Всеукраїнська рада церков діє «традиційно»
Найбільш цікавою частиною засідання виявилося «різне». По-перше, кільком християнським діячам було вручено нагородні відзнаки Президента України — ордени «За заслуги» III ступеня. Взагалі- то, вручення орденів перестало бути надзвичайною подією в житті нашого суспільства, бо за кількістю орденоносців ми, безумовно, передуємо у світі. Тут, однак, особливий випадок, ще одне приємне свідчення того, що часи таки змінюються, панове! Бо нагороди Президента отримали три єпископи Української греко- католицької церкви, єпископ Церков віри євангельської (П'ятидесятники) та секретар Церкви християн-адвентистів сьомого дня. Варто підкреслити, що за радянських часів всі нагороджені зберегали стійкість у своїй вірі й або служили в підпіллі, як греко-католицькі єпископи Павло, Юліан та Михайло, або, як Михайло Мурга, відбули за віру довгі роки ув'язнення.
Другим важливим елементом «різного» було розширення складу — прийняття до лав нових членів. Треба відзначити, що в цьому питанні Рада дуже консервативна й тримається «канону» традиційності. Більшість її членів вважає, що бути членом високої Ради може тільки «традиційна» для України» церква. (Визначення традиційності, втім, кожен член ради розуміє по-своєму.) Якщо згадати, що в Україні зареєстровано понад 70 різних релігійних церков та організацій, то 15 членів Всеукраїнської ради не здаються достатньо представницькими у міжконфесійному сенсі. На нашу думку, однак, спілкування духовенства чи свіцьких діячів шанованих традиційних церков із новітніми релігійними громадами («сектами») могло б мати вельми позитивний вплив на соціальну поведінку цих молодих церков. Їхні лідери відчули б себе не паріями (а паріям усе дозволено) в релігійному житті країни, а публічними особистостями, які мають рахуватися з прийнятими умовностями та правилами. Беручи участь у спільних заходах, духовенство традиційних церков могло б служити для «нових» гарним прикладом. До речі, ректор Духовних семінарії й академії УПЦ протоієрей Микола Забуга висловив думку автора цього матеріалу, сказавши на засіданні: «Щоб бути послідовними, в Раді має бути стільки членів, скільки в країні зареєстровано церков». Щоправда, це міг бути жарт.
У будь-якому разі, на останньому засіданні, вперше за довгий час, до Ради було прийнято ще два нових члени — представників Української лютеранської церкви та Союзу вільних церков християн євангельської віри України.
Останнє засідання Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій ще раз проілюструвало відсутність у міжрелігійному житті країни того, що характеризує громадянське суспільство. Приклад — відзначаємо 2000-ліття Різдва Христового, епохальний ювілей, а заходи з всехристиянського святкування взяли на себе не церкви, а держава, відділена від церкви. Засідання Ради організують не її члени, представники церков, а Держкомітет у справах релігій. Те саме стосується також реалізації будь-яких заходів, запланованих Радою. Маємо надію спостерігати в новому тисячолітті зміни на краще.
