«Я дуже бажаю молдавського варіанту»

Прочитала у вашій газеті «День» (№41 за 2 березня 2001 р.) статтю «Вперед чи назад».

Вирішила написати свій відгук на запитання, чи є зараз у нас шанс побудувати справдi демократичну державу і чи не виключена у нас можливість молдавського сценарію.

По-перше, я вважаю, що теперішня незалежність України — це примара. Є гімн, герб, територія, прапор, президент, Верховна Рада тощо — юридичні обриси держави є, а внутрішньої суті незалежності нема. Тільки економічно сильна держава може бути незалежною фактично. Ейфорія вже минула, коли нам втокмачували, що як тільки вийдемо із Союзу, то добробут людей стрімко почне зростати (бо наше сало Москва їла). А сталось все з точністю навпаки. Який там народ, який добробут, тут власні кишені треба туго набити, створити «ефективного власника», певне, забуваючи, що при «ефективному власнику» будуть і «неефективні» наймити. І ця «ефективність» була не виявом таланту, високої працездатності та наполегливості, а простим грабунком окремими особами того, що створювалось за радянської влади.

Є багато про що написати, але намагатимуся виразити головне. Чим далі йшли роки, тим виразніше і гостріше з’являється почуття, що тебе обдурено і обкрадено, що мають тебе за бидло; слова з екранів телевізорів, шпальт газет ні на йоту не підтверджуються конкретними справами. Не так діє на нерви матеріальне становище, яке все погіршується, як морально-психологічний клімат в державі. Оці шоу з виборами Президента, референдум за так званою «народною» ініціативою, створення більшості в парламенті, переслідування опозиційних видань, пошук ворога всередині країни і за її межами, брутальне порушення Конституції і законів представниками влади всіх рівнів на чолі з Президентом — ось неповний перелік того, чим зайнята сьогодні наша влада. Кому потрібні безпритульні діти, старики, врешті, взагалі, ніхто нікому не потрібен. Певне, великим виявом «демократії» була заборона трансляції засідань Верховної Ради, де з перших вуст можна було почути якусь думку, позицію тієї чи іншої фракції без перекручень і висмикувань слів, фраз.

Так от, я вважаю, що Україна пропустила свій шанс для побудови дійсно демократичної держави. Влада не тільки не змогла поліпшити матеріальне становище переважної більшості населення, а й втримати його на рівні 1990 року. І зараз для багатьох добробут і морально-психологічна атмосфера тих років є межею мрій. Не я одна вперше у житті побачила звірячий вищир боротьби за владу кримінальних грошей, відчула його отруйний сморід під час виборчої кампанії 1999 року. Виборча кампанія, особливо перед другим туром, приголомшила і налякала людей своєю безсовністю і відвертим цинізмом. Дивлячись на екран телевізора і слухаючи радіо, які виконували роль таких собі інформаційних удавів, мозок виборця- «кролика» відчував, певне, пульсування лише двох думок: «та що це таке» і «хай вже все швидше скінчиться».

Державна машина всі засоби й зусилля спрямувала на те, щоб вилити якомога більше бруду на наше, моє зокрема, минуле життя. Так, були в ньому і масові репресії, і голод і серйозні помилки. Але ж партія сама ж їх визнала і засудила. Зробила без якогось примусу, за умов своєї необмеженої тоталітарної влади, за відсутності будь-якої опозиції. І результатом цього визнання і засудження стало те, що я особисто (мені 50 років) і мільйони таких, як я, вже не зазнали того негативу, яким так страхали виборців ЗМІ.

Однак вже я не забуду іншого: що я (і мільйони інших) отримала безоплатно вищу освіту, з усіх точок зору дуже непогану. І у моїх батьків, як і у мільйонів інших батьків, не боліла голова, де взяти гроші (і які гроші!), щоб їхня дитина навчалась в учбовому закладі.

Мільйони людей отримали безкоштовне житло. Правда, тоді багато хто скаржився, повільно, мовляв, просувається черга, житло здається з недоробками або пропонують не нове... От вже дійсно: що маємо — не цінуємо. Тепер вже ніхто не дасть житла безкоштовно, навіть куреня... А чому? Бо тоді були справжні державні програми справжньої турботи про людей, які виконувалися постійно.

Нам нинi пихато заявляють: «Ми тоді були гвинтиками!» Що ж, хай навіть і так. Але ми були гвинтиками машини, яка працювала, про яку механік піклувався і дбав. Зараз ми ті ж самі гвинтики, але валяємося в багнюці, iржі, нікому не потрібні, біля машини, розграбованої і розпроданої. Багато чого виявилось зараз: і що карбованець за купівельністю дорівнював долару, і що квартплата та проїзд у транспорті були символічні, а на зарплату можна було і відпочивати влітку пристойно, і одягнутися, і меблі купити, і відкласти на ощадкнижку, і ще багато чого. А що ж отримали взамін?! Отаку демократію? Якщо те, що було під час минулих виборів, є неминучим і нормальним проявом, то мене особисто така демократія не вабить. Отже, молдавський варіант (свідомий вибір!) я не тільки виключаю, а й дуже бажаю. Великим агітатором цього вибору є теперішнє моє життя.