Володимир СЛИВКА: «Теперішні студенти добре знають, чого хочуть»
У жовтнi цього року минуло 55 рокiв iз дня заснування першого в iсторiї Закарпаття вищого навчального закладу — Ужгородського унiверситету. Чим вiн є для краю, пояснювати зайве, оскiльки кожен десятий мешканець областi навчався, працював чи якимось iншим чином був або ж є нинi пов’язаний iз цим вузом. Звiдси й наша зацікавленість стосовно його ректора, доктора фiзико-математичних наук, професора Володимира СЛИВКИ.
— Володимире Юлiйовичу, думаю, не помилюся, коли скажу, що найбiльшим подарунком до ювiлею вашого вузу став Указ Президента України «Про надання Ужгородському державному унiверситету статусу нацiонального»?
— Без перебiльшення, для нас це епохальна подiя, яка водночас стала i найвищою оцiнкою нашого дотеперiшнього внеску в розвиток нацiональної освiти i науки. Ми, по сутi, останнiми з-помiж класичних унiверситетiв країни, а до 1990 року їх було 8, здобули цей статус. Я добре розумiю, що вiн не тільки почесний, але й багато до чого зобов’язує, i ставить перед колективом новi й доволi складнi завдання. Природно, що нинi серйозних корективів зазнає наш унiверситетський статут. А ще — створюємо наглядову раду з-поміж вiдомих як на Закарпаттi, так і в країнi загалом людей. Проте сподiваємося вiдтепер i на бiльшу пiдтримку держави, оскiльки без її надiйного плеча нацiональним вузам стати потужними освiтнiми центрами з пiдготовки висококвалiфiкованих кадрiв єврозразка нам навряд чи вдасться.
Ми вважаємо, що новому статусу УжНУ мають сповна вiдповiдати i вузiвськi реалiї. А задля цього нам треба створити набагато ліпшi, як тепер, умови працi викладачiв i навчання студентiв, пiдняти освiтнiй рiвень наших випускникiв, ураховуючи при цьому специфiку Закарпаття. Рiч у тiм, що в областi кiлькiсть студентiв у розрахунку на тисячу осіб традицiйно є найменшою порiвняно з iншими регiонами України. Ми мусимо цей прикрий для нас показник змiнити, дати можливiсть кожному, хто до цього прагне, здобути вищу освiту.
— Як людина i професiонал ви формувалися в рiзнi часи. Цiлком природно, що маєте якесь бачення того, що було, i того, що нас чекає.
— Я дедалі бiльше переконуюся, що у вищiй школi ми наламали чимало дров. Скiльки вже разiв бралися за її реформування! I це, до речi, правильно. Проте чомусь навiть за 10 рокiв української незалежностi так i не спромоглися на розробку єдиної програми реформування галузi — як вищої освiти, так i середньої школи. А це ж ланки одного ланцюга. Почали з вищої школи, де запровадили ступеневу освiту, далi взялися за середню, вiдтак знову повернулися до вдосконалення вузiвської освiти. Однак цiлiсної системи пiдготовки спецiалiстiв так i не виробили. Проте свiт пiшов саме цим шляхом. Звiдси й наше бажання бодай у межах можливого запроваджувати у вузiвську освiту сучаснi стандарти пiдготовки кадрiв. Остання, до речi, обов’язково має бути неперервною. Тому в УжНУ в березнi 2000-го і було вiдкрито факультет пiслядипломної освiти, на якому за 2—3 роки можна здобути другу вищу освiту практично з усiх базових спецiальностей.
— Там же, наскiльки менi вiдомо, ви хочете випробувати ще одну свою iдею, пов’язану з намiрами децентралiзувати управлiння унiверситетом. Що, власне, за цим стоїть?
— Я переконаний, що в управлiннi таким потужним навчальним закладом, як наш, обов’язково мають вiдбутися значнi структурнi змiни. Усiм нашим факультетам, зокрема, слiд надати бiльшої адмiнiстративної автономiї. Навiщо? А щоб ректор не займався всiм підряд. Керiвник вузу, ректорат загалом мають генерувати новi iдеї, визначати стратегiю його подальшого розвитку, а не займатися нескiнченними дрiб’язковими проблемами. I цей процес у нас, що називається, уже пiшов. Спочатку подивимося, як у такому режимi житиметься пiслядипломникам, вiдтак їхнiй досвiд iз корекцiєю помилок поширимо на всi iншi факультети. До речi, ми тут не винаходимо велосипеда. Цим шляхом пiшли в Київському нацiональному унiверситетi. I менi вiн видається правильним.
— Володимире Юлiйовичу, ви не тiльки ректор унiверситету, але й фiзик зi свiтовим iм’ям. Цiкаво, як почувається нинi фундаментальна наука у, так би мовити, вузiвськiй системi координат?
— Я вважав i вважаю, що пiдготовка грамотного спецiалiста можлива там, де створено потужнi науковi школи. В УжНУ це — математика, фiзика, мовознавство, iсторiя. У нас, для прикладу, сьогоднi працюють 22 фiзики — доктори наук. Тобто розвивати фундаментальну науку є кому. Проте будь-яка фундаментальна наука робиться не на голому ентузiазмi. Колись фiнансування було непоганим. Рокiв із 15 тому мiй попередник у ректорському крiслi, теж фiзик, навiть вирахував формулу: 1-10-100. Що це означає? Усе дуже просто: для того, щоб вищий навчальний заклад мав репутацiю престижного вузу, вiн повинен був мати у своєму активi одну держпремiю, виконати госпдоговiрних робiт на 10 млн. тодiшнiх радянських карбованцiв i мати у своєму штатi 100 докторiв наук. У нас на сьогоднi вже 3 Державнi премiї в галузi науки й технiки, є i близько 100 докторiв наук, а от iз госпдоговiрними грошима через теперiшнi нашi проблеми в економiцi ситуацiя поки що скрутна. Тому, гадаю, держава повинна б хочби вибiрково стимулювати тi напрямки вiтчизняної науки, якi мають свiтове визнання. Для УжНУ це передовсiм фiзика i хiмiя твердого тiла, електронних зiткнень, iсторiя, алгебра, мовознавство, екологiя тощо.
— Сьогоднi можна почути чимало нарiкань на те, що студент тепер не той, що колись. Ви також так вважаєте?
— Нi, бо сьогоднi ми маємо справу iз зовсiм iншим рiвнем студентства. Вони бiльш розкутi й не такi закомплексованi, як ми були колись. Добре знають, чого хочуть. Є серед них узагалi диво-студенти. Деякою мiрою це пов’язано iз запровадженням платної освiти. Молодi люди, батьки яких викладають за них чималу копiйку, починають розумiти, що їм, власне, потрiбно вiд вузу — диплом чи знання. I в цьому планi ми навiть зустрiлися вже з таким явищем, коли вiд ректорату вимагають замiнити викладачiв, якi, як вважають студенти або їхнi батьки, не на тому рiвнi читають курс.
Важливо ще й iнше: теперiшнiй студент добре бачить перспективу. Ми думали, що iнженерно-технiчний факультет за нинiшнього стану економiки мало кого зацiкавить. Фантастика. Нашi студенти зовсiм iншої думки. I вони дiйсно мають рацію. Думаю, через рiк-два потреба в iнженерах нової генерацiї буде колосальна. Щоправда, це будуть iнженери зовсiм iншого рiвня, пiдготовленi на якiсно iншiй iнформативнiй базi.
— Чи встигаєте ви за сучасними iнформацiйними технологiями?
— Доводиться. Вузи консервативнi за своєю природою. Це правда. А тому ми трохи пiзно спохопилися. Однак сьогоднi вже є розумiння, що мiцніше стоятиме на ногах той навчальний заклад, який матиме ліпше iнформацiйне забезпечення. У Францiї, США до цього «дозрiли» ще 8—10 рокiв тому. Там при кожному вузi створено сучасну матерiально-технiчну базу, бiблiотеки, фондам та оснащеностi яких можна лише позаздрити. Коли ж ми затягуватимемо із цим, то прогавимо момент. Бо вже недалеко той час, коли, скажiмо, диплом Орегонського унiверситету в США можна буде здобути через Iнтернет. А ми з нашим технiчним забезпеченням учорашнього дня станемо просто взагалi нiкому не потрiбними. Звiдси ще один наш великий теперiшнiй клопiт, який також вимагає чималих капiталовкладень.
— А поки що цього року вперше прийом до УжНУ проходив за тестовою формою складання вступних iспитiв. Млинець не вийшов гливким?
— Навпаки. Тестування дозволило прийняти всiх, хто набрав вiд 1 до 60 балiв. Упорався з тестами краще — iдеш на держзамовлення, гiрше — на платну форму навчання. Ранiше ми не могли собi цього дозволити, бо мiнiстерська лiцензiя обмежувала прийом. Цього ж року Мiносвiти i науки зняло цi рамки для державних закладiв освiти вищого рiвня акредитацiї. А тому наше головне завдання нинi — пiдтягнути тих новоспечених студентiв, чий рiвень знань, м’яко кажучи, бажає бути кращим.
— Тобто експеримент зi вступом до вузу по-новому вдався i ви не збираєтеся вiдмовлятися вiд нововведення?
— Це стандартна американська система оцiнювання знань. I якби держава була дещо багатшою, в нас у країнi слiд було б запровадити незалежне комп’ютерне тестування випускникiв шкiл у спецiальних центрах, якi мають вiдповiдний державний сертифiкат. А ми б за його результатами набирали собi студентiв.
— Останнiми роками для країни загалом i вузiвської науки зокрема є характерним так зване «витікання мiзкiв». В УжНУ вiдчули цю проблему «на своїй шкурi»?
— Сьогоднi ми є вiдкритим суспiльством, а тому ця проблема буде актуальною доти, доки не стане вигiдніше працювати в нас, а не в США, Францiї або Англiї. На жаль, поки що ситуацiя складається не на нашу користь. Зарплата професора, скажiмо, в Польщi нинi становить до $1000, а в Українi — $70—80. Та навiть попри це, тi нашi науковцi, які читають курси в Угорщинi, Польщi, Словаччинi, роблять усе для того, щоб не поривати з вузом. До того ж, на наше щастя, в нас не бракує «дивакiв», якi сприймають сьогоднiшнi економiчнi реалiї по-фiлософському. Для них поняття — Батькiвщина, престиж вiтчизняної науки- далеко не порожнiй звук...
— Знаю, ви тiсно спiвпрацюєте з багатьма аналогiчними науковими закладами як далекого, так i близького зарубiжжя. З досвiду спiлкування з колегами: як вони вiдгукуються про рiвень нашої вищої школи i що ви думаєте про систему пiдготовки спецiалiстiв вищої квалiфiкацiї в них?
— Ми пiдтримуємо тiснi контакти з американськими унiверситетами штатiв Джорджiя та Кенектикут, iз бiзнес- центром штату Нью-Йорк, унiверситетами Шотландiї, Бельгiї, Францiї, я вже не кажу про сусiдiв. А 4 роки тому, перед Олiмпiадою в Атлантi, я особисто побував у США. Те, що побачив, привело до висновку, що за рiвнем освiти студентiв 1—5 курсiв ми дещо випереджаємо американськi стандарти. Iнша справа — в них краще поставлена пiслядипломна освiта. Аспiрантура, iнтернатура, де дiє жорстка система вiдбору справдi талановитих молодих людей. А загалом плакатися нам не варто, система пiдготовки кадрiв у нас нiчим не гiрша.
— А в органiзацiйному планi що найбiльше впадає у вiчi?
— Фiнансування. Якщо тiльки на бiблiотеки в США минулого року було надано $2 мiльярди, а в Українi лише 250 тисяч гривень, то якiсь коментарi тут просто зайвi. Той же Джорджiя-унiверситет, про який я щойно згадував, має три джерела фiнансування — федеральне, штату та мiста. Зрозумiло, коли грошей, що називається, кури не клюють, то i гори можна перевернути.
— Людинi властиво час вiд часу оглядатися назад, аби пiдсумувати прожите й пережите. Ви нiколи не запитували себе, чому у вашому життi все склалося так, а не iнакше?
— Запитував, а вiдповiдь прийшла нещодавно: по-iншому просто не могло бути. Я ж народився в... школi. Маленькiй, початковiй, у верховинськiй глибинцi, де вчителював мiй батько. Уся наша велика сiм’я жила в однiй кiмнатi, а уроки для учнiв одразу чотирьох класiв проходили в iншiй.
Дiтей у селi із 40 хат, звiсно, було небагато, тому вчительської уваги їм не бракувало. У той же час бодай краєм вуха ми мали можливiсть прислухатися до того, чого навчалися нашi старшокласники. Дивно, але така методика виявилася напрочуд ефективною. I дивiться, що ми маємо: з-помiж 96 докторiв наук у моєму рiдному вузi майже 80 є вихiдцями iз села. Як це розцiнювати, особливо в тому контекстi, що ми сьогоднi так багато говоримо про брак новаторства в сучаснiй педагогiцi?..
