизначеності. Альянс створювався для протистояння військовій загрозі ззовні, тоді як сучасні загрози безпеки, по- перше, не зводяться до чисто військових, а по-друге, часто йдуть зсередини самого суспільства — пригадаємо хоча б недавнє безладдя у Франції. Тепер дедалі більшу значущість набувають питання економічної безпеки, передусім — безконтрольне поширення високих технологій як «основи» для виробництва новітніх видів озброєння. Вже зараз очевидно, що благодатним грунтом для міжнародної дестабілізації є дефіцит енергоресурсів і зростаюча енергетична залежність третини світу від обмеженої кількості постачальників... Проте безпека як комплексне явище як і раніше не є компетенцією НАТО. Інша серйозна проблема — розробка невійськових механізмів урегулювання конфліктів, які мають цивілізаційне коріння і не можуть бути розв’язані тільки за допомогою сили.

— Наскільки питання глобалістики актуальні для України? При всьому патріотизмі і гордості за нашу державу, навряд чи її можна вважати серйозним міжнародним гравцем…

— Головне, що заважає Україні стати значущим суб’єктом міжнародної політики — це комплекс державної неповноцінності. Його вплив на самосвідомість нації на багато разів є згубнішим для завдання державної розбудови, ніж подорожчання газу. Тим часом, Україна має досить могутній потенціал міжнародного впливу. У рейтингу «Політичний атлас сучасності» за цим показником вона посідає 29 місце з 192. Наявні ресурси багато в чому дісталися нам у спадок ще від Радянського Союзу. Так, Україна як і раніше є великим світовим експортером, проте левова частка нашого експорту припадає на сировинний сектор і низькотехнологічну продукцію. І, по суті, виступає вже не стільки базою розвитку, скільки чинником стагнації економіки. Іншими словами, потенціал є, але він потребує невідкладної диверсифікації! Інакше Україна назавжди залишиться у «сірій зоні» політичної вторинності і економічного відставання. Ще раз наголошую — нам бракує здорових державних амбіцій, гідних цілей, які могли б мобілізувати націю і згуртувати її навколо могутнього національного проекту. Нарешті, ефективним засобом впливу на світові події може бути тільки комплексна спроможність держави.