Як навчитися бути суб’єктом?

Від Майдану до Майдану. Сьогодні все частіше можна почути ці слова. І пов’язані вони з розчаруванням. Точніше, здатністю суспільства піднімати повстання і скидати режими, але неспроможністю лідерів громадськості організуватися в єдину структуру, яка б представляла інтереси людей. Останні парламентські вибори це яскраво підтвердили. В Україні знову перемогли не політичні партії як демократичні інститути представництва широких суспільних інтересів, а піар-проекти лідерів, які представляють вузькокорпоративні інтереси. Звісно, вони залучили до своїх рядів яскравих представників постмайданного українського суспільства — волонтерів, громадських діячів і комбатів, та вкотре здобули голоси виборців за допомогою потужних медіа-ресурсів, власниками яких, як і раніше, є олігархи.

Лідери Євромайдану мали великі шанси організуватися в єдину потужну партію чи рух, який би привніс нові правила в політику. Ми в газеті «День» провели не один круглий стіл за участю громадських активістів, експертів, починаючи ще з грудня минулого року, де наріжним питанням стояла необхідність самоорганізуватися. Не секрет, що під час Революції Гідності свої інтереси шукали багато суб’єктів: українські олігархи, окремі люди із самого оточення Януковича, опозиція, Кремль... Але головний рушій тих подій — люди, які жертвували своїми життями. Без них не було б нічого. Тому саме громадськість і мала б виграти в цій конкуренції інтересів. Але не сталося. Суспільство знову використали, а лідери Євромайдану розбіглися по різним старим партіям.   

Чому громадянському суспільству так і не вдається сформувати єдину політичну платформу, яка б представляла її інтереси у Верховній раді? «Самоорганізація повинна утворювати суб’єкт політичного процесу, — пише у себе на сторінці у Facebook Святослав Швецов. — А у людей, які його складають, повинен бути усвідомлений інтерес. І цей інтерес не може виражатися у «знести Януковича / Кучму / Ющенка / Тимошенко / Порошенка і т.д.». Це лише привід... Інтерес повинен бути виражений у конкретизації «що повинно бути в результаті» та «як це має працювати»».

З цієї точки зору Швецов роздумує і щодо результатів перемоги Євромайдану: «Маса народу в усій країні — безсуб’єктний натовп, котрим скористались політичні суб’єкти, які прекрасно розуміють свій інтерес. Він полягав не просто у відстороненні Януковича і кланів ПР, а в розумінні того, що вони будуть пиляти, коли прийдуть до влади, і як вони це робитимуть. Тому до моменту втечі Януковича і Ко інтереси натовпу і політичних суб’єктів збігалися. Після — ні». Тож, на думку пана Святослава, безсуб’єктність та нерозуміння власних інтересів суспільством привело до збереження старої системи владних відносин.

Святослав Швецов розглядає і інший феномен українського суспільства — волонтерський рух. На його думку, ці люди роблять надзвичайно багато для нашої армії, але «так і не стануть чимось більшим, аніж аморфне середовище». «Окрім допомоги армії необхідно розуміти — а що далі? Сама по собі допомога не вирішує системних проблем тієї ж армії», — робить він висновок.

Який же вихід пропонує пан Святослав для виходу з цієї проблеми? «Необхідне усвідомлене розуміння власного інтересу; засоби пропаганди та ресурс на утримання та реалізацію всього цього», — закінчує він.

Тож, чи дійсно громадянське суспільство так і не змогло усвідомити власного інтересу та сформувати власну суб’єктність? Коли в Україні запрацюють справжні демократичні інститути представництва широких верств населення?

На ці питання відповідають експерти «Дня».

КОМЕНТАРІ

«СУБ’ЄКТНІСТЬ СЛІД ШУКАТИ САМЕ В СЕРЕДОВИЩІ ВОЛОНТЕРІВ»

Євген ГОЛОВАХА, соціолог, психолог, доктор філософських наук, професор, заступник директора Інституту соціології НАН України:

— Я не можу сказати категорично, що Майдан не сформував суб’єктність. Його вихідці не створили власної політичної сили, але, наприклад, партія «Самопоміч» об’єднує в собі ентузіастів та отримала достатню підтримку. І це вже перша ознака тієї самої суб’єктності.

З іншого боку, є дії українських волонтерів. Це дивний феномен, якого я не очікував в такому масштабі. Люди перейняли на себе функції держави у підтримці армії. Навіть бійці говорять, що це чи не єдина сила, яка підтримала їх у найбільш скрутні часи, і досі держава не знайшла достатніх організаційно-фінансових ресурсів, щоб підтримати армію. Суб’єктність слід шукати саме в цьому середовищі.

Інша справа — зараз війна, а суб’єктність у цих умовах інша, ніж у мирний час. Можливо, зараз важливіше не сидіти у Верховній раді, а допомагати там, де країна на межі виживання. Але коли волонтери виконають цю свою функцію, вони зрозуміють, що їхня справа в тому, щоб підтримувати зміни в суспільстві. І таких людей вже сотні тисяч — це дуже серйозна основа для створення громадських суб’єктів політичного життя.

Довгий час у нас був розпорошений варіант громадянського суспільства, і щоб зібрати його у дієву структуру, потрібен певний час. Те, що молоді висуванці Майдану пішли у різні політичні сили, є свідченням, що вони усвідомлювали: якби вони пішли разом, незалежно від потужних політичних проектів, то могли б не отримати шансів потрапити до Ради. А так вони можуть здійснювати внутрішній контроль за своїми політичними силами з виходом на суспільство в цілому.

Я вважаю цю ВРУ перехідною на час війни, а потім нам потрібна буде Верховна Рада для умов миру. Тоді ті, хто пройдуть випробування у традиційних для України політсилах, зможуть створити свою партію, яка буде виконувати функцію реального суб’єкта перетворень. Наступний парламент має бути обраний у спокійних для людей умовах, коли вони будуть керуватися не тільки емоціями, а й раціонально обирати. Нинішня ж Рада має дати перший поштовх реформам.

Тож, у нас є суб’єкт у вигляді волонтерського руху та у тому, що різні партії знайшли компроміс та створили конституційну більшість.

Але в умовах війни починати партійне будівництво нереально — найбільш активні люди переймаються тим, щоб Україна не стала жертвою агресії. Окрім цього, у нас дуже складне суспільство, і є різні політичні уявлення, властиві різним регіонам. Тому не так просто створити одностайну політичну атмосферу. Для нормального партійного будівництва нам потрібно хоча б кілька років в умовах, коли починають здійснюватися реформи. Підтримка реформ чи протест проти неадекватного їх здійснення буде сприяти процесу партійного будівництва. Адже це неможливо в умовах, коли діють старі правила. Перш за все, нам потрібна зміна виборчого законодавства. По-друге, подолання корупції, що потребує обширних реформ. І, врешті-решт, треба закінчити війну.

«НА СЬОГОДНІШНЬОМУ ЕТАПІ ДОСІ ВАЖЛИВИМ Є ДОСТУП ДО ПЕРШИХ ТЕЛЕКАНАЛІВ У КРАЇНІ»

Віталій ШАБУНIН, голова правління «Центру протидії корупції»:

— Багато тих лідерів, які були на поверхні Майдану, потрапили до парламенту. Були сотні інших, не таких відомих. А от чому вони не пішли до Верховної ради разом, то це через вічну українську проблему невміння працювати разом. Але якби вони пішли разом, було б питання — чи пройшли б вони.

Вибори показали, що перемогти, не маючи доступу до «перших кнопок», неможливо. Чи мали б вони такий доступ — дуже сумнівно.

Коли ти протистоїш конкретній загрозі, яка існувала в обличчі режиму Януковича, то всі питання, по яких важко домовитись, відходять на задній план. Коли ж мова йде про узгодження інтересів, то тут потрібна довіра та вміння домовлятись. Треба об’єднуватись довкола того, що об’єднує всіх, не витрачаючи час і ресурси на те, що розділяє. І саме з останнім в українців проблема. Коли люди мають з 10 пунктів 6, які об’єднують, то вони витрачають час на дискусії та сварки довкола інших чотирьох.

Є думка, що всім треба об’єднатися, створити рух, а потім партію. Коли, наприклад, в історії Польщі існував рух «Солідарність», то дуже маленька частина людей потім створила партію. «Солідарність» або індійські народні рухи тривали роками, а наша Революція Гідності сталася за півроку. І чекати, що за цей короткий час люди об’єднаються, почнуть довіряти один одному, щоб розпочати подальшу спільну роботу, — так не буває. На сьогоднішньому етапі досі важливим є доступ до перших телеканалів в країні. І якби існувала політична сила, яка б репрезентувала певні суспільні групи, вона б не мала жодних перспектив без доступу до цих телеканалів. Люди думають і вибирають телевізором. І якщо у людей не зміниться підхід до свого вибору, у нас існуватиме вірогідність нових майданів. Тому це треба змінювати. На мою думку, це, по-перше, інструмент суспільного мовлення, яке змінить медіа-ринок масових комунікацій і дасть шанс іншим партіям, які не мають доступу до «перших кнопок». Другий крок — заборона політичної реклами на телебаченні. Останнє — прозорість фінансування партій під час виборів і до них. Та чи зробить новий парламент ці необхідні кроки — зараз все залежить від зовнішнього тиску. Там є багато людей, які хочуть все зробити правильно, але вони не є ключовими у парламентських партіях. Тому ці політики повинні спертися на тиск ззовні, щоб впровадити зміни в життя.

«НА ПРИКЛАДІ ВОЛОНТЕРІВ МИ БАЧИМО ЗМІНУ МИСЛЕННЯ»

Мирослав ГАЙ, волонтер:

— Волонтерський рух не є розрізненим. Існує велика кількість волонтерських організацій, але вони в своїй більшості координують діяльність за «методом мурашника». Зараз волонтери об’єдналися в «Асоціацію волонтерів», куди увійшли різні фонди. Та все ж, працювати невеличкими групами краще і з точки зору безпеки, і з точки зору зменшення впливу влади на волонтерів.

Але як тільки волонтерський рух перетворюється на політичний, то він зникне як такий. Волонтери і так вже впливають на владу — вони спілкуються з Міністерством оборони, з фіскальними службами, з Адміністрацією Президента. Більшість волонтерів — це люди, які відбулись в тій чи іншій сфері — бізнесі, працювали у великих корпораціях, — тому знайомі з менеджментом краще, аніж інертна державна машина. Загалом, волонтерство — це наслідок активної громадянської позиції та бажання діяти. Зараз вони виконують масу громадянських, соціальних та медійних функцій.

Система індустріальної бюрократичної держави себе вижила, кланово-олігархічні відносини також. В результаті ми отримали Майдан. Тепер система або зміниться, або загине. Але в цьому разі все залежить від зміни мислення та громадянської позиції людей в цій системі — або ж це суспільство разом із державою зникне. І зараз на прикладі волонтерів ми бачимо зміну мислення. Волонтери взяли на себе відповідальність, яку має нести влада, та віддають свій борг перед державою. А старі роздуті апарати державної машини відмирають та змушені змінюватись.