Вони визначили образ ХХ століття

Досі живі стереотипи, закорінені в часах радянського колоніалізму. Тоді влада заохочувала лише фольклорно-етнографічну самобутність «нації сержантів» (В.Стус), — ясна річ, у певних межах, щоб ця самобутність не виливалася в окремішність від «старшого брата». Так-сяк Москва мирилася з фактом існування української літератури (ретельно, її втім, «очищуючи» і в фігуральному, і в буквальному сенсі цього слова). А от про визначних українських учених, технологів та інженерів згадували лише крізь зуби. То чи не варто нам самим частіше згадувати про цих достойників?

Не будемо занурюватися у ХІХ століття, хоч і там є про кого згадати: Ілля Мечников, один із основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології, лауреат Нобелівської премії, «вичищений» із Одеського університету за українофільство; Микола Гамалія, мікробіолог й епідеміолог, молодший соратник Мечникова; математик Михайло Остроградський, учень Коші й Лапласа, який принципово за все життя не написав жодної наукової праці російською мовою; Іван Пулюй, фізик та електротехнік, який перекладав Біблію українською мовою і відкрив Х-промені задовго до Рентгена...

Зосередимося на ХХ столітті, і не просто на тих, хто народився чи жив в Україні, а на тих, які писали про себе в анкетах «українець» і вчинками засвідчували свою українськість. Ось тільки деякі з них.

Брати Тимошенки. Якщо свого часу в популярному телешоу фігурував «великий українець» (хоча слід було би — «славетний українець») під іменем «брати Клички», чом би не об’єднати під одним «дахом» і братів Тимошенків? Всі троє підтримали незалежність України, всі троє — у змушеній еміграції з початку 1920-х років: з більшовиками у них, як то кажуть, «не складалося».

Степан Тимошенко, науковець-механік, зробив визначний внесок у теоретичну та прикладну механіку; без перебільшення, він став одним із батьків сучасної урбаністичної цивілізації, дозволивши по-новому працювати з найрізноманітнішими конструкціями — від хмарочосів до космічних ракет. Тимошенка, який виховав у США цілу плеяду учнів, називають там батьком сучасної американської механіки. Важко назвати галузь будівельної механіки, де він не залишив би свого внеску. Зокрема, його дослідження дозволили щонайменше на чверть скоротити витрати металу у будівництві.

Сергій Тимошенко, інженер-будівельник, архітектор, став одним із «батьків» українського модерну. Член Центральної Ради, міністр шляхів сполучення УНР. Загалом ним спроектовано і збудовано по всій планеті від Грузії до Аргентини понад 400 різноманітних споруд та архітектурних комплексів. Син Сергія Тимошенка проектував метрополітен у Вашингтоні.

Нарешті, вчений-агроном Володимир Тимошенко, професор Мічиганського та Стенфордського університетів, був радником із сільського господарства команди президента Рузвельта за часів «нового курсу», ставши одним із творців концепції розвитку ринкового індустріалізованого сільськогосподарського виробництва під егідою держави.

Дмитро Іваненко, уродженець Полтавщини, — автор протонно-нейтронної моделі ядра атома, яку ви неодмінно вчили у школі, людина, яка виправила помилки Резерфорда та Гейзенберга. В числі його учнів, зокрема, академік Курчатов (хоча прожив Іваненко значно довше за Курчатова і помер аж 1994 року). У 1929—1931 роках він — зав. теоретичним відділом Українського фізико-технічного інституту у Харкові, професор Харківського університету.

Харків тоді став (не в останню чергу завдяки зусиллям Іваненка та його команди) однією із світових столиць ядерної фізики. 1932 року в Харкові другими в світі (з відставанням на півроку від британців) розщепили атомне ядро. 1935 року потрапив за ґрати, потім — на засланні у Сибіру. 1940—1941 роки — Іваненко зав. кафедрою теоретичної фізики Київського університету.

Але Український (перейменований у Харківський) фізико-технічний інститут залишався лідером ядерної фізики в СРСР; 1940 року молоді науковці інституту Маслов і Шпинель подали заявку на створення атомної бомби, яка була відхилена на підставі того, що вона «не підтверджується експериментальними даними». Маслов загинув на війні; Шпинель же в другій половині 1940-х одержав авторське свідоцтво на атомну бомбу від грифом «цілком таємно». Ось так зрезонував творчий імпульс, наданий теоретиком Іваненком харківським студентам та аспірантам; сам же він по війні жив за межами України.

Про Сергія Корольова, Валентина Глушка, Володимира Челомея та Гліба Лозино-Лозинського, інтелекту яких не лише СРСР, а й усе людство завдячує своїм виходом у космос, я вже писав у статті «Російська космонавтика й «убогі українці», опублікованій 27.07.2015 на сайті «Дня».

Олег Гавриш у коментарі до статті зауважив, що слід було би згадати і Юрія Кондратюка.

Так, можна було би, але Кондратюк-Шаргей заслуговує на окрему статтю. Тут же зазначу, що по «трасі Кондратюка» до Місяця полетіли американці, а не росіяни, хоча Сергій Корольов і хотів використати напрацювання свого старшого колеги для пілотованого польоту на Місяць; у Дніпропетровську на його замовлення Михайло Янгель створив посадочний модуль, вийшов на стадію випробувань і корабель для досягнення місячної орбіти (ми його знаємо як «Союз», у модифікованому вигляді він досі літає на навколоземних орбітах), але Корольов помер, і без нього не змогли доробити надпотужний ракетоносій Н-1...

Архип Люлька, генеральний конструктор реактивних двигунів. Працюючи в Харківському авіаційному інституті, він у 1937—1938 роках розробив перший в СРСР двоконтурний турбореактивний двигун (ТРД), який давав змогу літаку розвинути нечувану тоді швидкість 900 км/год, і разом з Глібом Лозино-Лозинським (який став у майбутньому одним із провідних конструкторів аерокосмічної галузі) працював над побудовою реактивного винищувача. На той час закінчити цю побудову з об’єктивних причин (відсталість техніко-технологічної бази СРСР та винищення кваліфікованих кадрів ХАІ та авіазаводу) не вдалося, але напрацювання знадобилися по війні, коли Люлька очолив створене під його керівництвом спеціальне КБ, нині НВО «Сатурн». ТРД Архипа Люльки стали першими створеними в СРСР оригінальними двигунами, які стояли на бойових літаках. Дітище Люльки — двигун АЛ-29 — був установлений на випробувальному аналогу космічного літака «Буран». А в московському помешканні генерального конструктора на стіні висіли портрети Тараса Шевченка та його вчителя академіка Михайла Кравчука...

Згаданий щойно математик Михайло Кравчук серед своїх студентів мав не лише Архипа Люльку, а й Сергія Корольова та іншого головного конструктора ракетно-космічної техніки — полтавчанина Володимира Челомея. Він залишив праці в різних, часто дуже віддалених одна від одної, полях математики — алгебра, теорія чисел, теорія функцій дійсної та комплексної змінної, теорія диференційних та інтегральних рівнянь, теорія імовірності, математична статистика, історія математики. Частина цих праць стосується найбільш фундаментальних галузей математики, частина, навпаки, була викликана до життя прикладними проблемами того часу, але не була забута з плином часу, а затим знайшла застосування в інших прикладних дослідженнях. Ось уривок із характеристики на Михайла Кравчука, виданої для балотування в академіки ВУАН 1929 року: «Майже жодне явище в створені математичної науки в Україні не сталося без його участи, ані закладалися перші українські школи по містах і по селах, перші курси, перші українські університети, ані утворювалася математична термінологія або наукова мова. Нічого цього не робилося без найактивнішої участи Михайла Кравчука». Творець першого комп’ютера Джон Атанасов у 1937—1940, працюючи над своїм винаходом, використовував праці Михайла Кравчука і навіть переклав англійською мовою його двотомну монографію «Застосування способу моментів до розв’язання лінійних диференціальних та інтегральних рівнянь». Атанасов писав Кравчукові: «Ваша серія публікацій з наближеного розв’язання диференціальних рівнянь виявилася дуже корисною у моїй праці. Я хотів би отримати копії будь-яких публікацій, що ви маєте...» Але вчений уже був заарештований за звинуваченням у «націоналізмі» та «шпигунстві», потім відправлений до концтабору на Колимі, де й загинув у березні 1942 року.

Не можна не згадати і більш молодого за згаданих вище достойників знаного українського науковця, автора фундаментальних праць у галузі кібернетики, математики й обчислювальної техніки Віктора Глушкова. Він, зокрема, намагався втілити масштабну програму впровадження автоматизованих систем управління. За проектом Глушкова, управління радянським народним господарством як на макроекономічному рівні, так і на рівні окремих підприємств мало здійснюватися за допомогою єдиної інформаційної та командної мережі з використанням найновіших комп’ютерів. Глушков прагнув повною мірою реалізувати потенції, які теоретично мала планова економіка, за допомогою максимально точного обліку виробничих потужностей і сировинних ресурсів, а також резервів робочої сили, в поєднанні з надзвичайно оперативним управлінням галузями та рівнями єдиного народногосподарського комплексу. Проте вчений не врахував соціальних чинників, в першу чергу — закритості інформації у Системі та постійної боротьби за владу між групами номенклатури. Отож ГАСП (такою була абревіатура, яка позначала цю систему) не була розгорнута; а з 1973 року постанова політбюро ЦК КПРС заборонила науковцям оригінальні розробки в царині комп’ютерної техніки, взявши курс на копіювання досягнень американської фірми ІВМ. Під керівництвом Глушкова 1974 року було видано першу в світі «Енциклопедію кібернетики» в 2-х томах.

І при цьому попри все — попри терор «компетентних органів» і дебілізм номенклатури — українці завжди були нацією, здатною успішно розвивати найпередовіші напрями пізнання світу, роблячи значний внесок у світову науку й технологію.