Як КПУ виховує яничар

За даними соціологів, понад 60% виборців нинішньої КПУ становлять люди віком понад 60 років. Приміром, згідно з дослідженням «Харків’яни та політика», у жовтні 2011 року люди, яким понад 60 років, становили серед виборців КПУ в Харкові 70%.

Парадокс: саме люди похилого віку, які найбільше постраждали від комунізму, вже два десятиліття підтримують цілком буржуазне життя нинішнього керівництва КПУ, для якого рябчики й ананаси — дешевий відстій.

Проте, як показують останні події, Комуністична партія України вирішила орієнтуватися на дві категорії громадян: ті, хто вже не розуміє, що робить КПУ серед «митарів та грішників» в уряді «настогидлого олігархічного режиму», і ті, хто ще цього не розуміє.

У Запоріжжі відбулися урочисті заходи, присвячені 90-річчю червонокраваткової піонерії: лунали клятви піонерів та посвята школярів до лав цієї організації. Після спільного зачитування присяги піонерів П. Симоненко пов’язав школярам червоні краватки і привітав їх зі вступом у піонери. «Я думаю, що ці хлопці з гордістю приймуть сьогодні ту величезну спадщину, яку залишили нам піонери, і надалі будуть також з гордістю носити цю краватку і наслідувати принципи піонерії».

Схоже, комуністи свідомо обрали для пам’ятника Сталіну та своїх найбільш резонансних шабашів святе для українців Запоріжжя як символ підкореної та знищеної Голодоморами України.

Як відомо, піонерську організацію ім. Спартака (перейменовану згодом на честь Леніна) було засновано 90 років тому. У час, коли країною бродили мільйони сиріт, які стали такими завдяки комуністам, ці останні вирішили використати тих, хто вижив, із метою розпалювання світової революції. Тобто задля того, щоб у світі ще збільшити число сиріт.

Обіцянка піонерів 1922 року звучала так: «Чесним словом обіцяю, що буду вірний робітничому класу, буду щодня допомагати своїм трудовим побратимам, знаю закони піонерів і буду їх дотримуватися».

Обіцянка 1923 року передбачала вже участь піонерів у, не більше й не менше, розпалюванні світової революції: «Буду твердо стояти за справу робітничого класу в його боротьбі за звільнення робітників і селян усього світу. Буду чесно і неухильно виконувати закони та звичаї юних піонерів». Пізніше, аж до кінця піонерської організації діяла присяга, яка прямо стверджувала любий серцю комуністів пріоритет: «жити, вчитися і боротися, як заповідав великий Ленін, як учить Комуністична партія». «Піонере, до боротьби Радянського Союзу будь готовий!» — закликали дітей віком дев’яти років, які назагал не уявляли, ні що таке партія, ні що таке боротьба за справу Комуністичної партії. І відповідь: «Завжди готовий!».

Зрозуміло, зараз усе це звучить смішно. А за часів СРСР тоталітарна ідеологія покори начальству і боротьби з його ворогами починалася буквально з горщика: «Піонер рівняється на комуністів, готується стати комсомольцем, веде за собою жовтенят. Друг і брат кожному іншому піонерові та комсомольцю». А іншим не друг і не брат? Більшовики прийшли до влади, бо пообіцяли мир і землю. Замість миру започаткували терористичну війну проти власного народу на кілька десятиліть, а землю вирвали з рук разом із колосками. Про обіцяний комунізм до 1980 року годі й згадувати. Кожна нова доза правди про комуністичні злочини невідворотно відбиратиме у КПУ виборців. Цих злочинів безліч у Вінниці, Одесі, на Донбасі — практично в кожному населеному пункті, це особисті драми мільйонів людей та родин. Під час Жовтневої революції масові вбивства стали нормою. Злочинність і безпритульність тривали десятиліттями, країну було буквально затоплено в крові. У 1930-х роках «рідна» радянська влада захоплювала дітей селян у заручники, вимагаючи за їхнє життя виконання планів хлібозаготівель. Таких живих історій і таких сіл — тисячі в Україні. І це не кажучи про Голодомори.

Система ставила за мету ідеологічну індоктринацію дітей та їх виховання як гвинтиків, повністю відданих комуністичній партії та радянській державі. Дитина із самого початку мала бути безбожником, готовим убити ворога. А ворогом, «за заповітами партії», проголошувався кожен, на кого вкаже партія.

Наскільки все це було травматично для дитячих мізків, свідчить кримінальна статистика в країнах колишнього СРСР.

Нині КПУ потрібні «розумні діти», які коливатимуться разом із лінією партії. Адже ще вчора комуністи — войовничі безбожники, що підтримували знищення храмів, страти священиків, а сьогодні, не моргнувши оком, перекинулися на прихильників «канонічного православ’я». Ще вчора приватна власність була для них втіленням соціального зла і тяжким злочином, а сьогодні вони самі з жадібністю хапають усе, що погано лежить. Тим часом з України нинішні чільні комуністи їдять так, як в СРСР не їли навіть генсеки. Наприклад, лідер КПУ Петро Симоненко заявив, що його партія — єдина опозиційна сила до олігархічного режиму, і це при тому, що комуністам належить ціла низка посад у цьому режимі — в уряді й держкомітетах, зокрема з Держмитслужбою. Як усе це поясниш дорослим людям у тверезому розумі? А дітям роздав по краватці — і всі щасливі...

Найбільша шкода ранньої ідеологічної індоктринації в СРСР полягала в тому, що радянська влада підтримувала деградацію будь-яких суспільних цінностей, крім своїх ідеологічних. Про це яскраво свідчить, зокрема, історія Павлика Морозова. У радянському традиційному тлумаченні хлопчик на суді видав свого батька, який допомагав куркулям, підробляючи довідки.

Показовою ілюстрацією суті піонерії є те, що вона збереглася на державному рівні лише в Білорусі — найближчій до тоталітаризму, найбільш «радянизованій», зденанціоналізованій та позбавленій традиційних цінностей країні колишнього СРСР.

Звичайно, у піонерії були й свої привабливі сторони. Втім, ці сторони — родом із дитинства як такого.

Людина, і тим більше дитина — істота соціальна. Ходити в лавах — дуже добре тренування соціальної солідарності. І діти щиро радіють новій дружбі, відчуттю спільності та своєї молодої сили. І зазвичай не усвідомлюють, куди вони йдуть — хоч із піонерією, хоч із гітлер’югендом, хоч із хунвейбінами...

Хоча в багатьох, хто пам’ятає, найкращі історії піонерського дитинства народжувалися не в системі, а на протиставленні їй, на перших кроках винахідливості й мужності в обстоюванні свого молодого «я».

Проте комуністи мають ще один шанс. Він пов’язаний з тим, що в Україні, за даними соціологів, є від семи до десяти відсотків населення, яке послідовно не сприймає Україну як свою Батьківщину. Тут і базується електоральна надія нинішньої КПУ та її нинішня стратегія «нішової» антиукраїнської партії. Нині КПУ підтримує всі антиукраїнські ідеї, починаючи від федералізації й закінчуючи втратою суверенних повноважень країни в міждержавних об’єднаннях. Цей «основний інстинкт» — шкодити Україні — схоже, помре разом із цією партією. Хоча інші комуністичні рефлекси, пов’язані із соціальною боротьбою, відмерли вже давно.

Нині партія комуністів провадить надзвичайно витратну медіакампанію. І піонерія — лише невеликий її елемент. Колосальні кошти йдуть у медіа, і вони, звичайно, зовсім не гидують цим.

Очевидно, все це робиться за гроші, здобуті за рахунок «тяжкої боротьби» представників КПУ на чолі Держмитслужби з трудящими України, а також за рахунок прибутків центральних органів держвлади, відповідальних за приватизацію тощо. Адже не можуть вірні сталінці-ленінці брати гроші, мов Ленін, з-за кордону або, тим паче, мати у власності підприємства, тобто експлуатувати людину людиною.

Ресурси комуністів, кинуті на подолання омріяного п’ятивідсоткового бар’єра, колосальні.

Втім, є одне але. Як казав класик, є сила, дужча за брехню. Це — правда. Варто нинішній молоді показати декілька не пропагандистських фотокарток «совкового» життя — і все, комуністична пропаганда «в ауті».

Такі фотоекскурси допомагають зрозуміти, що «совок» — то «інша планета», і керували нею гірші за «орків». А якщо молодь ще щось і прочитає — не з того, що рекомендує Табачник, то незабаром тиранозаврів можна буде побачити хіба що в музеях.

А поки що, як співає білоруський молодіжний гурт, заборонений на Батьківщині, «Агитатор, дуришь рабочий класс. Хунвэйбины среди нас».