Вони та ми

Крупно нарізана критика, щедро приправлена спеціями гострих, часом надміру, звинувачень на адресу опонентів, а на десерт — солодкий коктейль про себе, коханих. Такі інгредієнти політичної реклами, яка вже вийшла в океан телевізійного простору й знаджує або ж, навпаки, викликає зворотну реакцію в нас із вами — потенційних споживачів, а в контексті грядущих виборів — електорату.

«Я вважаю, що нині ці скороспілі рекламні кампанії партій та блоків перебувають у стадії нагадування про себе і своє існування. Розвинуті, або порівняно оновлені меседжи учасники марафону планують на кінець серпня — початок вересня, коли, фігурально висловлюючись, на Україну повернеться електорат, який зараз перебуває в стані реальних і абстрактних літніх вакацій», — ділиться з «Днем» особливостями політичної кухні-2007 і вірогідними новинками сезону Олег Медвєдєв, політтехнолог, віце-президент Української ліги зв'язків із громадськістю.

Щоб зрозуміти особливості рецептури нинішньої політичної кухні, ми звернулися до експертів «Дня» з кількома запитаннями.
1. Чому учасники виборчого процесу практично не пропонують нічого нового й будують агітаційну кампанію виключно на критиці опонентів?
2. Чи нормальним є той факт, що діючі члени уряду, а також губернатори є фігурантами виборчих списків?
3. У недавній програмі Наталії Мосейчук «Приховане життя» Борис Нємцов заявив про деяку м'якість наших політиків, мовляв, на публіці вони б'ються, а за кадром сидять за одним столом. Пан Нємцов сказав, що не може себе уявити за одним столом із Зюгановим. Як ви вважаєте, ця м'якість вітчизняних політиків хороша риса чи все ж таки погана?
4. Яку роль у недавній кризі відіграла відсутність політичної культури?

МЕДІЙНІ ПРЕЗЕНТАЦІЇ ЗАМІСТЬ ІДЕОЛОГІЇ

Вадим КАРАСЬОВ, директор Інституту глобальних стратегій:

1. На критиці легше будувати виборчу кампанію, оскільки мобілізація прихильників, як правило, здійснюється на основі негативної реклами. Сконструювати або ідентифікувати негатив своїх конкурентів — це найкращий шлях до серця виборця, бо виборець реагує на драматичні, шокові меседжи. Негатив створює драматургію виборів і вибору, у тому числі й для виборця. Знаєте, це закономірність інформаційної епохи за принципом: хороша новина — це не новина. Ось тому на критиці суперників, конкурентів, опонентів, якраз і будується драматургія виборів, що дає можливість мобілізуватися глядачу, у цьому випадку — виборцю. І в принципі, це жанр політики. Політика будується не тільки й не стільки на позитивній картинці, скільки на контрасті, на противазі, на протиході, на контргрі. Контра — це суть політики і, передусім, електоральної політики. Ось чому критика, негативна реклама затребувані. Але не в останню чергу це пов'язано і з тим, що сьогодні пішла епоха ідеологічної політики, а на зміну їй прийшла програма медійної презентації й репрезентації. І для того, щоб підтримувати інтерес до політики, необхідний допінг. А таким допінгом якраз є негативізація образу свого конкурента.

2. Перше: все-таки офіційних списків ще немає, давайте почекаємо, коли списки будуть затверджені партіями. Друге: звичайно ж, деякі губернатори і діючі міністри будуть у списках. У цьому є свої мінуси, але є і своя логіка. Мінуси полягають у тому, що є ризик використати свою посаду якщо не для адміністративного, то для так званого портфельного ресурсу, коли посада, крім намірів самого носія цієї посади, працюватиме на передвиборний імідж і так далі. Але, зрештою, так і в Європі: і міністри, і прем'єр-міністри беруть участь у виборчій кампанії. Але в чому логіка? Логіка в тому, що на цих виборах виборець може дати реальну оцінку тому самому губернатору й міністру; щонайменше, у виборця є така можливість проголосувати «за» або «проти» того чи іншого губернатора або міністра. Тут уже посадова особа проходить випробування, тестування, перевірку, екзамен на професійну й політичну спроможність. Третій момент. Через наявність у списках губернаторів, міністрів і інших високопосадових осіб відбувається випробування кандидатів у новий уряд. Таким чином, у ході виборчої кампанії, передусім, міністри можуть детальніше і з урахуванням актуалізації політики (яка неминуча в ході виборів), не тільки відзвітувати за пророблену роботу, але й проанонсувати, що вони мають намір робити або в парламенті, або на посадах міністрів. У чому їхнє стратегічне бачення щодо тих відомств, які вони очолюють? Як вони бачать питання зовнішньої політики, військової політики, політики, пов'язаної з правоохоронною системою України. Ці всі питання є актуальними, оскільки, очевидно, що у виборах братимуть участь і міністр оборони, і міністр закордонних справ, і міністр внутрішніх справ, і міністри, які займаються економічним блоком. Деякі політики вважають, що таким чином можна посилити свої передвиборні позиції. Але з іншого боку, виборець може дати оцінку діяльності тих або інших міністрів, яка може виявитися вельми невисокою. Ну а тих міністрів, які мають хорошу професійну й людську репутацію, виборець може підтримати, якщо він пов'язує з ними і з партією, яку вони представляють, свої перспективи й перспективи країни.

3. Це, швидше, не м'якість, а хитрість. А хитрість, як говорив Гегель, це розум тварин. У цьому випадку — це розум політичної тварини. І в цій формулі — «розум політичної тварини» — я б на перше місце все ж поставив розум, оскільки політика — це досить специфічна сфера, і якщо говорити політологічною мовою, то в політиці діє принцип подвійного представництва. З одного боку, ти представляєш корпорацію політиків, з іншого — інтерес виборців. І тут дуже важливо між інтересами своїх виборців, інтересами партії, своїми особистими інтересами та амбіціями знайти баланс із такими самими «політичними тваринами», які живуть у тій самій політичній логіці. Погано, коли політики йдуть тільки за своїм виборцем і більше нічого не бачать. Але двічі погано, коли політик не бачить своїх виборців і займається суцільним опортунізмом і фактично зраджує інтереси своїх виборців. Тому завжди потрібен баланс. Я б сказав, що є відносини між політиками як представниками тих або інших партій, а є відносини між політиками як професіоналами, як людьми, які представляють політичне ремесло, як людьми, в яких є професійна солідарність. Для України це дуже важливо. Так, вірно, у ході виборів 2004 року політики розкололи націю. Але тепер, після того як виборець Сходу й Заходу розколений, дуже важливо, щоб політики не поглиблювали цей розкол, а хоча б заштукатурювали цю тріщину. А для цього необхідні контакти, комунікація, діалог, професійна солідарність.

Не можна розглядати логіку політики тільки в логіці намірів, симпатій, антипатій виборця. У такому випадку політика буде без керма і без вітрил, і, як наслідок, країна знаходитиметься в постійному дрейфі, розколі, хаосі. Ось чому вважаю, із цього погляду, якщо відштовхуватися від репліки Нємцова, Україна дійсно не Росія. І українські політики толерантніші в ставленні один до одного, і головне, у такому випадку вони толерантніші і в ставленні до країни. Так, вони вимушені апелювати до виборця, але розглядають політику не в логіці війни, а в логіці конфлікту. А конфлікт — це тимчасове явище, яке не передбачає війну на знищення, а передбачає політику як гру. А всі країни, де політика розвивалася за логікою війни, зазнавали поразки. А там, де політики зуміли перевести політику з площини війни в регістр конкуренції, ну й, не виключено, конфлікту, ті країни виходили з кризи й ставали стабільними. Так, це дратує й викликає підозру в зраді інтересів виборців, але, незважаючи на ці дрібні «зради», завдяки цій професійній солідарності Україна вигідно відрізняється від Росії і, передусім, тим, що наша політика все більше переводиться з логіки війни в логіку гри. Адже ж це добре! У спорті є боротьба, є конкуренція, є підніжки, є програвші й переможці? Є, але це зовсім не означає, що як тільки прозвучить фінальний свисток, усі повинні накидатися один на одного й застосовувати силові й неспортивні прийоми. Це означає, що матч програний, але будуть наступні матчі, в яких можна знову спробувати виграти.

Так ось, політика в сучасному світі будується за логікою гри, а за логікою гри вона будується тільки в країнах, що не відбулися, де еліта, захоплена війною на знищення опонента, не розуміє, що знищуючи його можна знищити й перспективи країни.

4. Політичну культуру можна розглядати в двох аспектах. Ось якщо ми візьмемо перший, суто культурологічний аспект, то є культура освіти, а є культура задоволення. Сучасний світ живе за культурою задоволення. Звідси на перший план виходять політичні ток-шоу, політичні телевидовища, вистава політики, де звичайні громадяни виступають споживачами. Тому говорити про те, що в нас, тим більше в політиці, домінує культура освіти, було б неправильно. На жаль, це об'єктивний факт і він пов'язаний з тим, що в політиці стає все менше політиків-експертів, професіоналів, і демонструється явний перекіс на бік політиків-популістів, політиків, які вміють «запалити», уміють бути шоуменами.

Я б сказав, що є три типи політиків: політик- шоумен, політик-гравець і політик-профі (важкоатлет). Ось у нас все-таки представників останньої категорії стає менше, і це об'єктивно, бо йдуть старі кадри радянського загартування. Все більше стає політиків-гравців, але іноді політична гра нагадує казино, так що також не потрібно дуже оптимістично розглядати перехід до політики як гри. Але ще з'явилися політики-шоумени, політичні ді-джеї, і з цього погляду дуже вже культура задоволення переважує над політичною культурою освіти. І, звичайно ж, на рівні якості еліт це позначається. Зрозуміло, не на користь якості, а на користь, скажімо так, прикольності.

Другий момент щодо політичної культури. Є класична схема політичної культури. Це культура активізму (коли люди політично активні), культура підданства (коли люди дуже лояльні й розглядають владу з нижчої точки перспективи — знизу вгору) й культура приходська або локальна. Так ось, у ході політичної кризи в нашій країні, на мій погляд, активізму було набагато менше, ніж у 2004 році або цей активізм був керованим ззовні: політпартійними машинами. Звідси й феномен технологічних або керованих Майданів, які прийшли на зміну справжнім і щирим Майданам 2004 року. І, звичайно ж, у цій кризі ми мало чули голос місцевих громад. В основному ця криза була кризою еліт. Це була криза топ-гравців, такий собі скандал у топі. З одного боку, криза в цьому світлі була топовою для України й для світу новиною, але аж ніяк не доленосною. Вона була рутиною, а не сенсацією, й тому багато в чому і питання про те, що ж буде після 30 вересня, залишається відкритим і невизначеним. А основне-то розпочнеться саме після 30 вересня й тут уже знадобиться збирання культурних шарів суспільства для того, щоб дати чітку й виразну відповідь на виклики, у тому числі й політичні, що стоять перед країною. Не давши такої відповіді, ми знову забуксуємо в проблемах, у кризах, у відсутності перспектив.

«ХАРАКТЕР ПЕРЕГОВОРІВ НАПРАВЛЕНИЙ НА ОБМАН ВИБОРЦІВ»

Володимир МАЛИНКОВИЧ, директор Української філії Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень:

1. Я не можу з цим погодитися. Я якраз дуже обурений тим, що Партія регіонів різко змінила свої передвиборні лозунги в порівнянні з минулим роком. Наприклад, регіонали практично нічого не говорять про ідеологічні розбіжності з «Нашою Україною». Навпаки, провідні лідери, що представляють позицію ПР, наприклад Сергій Льовочкін, зазначає, що ніяких розбіжностей з «НУ» у коаліції немає. Постійно говорить про схожість позицій ПР з «НУ» з більшості питань Мірошниченко, а по суті він сьогодні спікер ПР. Тобто, вони нічого не говорять щодо тих тем, про які говорили на минулих виборах. Це, зокрема, і російська мова, і ставлення до НАТО.

Так, нещодавно Віктор Янукович говорив про те, що, мовляв, проблема російської мови — вічна, вона була, є й буде. І він говорить про проблему 300 голосів, ніби не знає, що в парламенті лежить компромісний законопроект, для прийняття якого потрібно 226 голосів. Так що прем'єр лукавить, хоч, до речі, цей законопроект підготовлений представниками всіх партій коаліції і від Партії регіонів його ініціатором був Кушнарьов. Раніше партії Сходу йшли зі своєю ідеологічною програмою. Вона може подобатися, може не подобатися, але вона була чітко прописана. А сьогодні Партія регіонів всю увагу звертає на критику опонентів і на те, що країні потрібна стабільність для розв'язання матеріальних проблем населення. Це принципово інша позиція, чим рік тому, й це відчувають багато виборців.

Щодо комуністів, вони дійсно не змінюють тактику. Так, вони критикують своїх опонентів, пропонуючи при цьому свою позицію. Щодо соціалістів. По-перше, вони на минулих виборах йшли з «помаранчевими». По-друге, нехай у соціалістів сьогодні шанси невеликі, але вони обіграють постійно тему політичної реформи, а також антиконституційність дій Президента. Останнє для них, проте як і для комуністів, буде новою «фішкою».

Тепер перестрибнемо на протилежний фланг. Навіть підбір першої десятки «Нашої України» свідчить про те, що їхній основний пафос буде направлений зовсім не на ПР. Навпаки, навіть сам Президент, який фактично є керівником цього блоку, говорить про те, що невідомо, якою буде коаліція в майбутньому парламенті. Тобто, допускається можливість широкої коаліції. А головне, що десятка «Нашої України» підібрана таким чином, що вона воюватиме на тому самому полі, що й Юлія Тимошенко. Націоналісти з «Правиці» відсунені вбік, на перших місцях у списках, фігурально кажучи, демагоги (журналісти і т.д.), які змагатимуться з БЮТ. І, до речі, абсолютно не видно «любих друзів». І не тільки тих, хто пов'язаний з великим капіталом, але і Єханурова, і Безсмертного також не видно. А Єхануров, до речі, був лідером у торішній виборчій кампанії. Але хоча нині з'явилися нові люди, нові орієнтири, результат виборів загалом, гадаю, буде схожий з торішнім.

2. У принципі, це нормально. В Європі також і прем'єр, і міністри, є фігурантами політичних списків. Набагато більше здивування викликає присутність у першій десятці виборчого списку мегаблоку Балоги. Балога — не міністр, а керівник Секретаріату Президента, який, у принципі, не повинен демонструвати свої політичні симпатії або ж антипатії. І це дійсно серйозно, оскільки зараз є явний пріоритет влади у Віктора Ющенка, і відповідно голова його Секретаріату може розглядатися як сірий кардинал і його участь у виборах викликає побоювання, що адмінресурс використовуватиметься на користь однієї зі сторін. А міністри — це нормально. У демократичних парламентських республіках, а ми тепер парламентська республіка, пробачте, — формально парламентська, міністри є представниками тієї або іншої політичної сили й прем'єр-міністр також.

3. Я не хотів би коментувати Нємцова, який багато разів змінював своїх союзників, ну хіба що, справді, не зближувався з Зюгановим, оскільки зв'язок із Зюгановим не був вигідним для нього й політично, і кон'юнктурно. Але в принципі, те, що наші політики схильні до компромісу, до розмови один із одним, у цьому немає нічого поганого. Набагато гірше інше. Перше, це те, що вони домовляються кулуарно, і ми про це нічого не знаємо. Навіть та знаменита домовленість 27 травня. Вона невідома нам у деталях, оскільки переговори відбувалися за закритими дверми, і ми знаємо лише про зміст документа, але нічого не знаємо про сам характер переговорів. Тобто, погано не те, що відбуваються домовленості, погано те, що вони відбуваються кулуарно. Друге. Погано, що на першому місці в нас не стільки політики, скільки олігархи. Адже ніхто нічого не знає про переговори команди Ющенка з командою Ахметова. І те, що ми бачимо на політичному фоні (знову ж виходячи з виступів Льовочкіна, Мірошниченка), свідчить, що ці переговори вельми успішні. Але ніхто не ризикує сказати про це громадянам. А якщо ці переговори дійсно ведуться й направлені на формування широкої коаліції, адже це означатиме фактично зраду інтересів виборців як однієї, так і іншої сторони. Боїться говорити команда Віктора Ющенка про те, що вони домовляються про створення більшості з представниками команди Януковича. Не проголосує західний виборець за такий союз. Аналогічно, бояться говорити в голос про можливий союз із «помаранчевими» і Янукович з Ахметовим, оскільки це не сприйме східний виборець. Іншими словами, погано, що характер цих переговорів направлений на обман виборця. Це дуже погано, тим більше, що, ймовірно, керівники наших провідних партій, а це великі бізнесмени, налаштовані на те, щоб створити своєрідний союз олігархів, який і керуватиме країною. А це означає, що наш громадянин буде просто об'єктом, але аж ніяк не суб'єктом політичного життя.

4. Колосальна роль. Так, у Конституції є недоліки, але їх можна було б вирішити найпростішим шляхом: визначити точки конфлікту й домовитися. Замість цього нам пропонують зміну всієї Конституції й при цьому аргументуючи, що саме в недосконалості Конституції і криється причина кризи. А причина кризи — нестача політичної культури наших лідерів. Лідери не хочуть діяти відповідно до Конституції, лідери вийшли за межі правового поля. Це стосується як Президента та опозиції, так і іншої сторони, яка, якщо не порушила, то, щонайменше, намагалася обійти Конституцію, зокрема, статтю 81, коли відбувалися масові перебіжки депутатів з однієї фракції в іншу.

Відсутність політичної культури у всіх лідерів, у всіх політиків і, по суті, у населення, яке голосує за ту чи іншу людину, не вимагаючи виконання своїх передвиборних обіцянок. У цьому суть нашої кризи.

«ПРЕЗИДЕНТУ НЕОБХІДНО БУДЕ ПОВЕРТАТИ СТАТУС АРБІТРА»

Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, дійсний член АН вищої школи України:

1. Дуже звабним виглядає те, що хоч раз уже спрацювало. Оскільки основні учасники нинішніх перегонів у парламент п'ятого скликання пройшли, відповідно найпростіше використати випробувані раніше лозунги. Але, звичайно ж, опонентів критикують у всьому світі, на те й вибори. Коли відбуваються, скажімо, дебати між кандидатами в президенти США, там надто рідко звучать компліменти. Питання в тому, як це робиться? Проблемою українських виборів є те, що дійсно є кілька лозунгів, які часто експлуатуються. Це можуть бути ідеологічні лозунги як, наприклад: «Ні — НАТО», «За вічне братерство з Росією». Іноді це лозунги, які покликані привернути увагу виборців увагою до них. Скажімо, «Дамо 15 тисяч за другу дитину» тощо. Разом із тим, у нашій виборчій кампанії, на відміну від будь-якої західної, фактично не виникає змістовних дискусій. Наприклад, на недавніх виборах у Франції вибір фактично не стояв між Саркозі й Руаяль, вибір стояв перед тим, чи повинні французи працювати більше заради того, щоб кудись прорватися, або ж повинні покласти відповідальність за свій добробут на державу. Вибір французів відомий. В Україні ж я, наприклад, не можу уявити, щоб політик повторив ті лозунги, на яких у Франції виграв Саркозі, маючи при цьому надію бути обраним. Але тут нічого кивати тільки на виборців, адже наші політики старанно привчали своїх виборців чути лише те, що їм — виборцям — подобається. Інше питання, що політики ніколи не роблять те, що обіцяють. І виходить, наче замкнене коло і, мені здається, під час цих виборів його навряд чи вдасться розвінчати.

2. Закон це не забороняє. Такі ініціативи можуть висуватися через декілька причин. Хтось думає, що той чи інший губернатор, який є досить популярним, потягне на собі цей список. Звичайно, дуже погано, якщо розрахунок робиться на те, що міністри або губернатори, які фігурують у списках, зможуть використати набір адміністративних важелів, які їм належать. Якщо це справді так, то це робиться не дуже вправно, бо міністри й губернатори отримують місця в прохідних частинах списків, а не в ризиковій зоні, коли вони повинні були б для свого персонального успіху активно працювати всіма дозволеними й не такими методами. Зараз вони не мають стимулу, щоб усіма правдами й неправдами підвищувати результат, використовуючи ресурс своєї сфери. І це добре.

3. Я, виходячи з інформації, що в мене є, дуже добре уявляю, так би мовити, «помаранчевих» діячів, які за кулісами можуть спокійно дискутувати з регіоналами. Але при цьому багато хто з них не хотів би опинитися за одним столом, наприклад, із паном Симоненком або пані Вітренко. Це штрих до картинки пана Нємцова. Загалом, я не вважаю, що політична боротьба обов'язково повинна перенестися на особові відносини. Якщо йдеться про політиків із різними поглядами й переконаннями, то добре, що вони за кулісами сідають і домовляються, а не б'ють один одному лоби або виливають один на одного воду, як це робили їхні російські колеги. Мені здається, це якраз одна з ознак цивілізованості України.

4. Безумовно, криза виникла тому, що спочатку всі політики не хотіли домовлятися. Я схильний до думки, що в кризі винна не Конституція, змінена в 2004 році, а саме те, що політики в кожному окремому випадку тлумачили Конституцію на свій лад і при цьому не мали мудрості й мужності ухвалити дійсно узгоджені рішення. І хоч у нас прийнято критикувати Універсал національної єдності, мені здається, що при всіх недоліках цього документа, він давав шанс. На жаль, цей шанс був нівельований регіоналами і в один прекрасний момент і Президент, який довше за всіх тримався в статусі арбітра нації, був вимушений вступити в боротьбу, в яку його штовхали як регіонали, так і представники БЮТ. Очевидно, що Президенту статус арбітра необхідно буде повертати, однак тепер зробити це буде вельми складно. Безумовно, будь-яка війна повинна закінчуватися домовленостями, якщо ми відкидаємо остаточне знищення іншої сторони. На щастя, в Україні склалася така ситуація, що ніхто й нікого повністю знищити не може. А цивілізованість цих домовленостей і те, щоб ці домовленості, зрештою, служили суспільству, а не «верхам» — це якраз і може бути демонстрацією високого рівня політичної культури. Я б дуже хотів, щоб ця криза когось чомусь навчила. Але є й песимістичний погляд: історія ніколи й нічому не вчить.

«ВЕЛИКЕ РОЗЧАРУВАННЯ СВОЇХ У СВОЇХ»

Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ, директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології:

1. Було б дивно, якби щось рішуче змінилося, оскільки ці позачергові вибори є п'ятим туром президентських виборів. У третьому турі була призначена перемога Ющенку. Четвертий тур — парламентські вибори-2006. А зараз п'ятий тур — позачергові вибори. На мій погляд, домінуючих мотивів у голосуванні буде два. Один мотив — «свій — чужий» — і від цього піти неможливо. І всі розмови про те, що, мовляв, давайте ми не підійматимемо деякі теми, як-то говорить Луценко — це тільки розмови. Все одно ці теми будуть підняті для того, щоб позначити: хто свій, хто чужий. Другий мотив — досить велике розчарування своїх у своїх. І цей бік мотивації вноситиме зміни у виборчий процес. Я гадаю, що ми ще побачимо специфіку саме цієї агітаційної кампанії, яка постарається відповісти на це розчарування. Поки що ми цього не бачимо.

2. Не бачу в цьому нічого кримінального. Оскільки ми йдемо до партійної влади й партійної відповідальності, то чому, скажімо, міністрам не брати участь у виборах? Інша річ, що є такі міністерства, які працюють у жорсткому адміністративному режимі просто за своїм принципом. Наприклад, Міністерство оборони. І тут є проблема впливу авторитету начальника на рішення підлеглих, яких, до речі, досить багато. Але, у принципі, я вважаю, це нормально, я б сказав, по-англійському. Але ось як уникнути при цьому використання адміністративного ресурсу, щоб не допустити коректування природних пріоритетів виборців, тих самих військових або залізничників?

3. Я вважаю, що насправді Нємцов лукавить. Я, наприклад, був свідком абсолютно милих розмов Жириновського з політиками, які в публічному просторі з ним жахливо дискутують, сперечаються, лаються. Так, у нас дійсно все трошки м'якше, є такий момент. У нас не готові «стріляти», хоч був час, коли були готові. Частково це пов'язано з тим, що є ідеї, за які люди готові по- справжньому битися. У нас такі сильні ідеї — доля маргінальних політичних груп, радикальних націоналістів або радикальних комуністів. Інша ж частина політичної еліти не озброєна такими ідеями, які б їх підштовхували до безкомпромісної війни. У Росії є насправді великі групи політичних еліт, які надихнулися такими ідеями, як, скажімо, велич Росії й тощо. Але нічого подібного немає в нас.

3. У нашій кризі, мені здається, немає сенсу говорити про відсутність політичної культури. Політична культура — справа наживна. Так, дійсно, у нас її не вистачає, але в нашій кризі головну роль грає не наявність або відсутність політичної культури. Швидше йдеться про те, що криза продемонструвала вищий вияв ігнорування верховенства права, передусім, із боку Президента. Тому в такій ситуації говорити про політичну культуру, це... Знаєте, це коли є пацієнт і перед операцією стоїть питання про його життя чи смерть, а хтось хоче терміново зробити йому манікюр. Політична культура в цьому випадку рівнозначна якраз манікюру, а повага до права й Конституції — це факт життя чи смерті держави. У нас проблема саме в цьому.