Всевидюще око держави

Представники громадянського суспільства стверджують, що активна робота над імплементацією сумнозвісного закону про Єдиний державний демографічний реєстр уже розпочалася. Раніше «День» спілкувався із заступником Держслужби з питань захисту персональних даних Володимиром Козаком, намагаючись з’ясувати, які небезпеки очікують на громадян України в разі реалізації закону («День», 8 жовтня 2013 р., №181). Нагадаємо, ще місяць тому Кабінет Міністрів виділив близько 800 млн для впровадження нових норм щодо реєстру. Нині ж активісти отримали інформацію про створення робочої групи та затвердження плану освоєння виділених коштів. Утім, жодних роз’яснень як щодо складу групи, так і щодо змісту програми отримати не вдалося. У відповідях на запит представників громадського сектору Кабмін ані підтвердив, ані спростував інформацію про створення групи. Так само активісти отримали відмову щодо ознайомлення із затвердженим планом, мовляв, він іще на доопрацюванні.

Апелюючи до свідомих громадян та влади, громадські активісти пропонують розглядати проблему Єдиного державного реєстру з трьох позицій: історичної, правової та з точки зору європейської практики. Кандидат історичних наук, співробітник Центру досліджень визвольного руху Олександр Іщук наголошує, що Україна вже жила за часів суворого державного обліку різноманітних категорій громадян. «Ретельне відстежування життєдіяльності громадян відбувалося з 1917 по 1991 рр., — розповідає фахівець. — Відомості про те, яким чином радянські служби слідкували за громадянами, з’явилися лише після розвалу СРСР. Виявилося, що, оскільки оцифровування інформації було неможливим, у приміщеннях відповідних органів кожної області, міста, району існували величезні картотеки із купою полиць, де зберігалися справи всіх громадян. Так, наприклад, було створено облік тих, хто виступав проти колективізації — в основному, це були заможні селяни. Наприкінці 1920-х архіви було використано владою: цих людей першими назвали «куркулями» й репресували чи знищили фізично».

У ті часи сам факт існування таких картотек уже був інструментом для залякування людей та утримування їх у рамках, межі яких визначала держава. Варто зазначити, що в чинному законі існує перелік даних, які держава буде збирати для реєстру, а також позначка «та інші». Тобто в потрібний їй момент влада зможе визначити характеристику чи ознаку, відповідно до якої почне колекціонувати відомості, наприклад, про особисте життя чи родичів опозиційних до влади політичних чи громадських діячів. Окрім цього, за словами очільниці Центру громадянських свобод Олександри Матвійчук, чинний закон про ЄДДР загрожує недоторканності життя, бізнесу, особистій безпеці й безпеці рідних та, насамкінець, вільному волевиявленню. Історичний досвід свідчить про те, що державний облік різноманітних сфер приватного життя громадян слугує додатковим репресивним інструментом у руках держави, яка по суті своїй створена для примусу.

За словами незалежного медіа-юриста Дмитра Котляра, питання виникають не лише до подальших наслідків упровадження цього закону, а й до виписаних у ньому норм. «По-перше, цей закон суперечить іншим правовим документам та Конституції України, — коментує експерт, — окрім того, виникає конфлікт інтересів на рівні інституцій: відповідно до закону, Державна служба з питань захисту персональних даних має зберігати дані й водночас забезпечувати нагляд за їх збереженням, тобто контролювати саму себе. Через це робота останньої стає неефективною й ставить під загрозу збереження даних». Також юрист висловив зауваження щодо чіткості формулювань закону, що призводить до можливих різночитань і зазначив, що є сумніви щодо пропорційності адекватності заходів та їх мети. Між іншим, ціль створення Єдиного реєстру законом так і не роз’яснена.

Певні проблеми можуть виникнути й через технічні нюанси використання біометричних паспортів, заради яких, згідно з офіційними заявами, й ухвалено закон. У разі відсутності відповідних зчитувальних пристроїв людина не може довести, що вона є громадянином України, та підтвердити свою особу. Заразом експерт висловив сумніви щодо можливості втілення норми про видачу відповідного документа від народження: біометричний паспорт має оновлюватися щодесять років й повинен містити підпис особи. Чи зможе дитина поставити підпис — питання риторичне.

Окремі побоювання стосуються безпеки збереження цих даних. Зараз більшість інформаційних баз, які зберігають дані про податки, здоров’я чи місце проживання громадян, можна купити на піратських ринках. За словами експертів, злиття усіх можливих даних у єдину систему призведе до мультиплікації всіх проблем, які існують в кожному окремому реєстрі.

Варто зауважити, що до експертної дискусії долучився і представник держави, згаданий раніше Володимир Козак. Він спробував спростувати підозри експертів, зазначивши водночас, що численні проблеми у сфері функціонування реєстрів та зберігання даних про громадян справді існують, однак в Україні є технології та експерти, здатні забезпечити безпеку цієї інформації та уникнути її витоку. Проте закон ускладнює цей процес, оскільки рівні доступу до даних документом не визначені.

«Десять років тому французи пояснювали, що вони не можуть дозволити собі єдиний реєстр, оскільки мають проблеми із демократією», — говорить заступник голови правління Центру політико-правових реформ Віктор Тимощук. За його словами, створення єдиної бази персональних даних не просто не практикується в Європі, а суворо заборонено у багатьох країнах. «Якби закон про особисті документи та реєстр мав на меті реформування цієї сфери, то владі варто було б почати з ціноутворення та врегулювання процесуальних норм під час видачі паспортів», — підкреслив Тимощук.

«Це парадокс, але закон про Єдиний реєстр, ухвалений для виконання плану з лібералізації візового режиму, діє навпаки, пригальмовуючи цей процес», — заявив координатор Української платформи Форуму громадянського суспільства Східного партнерства Олександр Сушко. «Відповідно до змісту Конвенції про обробку персональних даних, впроваджені в Україні норми є надмірними, необѓрунтованими й недоцільними. За словами фахівців, обмеження права на приватне життя може бути здійснено лише у разі, якщо держава може пояснити, для чого це потрібно, й надати громадянам доступ до відомостей про те, який орган, які дані збирає й де їх зберігає.

Насамкінець експерти та громадські активісти зазначили, що будуть і надалі працювати над артикулюванням цієї проблеми, щоб вона увійшла до суспільного дискурсу. «Ще в XVIII ст. у Великобританії було визначено право людини на свободу: у своїй домівці вона могла не слухатися влади, оскільки навіть король не міг переступити поріг хоч би й найбіднішої хатини. Кожна людина має право «залишитися в спокої» від держави», — підсумувала Олександра Матвійчук.