Волинська трагедія: те, про що зазвичай мовчать історики
Дивує не те, що політикум Польщі в останні рік-два знову звернувся до теми Волинської трагедії 1943 року та інших дратівних сторінок українсько-польських відносин часів Другої світової війни — зрештою, забувати минуле не годиться, а засвоєння його уроків потребує постійної праці всього суспільства та передусім його еліти. Дивує й насторожує те, яким робом відбувається повернення до цієї теми. «День» уже писав і про ухвалу сейму Польщі від 15 липня 2009 року, яка виглядає відвертою ревізією досягнутих 2003 року узгоджених на рівні і влади, й інтелектуальних спільнот двох держав оцінок Волинської трагедії, і про спорудження у Варшаві т. зв. «Волинського монументу» з не надто коректним написом на ньому, і про інші нові прояви вкрай однобічного, необ’єктивного трактування певними силами польської сторони подій воєнної доби. Скидається на те, що хтось у Польщі намагається відновити у масовій свідомості образ українця як бандита, «різуна», патологічного вбивці, а водночас представити як «білих та пухнастих» польських політиків 1930—1940-х років. З якою метою, цікаво?
Та перш ніж висловити припущення про цілі цієї масової кампанії (інакше не скажеш), звернімося до кількох дуже важливих моментів, що характеризують польсько-українські конфлікти першої половини 1940-х років, тим більше, що фахові історики з обох боків зазвичай чомусь не звертають уваги на ці моменти. А без того, про що йтиметься далі, неможливо ані зрозуміти, ані вірно оцінити тодішні події й, головне, витоки їхнього трагізму.
По-перше, за радянсько-німецьким таємним протоколом від 23 серпня 1939 року, який був невід’ємною частиною пакту Молотова —Ріббентропа, зона радянської окупації простягалася значно далі на захід, ніж територія нинішньої України. Там говорилося: «У разі територіальних і політичних перетворень в областях, які належать Польській державі, сфери впливу Німеччини і СССР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев, Вісла і Сян». Іншими словами, такі міста, як Замостя, Холм, Люблін мали увійти до складу СРСР. І, що цікаво, де-факто увійшли на цілий місяць! Туди прийшла Червона армія, там були створені органи тимчасової влади, розпочалися відповідні «реформи»... А потім з геополітичних міркувань Сталін вирішив розміняти території — взяти під свою оруду Литву, яка попервах була віддана Німеччині, в обмін на території від Бугу до Вісли. І Червона армія згідно з німецько-радянською угодою про дружбу і кордон від 28 вересня 1939 року разом із «совєтизаторами» відступила на схід.
Але ж до Любліна, Замостя і Холму увійшла не просто Червона армія, а її Український фронт (командувач — Тимошенко, член військової ради — Хрущов), укомплектована в абсолютній більшості етнічними українцями. І тимчасові органи влади створювалися із «добровільно-примусовим» (як це добре вміли робити в ті часи) залученням туди «надійних елементів» із числа місцевих українців. І пропагандистське обрамлення «золотого вересня» мало у своїй основі «братерську допомогу єдинокровним братам — білорусам та українцям». Це не тому, що товариш Сталін так любив український народ — ні, просто чинник українського патріотизму (точніше, українського радянського патріотизму) був у 1939 — 1940 роках вміло використаний Кремлем під час воєнних походів проти Польщі й у Бессарабію. Годі й казати, що всі ці чинники аж ніяк не сприяли поліпшенню ставлення поляків Закерзоння до українців — до всіх українців, яких би не були вони політичних орієнтацій. І от наприкінці вересня 1939 року Червона армія пішла, плани створення Холмської області у складі УРСР, які плекав Хрущов, лишилися на папері, а десятки тисяч місцевих українців залишилися під німецькою окупацією. І під владою «підпільної Польщі», якою керував еміграційний уряд...
То чи треба дивуватися, що вже наступного року, як тільки польське підпілля зміцніло, почалися спершу вибіркові, а потім досить значні «зачистки» на Закерзонні, жертвами яких стали тисячі українців, більшість людей освічених, котрі щиро й наївно сприйняли «золотий вересень»?
По-друге, чомусь ніхто не задається елементарним запитанням: а під чиєю юрисдикцією перебувала Волинь (а також Галичина, де польсько-українські зіткнення розпочалися дещо пізніше) у ті роки? Хтось скаже — вони були під німецькою окупацією, хтось — номінально у складі СРСР; але ж існує дуже цікавий документ, який засвідчує, що юридично це були території Польської держави. Справа в тому, що 30 липня 1941 року в Лондоні прем’єр уряду Польщі генерал Сікорський і радянський посол Майський у присутності британського міністра закордонних справ Ідена та прем’єра Черчілля підписали міжурядову угоду, перший пункт якої констатував: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі угоди 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу».
Іншими словами, Сталін віддав Західну Україну в обмін на британську підтримку у війні (бо підписати таку угоду наполегливо вимагав Черчілль).
Звичайно, у стратегічній перспективі Кремль навряд чи збирався виконувати цю угоду (як і сталося пізніше, коли Червона армія перейшла у наступ), але вся «підпільна Польща», та й, очевидно, всі політично активні українці Волині й Галичини знали: ці землі знову перебувають у складі Польської держави і у разі поразки Німеччини відновиться довоєнна ситуація. З поправками на те, що тут мають високі шанси повторитися ті криваві події, що сталися на Холмщині й Люблинщині, а невдовзі — й на Берестейщині (де у ті часи були дуже активними українські політичні сили; до речі, зважаючи на етнічний склад населення, 1939 року Хрущов хотів включити до складу УРСР і Брестську область, але Сталін цього не дозволив, виходячи з військово-стратегічних міркувань: там проходила залізниця Москва — Варшава — Берлін...). Що мали відчувати у цій ситуації українці?
При цьому польський еміграційний уряд і його представники на місцях твердо дотримувалися лінії на утримання всіх довоєнних територій — в тому числі й Волині, де число етнічних українців сягало в той час ледь не 80%, а поляків — лише 15% (і то близько половини з них становили ті, хто туди переселився із польських земель на 20 міжвоєнних років у межах політики Варшави з «полонізації кресів»). Іншими словами, уряд Сікорського вів відверто колонізаторську, імперіалістичну політику, прагнучи за будь-яку ціну втримати Волинь і Галичину. Ну, а далі на повну потужність спалахнула антиколоніальна війна українців — по суті така, як й абсолютна більшість подібних воєн, що їх тільки в радянських оповідках про «вільнолюбні народи Африки та Азії» змальовували рожевими барвами...
Сказане не означає схвалення чи навіть нейтрального ставлення до різанини цивільного населення як способу деколонізації — ані в Африці, ані на Волині. Але за цих обставин мусимо сказати чітко й собі, і польській стороні: вояки Армії Крайової на Волині і на Галичині виступили інструментом безумної політики політиканів-емігрантів (тих самих, які по війні мріяли: «Єдна бомба атомова, и дойдземы аж до Львова»). Політики суто колоніальної, спрямованої на упокорення «білих негрів», в ролі яких виступали українці. І це ганебна сторінка у загалом героїчній історії АК. Так само, як участь у Волинській різанині — ганебна сторінка в загалом героїчній історії УПА.
По-третє, погляньмо неупереджено на число жертв Волинської трагедії з обох сторін. У книзі Еви та Владислава Семашків «Геноцид проти поляків, здійснений українськими націоналістами» 2003 року видання нарахувало близько 30 тисяч поляків, які загинули в ході цього конфлікту. При цьому йдеться про загибель близько двох тисяч українців. Проте, як доведено науковцями України, у цьому двотомнику чимало неточностей: чи то вказані населені пункти, яких реально не існувало, чи то загиблих українців представлено як поляків. Інші польські історики стверджують, що загинуло до 100 тисяч поляків і 20 — 25 тисяч українців. Більшість українських учених наводять скромніші (але від того не менш жахливі) цифри втрат — 20—35 і 5 — 10 тисяч. Але за будь-яких обставин звернімо увагу на співвідношення числа українців і поляків на Волині у ці роки: це буде чи то 5:1, чи то 5,5 до 1. А як із числом жертв? Якщо не брати вкрай тенденційного дослідження Семашків, то воно також становитиме 1:5 або навіть 1:4. А що це означає — те, що на певне число волинян-українців припадає певне число замордованих волинян-поляків і навпаки? А тільки те, що різанина велась обома сторонами й однаковими методами, просто українців було вп’ятеро більше, от і поляків загинуло теж уп’ятеро більше...
Факт, думаю, що не несе жодної розради обом народам, — але ж факт.
То невже українська сторона має ставити пам’ятник із написом, скалькованим із «Волинського монумента» у Варшаві: «Пам’яті українців, замордованих на Волині й північно-західних окраїнах українських етнічних земель у 1939—1947 роках польськими шовіністами з боївок ендеків та АК»?
Ото б пораділи ідейно-політичні нащадки тих, хто свого часу зробив усе можливе для розпалювання конфлікту!
А те, хто саме стояв за конфліктом, керівництво ОУН збагнуло ще 1943 року. Ставши до керма ОУН та УПА, Роман Шухевич у жовтні 1943 року випустив Комунікат проводу ОУН(сд) з приводу Волинських подій, у яких вони були оцінені як «події, що своїми формами і розмірами викликали страхіття, що потрясли до глибини народами українським і польським» і говорилося, що «як по одному, так і по другому, польському і українському боці, знайшлися елементи, що дали себе впрягти свідомо чи несвідомо до чужого воза й виконувати роботу, що крім шкоди для національних інтересів власних народів, нічого іншого принести не може».
Але, як бачимо, і зараз є серед польського політикуму люди, готові впрягтися до чужого воза; поза сумнівом, знайдуться такі політики і в Україні. Тим більше, що гряде президентська виборча кампанія — чи треба пояснювати, що в ній використовуватиметься геть увесь спродукований по світу, свідомо й несвідомо, антиукраїнський бруд?
Натомість у польсько-українських відносинах варто було б знову вийти на рівень контактів «притомних» інтелектуалів, здатних і на об’єктивний погляд щодо іншої сторони, і на раціональну самокритику (але без істеричного каяття у позірних гріхах, на що слабують деякі українські діячі). Треба спершу розставити крапки над новими «і», а потім привести до тями своїх політиків. А то починаєш мимоволі думати, що роздмухування антиукраїнських настроїв у польському суспільстві чи то має метою вигідний «продаж» України в обмін на газ чи нафту певними колами істеблішменту Варшави, чи то є наслідком діяльності численних «кротів» ФСБ в урядових і сеймових структурах (там сьогодні надто полюбляють випускників радянських ВНЗ певного ѓатунку, про що з тривогою пише польська ж преса)...
...Між іншим, наприкінці 40-х років у таборах ЃУЛАЃу ув’язнені польські вояки та українські повстанці досить швидко знайшли спільну мову й рішуче поставили на місце кримінальну шпану, яка до того за підтримки начальства верховодила у цих таборах, а потім разом брали найактивнішу участь у табірних повстаннях. Чи не варто було б поставити цим героїчним людям монументи у Варшаві та Києві (або Львові)? Спільними зусиллями політиків, бізнесменів, інтелектуалів Польщі та України?
