«Винен друзяка Бісмарк...»

Курс на євроінтеграцію, що його визначають у чиновницьких кабінетах, — це лише форма, яку повинні наповнювати конкретним змістом громадянські суспільства. Цю тезу можна назвати лейтмотивом III конференції німецько-українських неурядових організацій «Шляхи поглиблення та розширення співпраці», що відбулася 26 — 27 травня в Гейдельбергу (Німеччина).

НЕСПОКІЙНЕ СУСІДСТВО

Перша конференція відбулася два роки тому в Гамбургу, друга — минулого року в Києві. У III конференції, організованій Регіональним представництвом в Україні, Білорусі й Молдові Фонду імені Фрідріха Еберта та Німецько-українським форумом під патронатом міста Гейдельберг, взяли участь представники близько 160 німецьких і українських недержавних організацій. Загалом у Німеччині майже півтори сотнi неурядових організацій (NGO) та ініціативних груп, що підтримують контакти з українськими партнерами. Серед напрямів їхньої діяльності — надання гуманітарної допомоги, реалізація програм молодіжних і культурних обмінів, допомога жертвам торгівлі людьми у поверненнi на Батьківщину, оздоровлення українських дітей, організація мовних курсів і багато іншого. В Україні з німецькими колегами спiвпрацюють близько трьох десятків NGO.

Високо оцінює діалог українсько-німецьких неурядових організацій Надзвичайний і Повноважний Посол України у ФРН Анатолій Пономаренко. «Він є важливим тому, — сказав А. Пономаренко, виступаючи на відкритті конференції, — що допомагає Україні вирішувати питання, яке має для нас велике політичне значення, — створення европейски орієнтованого громадянського суспільства.» На думку Анатолія Пономаренка, співпраця українських і німецьких організацій-партнерів дуже позитивно впливає на розвиток двосторонньої взаємодії. Дуже добре, вважає посол України у ФРН, що ця взаємодія доповнюється саме такими контактами — між містами-побратимами (їх 27 «пар»: Гейдельберг — Сімферополь, Баден-Баден — Ялта, Людвігсбург — Євпаторія та ін.), неурядовими організаціями тощо. Якщо ще врахувати те, що чимало європейських NGO згодом розвиваються в політичні партії, перемагають на виборах, створюють парламентські коаліції, формують уряди etc., то стає очевидно: значення відносин, що налагоджуються сьогодні, для майбутніх політичних розкладів у Європі вагоме.

За словами керівника Регіонального представництва в Україні, Білорусі й Молдові Фонду імені Фрідріха Еберта Гельмута Курта, теми для обговорення на конференції вибиралися шляхом опитування майбутніх учасників дискусії. Німецькі NGO були також дуже зацікавлені в тому, щоб у форумі взяли участь представники українських міністерств і відомств, до яких у німецької сторони накопичилося чимало запитань і претензій.

У процеса розширення ЄС є й «зворотний бік медалі». Наприклад, якщо раніше у представників німецьких NGO, за словами учасників конференції з німецької сторони, фактично не було проблем на німецькому кордоні, то тепер вони раз у раз виникають. До речі, група українських учасників форуму, що подорожувала з Києва до Гейдельберга автобусом, відчула зручності статусу громадянина «країни — сусіда ЄС» на собі. Щойно наш транспортний засіб опинився на території Німеччини, кілька суворих молодиків і дівчина попросили нас вийти з автобуса, витягнути з багажників чемодани й вишикуватися з ними вздовж бордюрчика. Очевидно, загальна картина їх не задовольнила, — і нам наказали тягнути свої речі в приміщення, і в порядку черги пред’являти їх для огляду. Ретельно перевіривши з десяток сумок і виявивши нарешті в одній з них факт перевищення норм ввезення в країну алкогольних напоїв (наша колега збиралася далеко від Батьківщини святкувати день народження), пильні правоохоронці вмить втратили до нас інтерес. На переговори сторін і стягування з «контрабандистки» 15 євро штрафу знадобилася майже година, але позбутися неприємного відчуття не вдавалося ще довго. Цікаво, що з трьох — практично одночасно перетинаючих польсько-німецький кордон — автобусів з пасажирами з різних країн підозру німецьких митників викликав саме український.

«ЗАХІД НАМ ДОПОМОЖЕ»-2

На проблемах, пов’язаних з передачею в Україну так званої «гуманітарки», організатори конференції планували зосередитися на засіданні секції «Постачання гуманітарної допомоги: досвід, законодавство, рекомендації». Однак тема виявилася настільки наболілою, що її обговорення вийшло далеко за визначені рамки.

Як сказав у інтерв’ю «Дню» присутній на конференції перший заступник глави Комісії з питань гуманітарної допомоги при Кабінеті Міністрів України Кирило Крищенко, 2002 року в Україну з Німеччини надійшло 14 678 тис. тонн гуманітарної допомоги — це 41% від усієї гуманітарної допомоги, отриманої нашою країною. Її умовна вартість — близько 15 млн. доларів США. Останнім часом дещо поменшали, за словами К. Крищенка, обсяги постачання медичного обладнання та препаратів, водночас більше почали надсилати ненових меблів, друкованої продукції (що надходить в Україну через релігійні організації — з дозволу Держкомрелігії) тощо. Найбільші обсяги гуманітарних вантажів упродовж трьох років надходили в Карпатський, Західний, Північний регіони та Київ.

Багато представників німецьких NGO, які спеціалізуються, так би мовити, на «гуманітарці», скаржилися на труднощі (на їхню думку, подеколи штучні), з якими вони стикаються при перетині кордону з Україною, на «свавілля» українських бюрократів тощо. У Крістіана Гуссельса (організація «Друзі України») склалося враження, що «митники самі вигадують правила»: «Якби не знав, що твоєї допомоги дуже чекають, уже опустилися б руки...». «Відсутність одного штампу стає приводом для створення нездоланних перешкод на шляху наших вантажів», — вторив колезі Гайнріх Беннер («Допомога Україні з Брайтшайд-Меденбаха».) Заступник глави Управління митних режимів Галина Симонова, у свою чергу, апелюючи до духу й букви Закону України «Про гуманітарну допомогу», закликала німецьких і українських партнерів неухильно дотримуватися чинних інструкцій. До речі, судячи з оголошеного пані Симоновою переліку, їх і справді безлiч. Обстановку дещо розрядив представник громадського об’єднання «Допомога Східній Європі» Дітер Зоммерфельд. «Можливо, українські митні закони не такі вже й погані, — урезонював особливо незадоволених колег пан Зоммерфельд. — У чому ж річ? Напевно, винен друзяка Бісмарк: за хороших чиновників і поганих законів керувати легше, вважав він, ніж за хороших законів і поганих чиновників...»

Українські ж посадові особи вважають, що німецькі партнери дещо перебільшують. «Думаю, якщо проблеми й є, то вони не так яскраво виражені, як це подавалося імпульсивною частиною аудиторії, — заявив «Дню» Кирило Крищенко. — У тих, хто дотримується належної процедури, особливих проблем не виникає. А шляхів спрощення цих процедур, зокрема, митних, немає, та це й недоцільно». Трапляється, каже пан Крищенко, на жаль, і таке: замість того, щоб заплатити чималі гроші за утилізацію якогось неліквіду в Німеччині, його відправляють як гуманітарну допомогу в Україну, а потім ще й скаржаться на «непорядність» окремих українських митників. «До речі, зарплата митника — з усіма виплатами — близько 400 гривень «брудними», — підкреслив перший заступник глави Комісії. — Це також негативний чинник»... За словами співрозмовника «Дня», ще одна проблема для відправників гуманітарної допомоги — як не помилитися з одержувачем, не нарватися на несумлінних людей, які не мають відповідних дозволів, не включених до реєстру тощо. Причому, коли це відбувається, вину за зрив постачань відправники покладають не на окремих шахраїв, а на нашу державу.

Зате бажання представників німецьких NGO мати можливість ознайомитися з вимогами українського митного законодавства в Інтернеті, схоже, скоро здiйсниться: за словами Галини Симонової, Митна служба України створює в Мережі свій сайт, звідки можна буде черпати всі необхідні відомості. Є надія, що таким чином одна з головних проблем у взаємовідносинах українських і німецьких NGO — дефіцит потрібної інформації — частково буде розв’язана. Німецькі учасники дискусії запропонували також Комісії з питань гуманітарної допомоги при Кабміні (яку очолює віце-прем’єр Дмитро Табачник) стати координатором з української сторони у сфері українсько-німецької гуманітарної співпраці. Кирило Крищенко зі свого боку висловив готовність взяти на себе координуючі функції — за умови, що німецька сторона визначиться й зі своїм координатором. На думку глави управління спеціалізованої медичної допомоги Міністерства охорони здоров’я України Володимира Долота, це міг би бути координаційний центр, який, крім іншого, вивчав би, яка допомога потрібна українським партнерам (ліки, медпрепарати тощо), а яка — ні, й спрямовував би зусилля німецьких NGO в конструктивне русло.

«ОСТАННІХ КУСАЮТЬ СОБАКИ»

Ще одна важлива проблема у взаємовідносинах німецьких і українських неурядових організацій — це, якщо так можна висловитися, необхідність їхньої трансформації. Гасло «Захід нам допоможе» сьогодні набуває дещо іншого значення, ніж десять і навіть п’ять років тому. Український третій сектор поступово виростає з коротких штанців «молодшого брата», що страждає на комплекс «меншовартості», й вдячно вклоняється за кожен присланий з Німеччини пакет макаронів. Ті німецькі NGO, які це вже зрозуміли, змістили акценти у своїй діяльності. «Ми підтримуємо українського виробника, український ринок, — говорить, зокрема, Дітер Зоммерфельд, — меблі для нашої благодійницької їдальні (відкритої в Херсоні 1996 року. — Авт. ) ми замовляли українському столярові, продукти не веземо з Німеччини, а закуповуємо на місці.» Може йтися також про проекти зі створення робочих місць, програми сприяння розвитку підприємництва в Україні, різного роду освітні проекти тощо. Необхідність перебудовуватися, що диктується часом, пан Зоммерфельд аргументував, крім іншого, забавною німецькою приказкою «Den Lezten peisen die Hunden» — «останніх кусають собаки».

Бажання перейти до нових форм взаємодії висловив, зокрема, й представник Всеукраїнського об’єднання «Німецька молодь в Україні» Володимир Лейсле: «Давайте замислимося: та невелика кількість спільних молодіжних проектів, що зараз реалізовуються, — чи партнерство це? Або всього лише люб’язна пропозиція німецької сторони?» Говорили українські учасники конференції й про те, що сьогодні треба давати в руки людям, яким хочеш допомогти, не рибку, а вудочку, тобто можливість заробляти.

Хто вже сьогодні на рівних співпрацює з німецькими партнерами (а також з українськими й німецькими державними структурами), то це Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда — Україна». Для того, щоб пересвідчитися в цьому, досить було подивитися, як активно спілкується зі своїми колегами з Німеччини менеджер Центру Тетяна Дорошок...

«Я задоволений тим, що вперше відбувся діалог між представниками міністерств, представниками влади та представниками NGO, — сказав «Дню», підбиваючи підсумки дводенної дискусії, керівник Регіонального представництва в Україні, Білорусі й Молдові Фонду імені Фрідріха Еберта Гельмут Курт. — Я також задоволений тим, що нам вдалося обговорити, що заважає нашій роботі й що їй допомагає. Мій висновок: нашу діяльність ускладнюють не недоліки законодавства, а окремі особи, що займають певні посади. Нам також необхідно сприйняття нашої роботи на політичному рівні й політичне сприяння. Перспективи співпраці NGO безпосередньо не залежать від політиків, однак політики повинні бачити в ньому потужний інструмент зближення й розвитку громадянських суспільств двох наших країн. Поліпшення німецько-французьких відносин, наприклад, стало можливим багато в чому завдяки зусиллям не політичних діячів, а структур громадянських суспільств, зокрема німецько-французьким молодіжним обмінам. Можна порекомендувати німецькому й українському урядам підписати договір про молодіжні обміни, якого сьогоднi не існує...»

Наступна, IV конференція українсько-німецьких NGO відбудеться, за словами пана Курта, в червні наступного року в Києві. Хочеться сподіватися, що організатори врахують зауваження учасників і, зокрема, серед робочих мов форуму буде українська, а не лише російська, як це було в Гейдельбергу. Сама ж ідея проведення подібних зустрічей добра: контакти між людьми, людські стосунки, — це те головне, що допомагає бути у формі у вируючому сучасному світі...