Яблука спокуси
Коли яблук на яблуні всім не вистачає, з’являється ідея обрізати у дерева кілька гілок, аби не забирали зайві соки та не затуляли сонця. Справді, така операція дозволяє з часом збільшити урожай. Коли яблуня своя. А коли спільна? Коли вона стоїть на межі, а гілки із дозріваючими плодами нависають над городами одразу кількох сусідів? Тоді з обрізанням може зовсім нічого не вийти. Кожен захоче зберегти гілки на своїй стороні, в результаті чого врожай зменшуватиметься і яблуня поступово всохне.
А якщо без алегорій, яблуня нашої Конституції вже давно не подобається більшості носіїв влади, що розташувалися під її кроною. Над чужою головою яблука традиційно виглядають набагато круглішими і рум’янішими. Особливо неприємно, коли це не здається, а справді так.
Внаслідок примх політичної погоди над головою Віктора Ющенка дозріває незаслужено щедрий, на думку інших, урожай. Бо ж всі разом ту Конституцію й систему влади вирощували, разом доглядали. А тепер все одному? Не буде так. Таким виглядає дійсний мотив раптового бажання саме тепер змінити Конституцію в ініціаторів цього процесу. А оскільки Ющенко категорично (поки що) відмовляється поділитися хоч би з ким майбутнім електоральним урожаєм, урожай цей може й не дозріти.
Теоретично обгрунтувати необхідність виборності тієї чи іншої посади народом чи навпаки, довести доцільність призначення на цю ж посаду уповноваженим на те органом — не складніше, ніж два пальці в чорнило вмокнути. Підготовлених юристів та політологів у нас давно вже не бракує. І на Конституцію посилатися, як робить це останнім часом Віктор Ющенко, теж навряд чи варто. Бо ж на те вона й демократія, щоб змінити Конституцію, якщо дві третини обраних народом депутатів Верховної Ради цього забажають. У повній відповідності до самої Конституції. Тому всі розмови про доречність-недоречність та законність-незаконність того ж самого обрання президента парламентом, як кажуть, «від лукавого». Якщо таким чином буде обраний потрібний мені президент, я буду «за». Якщо ні — кидатимусь на амбразуру, тобто трибуну, відстоюючи право народу на всенародне обрання глави держави. Приблизно такою є логіка наших законодавців.
Теоретично стабільність — це добре. У політичні ігри, так само, як і в інші, доцільніше грати за усталеними правилами, які не змінюються кожного разу під наступну виборчу кампанію. Збереження таких правил завжди краще, ніж ухвалення нових, хоч якими б прогресивними вони виглядали. Хто ж першим порушив політичні правила? Кому дякувати за те, що найближчу осінь українські законодавці займатимуться майже виключно політичною реформою, у черговий раз залишивши на потім не зайві для життя країни закони і навіть цілі їх пакети?
Видається, що первинна вина за нинішню не дуже плідну дискусію навколо зміни системи влади лежить на тому, хто найменше цієї зміни бажає. Покладаючись на свій рейтинг, лідер блоку «Наша Україна» так і не спромігся за півтора роки зібрати навколо себе працездатну коаліцію, яка б могла займатися чимось іншим, ніж битися за портфелі при майбутньому президенті, а у вільні від цього всепоглинаючого процесу хвилини виголошувати щось «демократичне». Віктор Ющенко не захотів ні з ким ділитися дозріваючими не за його тином яблуками із «дерева влади». І дарма. Політичний врожай дозріває не раз на рік, а з іншою періодичністю. Політичні сусіди про це добре знають. І якщо вже найближчим часом «Наша Україна» не поступиться чимось реальним на користь ймовірних політичних союзників, електоральний урожай може до наступної осені й не дотягнути. Його зберуть достроково. У повній відповідності до Конституції.
Недарма ж згадав Олександр Мороз про те, що позиції соціалістів не такі вже й далекі від позицій соціал-демократів. Головний соціаліст і раніше відчував цю близькість, але не так гостро, як тепер. Відкрито про це Мороз поки що не говорить, але до цього ніби йде. Логічно: ліві домовляються з лівоцентристами. Не з правими ж домовлятися соціалістам? Словом, домовляються лише з тими, хто вміє домовлятися, вміє поступатися та йти на компроміс. Не виключено, що доля політичних яблук з гілки над головою Ющенка вже вирішена в кулуарах, і для цих яблук вже приготована тара де-небудь на складі, чи то пак в архівах. Прочитають наші нащадки, що восени 2003 в Україні назріла гостра необхідність зміни Конституції, оскільки існуюча модель вичерпала себе... Можливо, інше щось буде написано. І не важливо буде потім, хто саме ініціював таке рішення і сприяв його ухваленню. Пам’ятатимуть тих, хто міг, але не зумів виправдати довіру величезної кількості виборців, підштовхнувши країну до чергової реформи влади.
Головною відзнакою реформ, подібних до теперішньої політичної, є те, що такі реформи змінюють форму, а не суть. Хто сказав, що стабільність — це погано? Нехай поки немає багатого врожаю, а дерево нашої влади знову викривиться. Підрізані гілки влади згодом знову розростуться, знову будуть комусь заважати. Але це буде вже наступна політична реформа...
