Як голосуватиме Україна

Перша за темпами вимирання населення в Європі, але третя у світі за кількістю автомобілів класу «люкс» (за різними соціологічними даними), Україна, хоч як прикро це визнавати, становить малопривабливий зразок олігархічного суспільного устрою. Це цілком унеможливлює як культурне, так і економічне піднесення й гарантує країні стале провідне місце в рейтингу найвідсталіших суспільств світу. Чи існує в українському соціумі масовий запит на так звані європейські цінності й, головне, чи наявні на політичнім Олімпі сили, ладні не лише на словах, а й на ділі (зокрема, через формування відповідних завданню партійних списків) втілювати їх у життя, розмовляємо з незалежним експертом, професором Ігорем ТОДОРОВИМ (ВГО «Українська асоціація європейських студій», Донецьк).

— Пане Ігорю, провідні політичні сили оприлюднили свої передвиборчі списки та висунули кандидатів, що балотуватимуться на одномандатних мажоритарних округах. Охарактеризуйте, будь ласка, основні тенденції, притаманні поточній виборчій кампанії.

— Так, виборча кампанія офіційно почалася, хоча де-факто процес не припинявся, — і це, мабуть, нормально для демократичного суспільства. Відповідно, висування передвиборчих списків та кандидатів по мажоритарних округах не принесло нічого принципово нового. Щодо тенденцій, то існує стале передчуття складності та нечесності цієї виборчої кампанії. Чорний PR вже присутній, кількість бруду з усіх сторін буде зростати. Почався тиск на опозиційних кандидатів у депутати, особливо в регіонах. Наявне моторошне очікування фальсифікацій під час голосування й особливо — під час підрахунку.

На жаль, традиційною для вітчизняної політичної системи є розпорошеність опозиційних сил. Існує реальна перспектива, що фактично вони надаватимуть голоси Партії регіонів. Звісно, якість опозиційних списків могла б бути і кращою, втім, будь-який передвиборчий список — то є компроміс. Здається, що межі розумного компромісу було дотримано.

Варто сказати й про міжнародний вимір цієї виборчої кампанії. Багато хто на Заході (й не лише) вважає, що це чи не останній шанс для України. Ймовірне невизнання результатів виборів з боку ЄС та США фактично поставить нашу країну в міжнародну ізоляцію, відкладе на неосяжний час перспективу підписання угоди про асоціацію з ЄС і підштовхне Україну до путінського Євразійського союзу. А це реально буде означати позбавлення нашої країни суверенітету. Об’єктивно влада та олігархія не зацікавлені саме в такому розвитку подій, вони не хочуть «лягати» під Путіна, але водночас хочуть зберегти монополію на владу будь-якою ціною. Таке протиріччя вимагає зваженого підходу, але влада на це, схоже, неспроможна. Її європейська риторика вже нікого не вводить в оману, бо вона дуже далека від глибинного розуміння європейських цінностей.

— До речі, про цінності. Напередодні старту виборчої кампанії в суспільстві обговорювали вимоги до кандидатів, висунених рухом «Чесно». На вашу думку, заданий активістами дискурс вплинув на процес формування списків?

— Опозиційні політичні сили все ж таки по змозі враховували вимоги громадськості. Владна партія, як завжди, абсолютно впевнена у власній силі й тому зневажає погляди суспільства. Водночас варто зазначити, що деякі критерії та підходи руху «Чесно» є недосконалими у своїй суті та викликають певні сумніви. Зокрема те, що корупційні дії дорівнюються до невідвідування засідань профільного комітету. Або те, що перехід із фракції політичної сили, завдяки якій депутат став депутатом, вважається негативом, а от постійне голосування всупереч фракційній дисципліні таким не є.

— Якщо список Партії регіонів традиційно поєднує олігархів, старих партійних функціонерів та одіозних політиків, то в списку Об’єднаної опозиції — принаймні за словами Юрія Луценка — олігархів немає. Назвіть ознаки, які принципово відрізняють списки цих двох політичних сил (якщо такі є).

— Не зовсім так. Олігархічна складова присутня і в Об’єднаної опозиції, й в інших партіях — й інакше бути, на жаль, не може: де брати шалені кошти на виборчу кампанію? Втім, різниця є, й полягає вона якраз у тому, що опозиція все-таки являє собою самостійну політичну силу, хоча й суперечливу. Опозиція відображає певний суспільний інтерес. Натомість кандидати від владної партії є лише виконавцями волі олігархів та Президента. З боку Партії регіонів ідеться про нестримне бажання й надалі проводити антинаціональну політику, сутність якої полягає у ставленні до Української держави лише як до власного бізнес-проекту.

— Чи вжила опозиція достатніх заходів, щоб запобігти потраплянню в парламент «тушок»?

— Формально вжила, навіть відбулися публічні клятви. Втім, 100% гарантії ніхто не дасть, надто щодо кандидатів по мажоритарних округах. Дехто з експертів вважає, що «тушки» все одно будуть, але в меншій кількості: не 50, а 10—15.

— Як ви ставитеся до «підсилення» списків партій відомими особистостями? Що спонукає останніх записуватися до партійних лав?

— Спонукають, безумовно, власні амбіції особистостей, що досягли життєвого успіху поза політикою. Можливо, гроші. Однак їхнє залучення політичними партіями є певною мірою виправданим і обумовлено тим, що насправді політичне життя в нашій країні вже понад 20 років перебуває в ембріональному стані. На жаль, в нас точиться змагання не думок та ідей щодо стратегічного розвитку країни, здобуття нею конкурентоспроможності, а змагання іміджів лідерів та партій. Значна частина громадян є далекою від політики, тому залучення до списків таких осіб, на думку відповідних політичних сил, має сприяти їхній популярності. Додасть це реальні голоси чи, навпаки, важко сказати. Але потрапляння «зірок» до парламенту вже точно не додасть ефективності його роботі.

— Ваша оцінка кандидатам, що йдуть за списками партії Віталія Кличка та Наталії Королевської. Чи оприлюднення списків щось прояснило щодо цих політичних проектів?

— Позиціонування обох проектів як альтернативи існуючим опонентам, як т.з. третьої сили, зрозуміло. Втім, оприлюднення їхніх списків не надало остаточного розуміння щодо їхньої доречності. Більшість кандидатів — «темні конячки». Здається, що об’єктивно вони можуть грати на користь чинній владі, особливо проект Королевської. Вірогідно, що він взагалі був би неможливим без владної підтримки.

— Які політичні сили із неназваних досі найбільше заслуговують на увагу?

— Заслуговують на увагу, безсумнівно, партія Українська платформа «Собор» з креативними братами Капрановими на чолі, а також активний і молодіжний «Демократичний альянс» (втім, якщо вдасться назбирати кошти для реєстрації). Свого принципового виборця має «Свобода», й, схоже, її популярність зростатиме. Дуже сумнівними є шанси Соціалістичної партії. Компартія традиційно має свій «залізний» електорат. До того ж дехто, особливо на півдні та сході, підтримає її як альтернативу регіоналам.

— Зокрема на Донеччині?

— Я б не був однозначно впевненим, що лише комуністів, бо принижені представники малого бізнесу чи інтелігенція в більшості вже мають імунітет щодо комуністичної ідеології. Водночас навряд чи традиційні опозиційні сили можуть розраховувати на суттєве збільшення власних прибічників на Донеччині. Скоріше за все, їхній відсоток коливатиметься в межах традиційних 3—4 %, як на виборах 2006 та 2007 років. Тут, можливо, отримають шанси нові опозиціонери, але лише за умови якісної цілеспрямованої виборчої кампанії.

— На одному з одномандатних мажоритарних округів від Партії регіонів балотуватиметься сумнозвісний Микола Левченко, котрий знеславив себе у фільмі «Інший Челсі». Про що свідчить цей факт: про довіру владі й відсутність запиту на чесних політиків чи про цілковиту впевненість місцевої влади у своїх силах?

— Я певен, що йдеться і про довіру, але більшою мірою — про впевненість або навіть самовпевненість. Микола Левченко за рахунок власного популізму сподівається на підтримку неосвічених, антиукраїнськи налаштованих виборців. До того ж є розрахунок на епатаж, гроші та всебічні й різноманітні фальсифікації. Можливо, є сподівання на зовнішню підтримку як плату за принципове українофобство.