Виклик імперських сурм
Минулого тижня на сторінках української преси збіглися в часі дві протилежні стратегії розвитку нашої країни.
Мирослав Маринович, багаторічний моральний координатор для великої кількості думаючих українців, у газеті «День» обстоює принципи роботи «знизу» для відродження України. Вражає авторська метафора «шляху Іуди», який штовхав Ісуса обійняти владний трон Ірода, та «шляху Христа», який збирав і вчив учнів своїх нових моральних правил суспільного життя. Прикметно, що автор, пропонуючи своє бачення, готовий до діалогу з тими, хто виступає за «лікування влади згори».
На цьому тлі українського суспільного діалогу, започаткованого ініціативою «1 грудня», кричуще відмінно виглядає програмна заявка Віктора Медведчука «Я за украинский выбор!» у журналі «Эксперт». Московський «возвращенец» стверджує, що «наша страна пока стоит на перепутье: строить суверенное государство или отдать право управлять собой новой европейской сверхдержаве». Висновок прогнозований для тих, хто в любій авторові Москві стомився чекати «блудного хохла»: вперед, до Єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю та Казахстаном. От де не буде проблем з українським суверенітетом!
Варто подякувати В. Медведчуку. Він відверто задає координати цього, з дозволу сказати, «украинского выбора»: «История Киевской Руси, Запорожской Сечи, Российской империи и Советского союза — все это наша история». Те, що в автора з української історії якось випадає 250 років Великого Князівства Литовського, 100 років Речі Посполитої, 200 років Гетьманщини, доба УНР та ЗУНР, — не дивно. Все це залишається «на перепутье», а в «подПУТье» історією зветься лише те, що побажає Кремль.
Найпаскудніше, що ці чергові заклики змінити Україну на Малоросію відбуваються в момент максимальної внутрішньої та зовнішньої дискредитації й ізоляції офіційної української влади через її самодурство і клептоманію.
Не замовчуватиму і вини попередньої демократичної команди, яка своєю внутрішньою війною підірвала волю й віру в європейську Україну.
Усе це накладається на звичку до «солом’яного вогню» української натури, яка готова повставати, але не терпить довгої, копіткої домашньої роботи з відновлення особистої й національної гідності, демократії та моралі.
Цим і користуються вже не замасковані, а відверті прихильники відновлення імперії, які пропонують дорогу прискорених курсів падіння на коліна і зняття із себе всієї відповідальності за власну країну.
Можна було б не звертати уваги на чергові зухвалі імперські маніфести. Можна було б і, щоправда без поспіху, готувати нове покоління молодої закваски, що заквасить усе тісто, як каже (і, головне, робить!) шановний Мирослав Маринович. Та, на жаль, ми живемо не в притчі, а в реально «звихнутий час», біля реально націлених на поглинання сусідів, у реально зневіреній, розділеній та беззахисній у цьому поділі Україні.
«Покликаних багато, та мало обраних», пане Мирославе. Досить лише глянути на безкінечну коломийку об’єднання демократів, яка дедалі перетворюється на славнозвісну «канівську четвірку», щоб зрозуміти необхідність битви за Україну одночасно і згори, і знизу, і «в царських палацах», і «в убогих хатах». Ми не маємо часу відкладати зміни до наступного тайму. Його може просто не бути. «Крім необхідності причини і дії, в житті існує ще необхідність долі», — писав О. Шпенглер.
Боюся, що останні звуки імперських сурм — то не учбова тривога. З такою владою і такою опозицією ситуація дедалі більше нагадує період розбитих холодноярських отаманів, які все очікували вказівки від Проводу, все виглядали аероплана як знаку для загального повстання. Але не дочекалися, і хто з боєм, хто без бою, так чи інакше зійшли зі сцени, поховавши знамена та надії.
Знаю, що не мені вказувати Мирославу Мариновичу чи іншим глибоко шанованим поводирям суспільства, хто об’єднався в межах ініціативи «1 грудня». Проте хотілося б попросити їх допомогти не лише спраглому посполитому громадянинові, а й самовпевненому політикуму мобілізуватися, зустрітися і повірити одне одному. Тут і тепер!
Бо «кожне царство, поділене супроти себе, запустіє. І кожне місто чи дім, поділені супроти себе, не втримаються» (Мф, 12:25).
* Варто зауважити, що редакція залишає за собою право не в усьому погоджуватися з точкою зору наших авторів. В даному випадку, це стосується теми «Канівської четвірки»... Але це — для іншої розмови. І бажано — на волі.
