Як припинити «громадянську війну» ідей?

Володимир ПРИТУЛА, заступник директора Кримського незалежного центру політичних дослідників і журналістів:

— У принципі, це питання український політикум давно вже повинен був вирішити. Будь-яке відкладання тільки шкодить країні та народу. У самому питанні немає нічого складного чи проблемного: вояки УПА боролися за свободу і незалежність України, і це загальновизнане в науковому середовищі та не підлягає сумніву. Яке-небудь заперечення цієї істини виходить не від нерозуміння суті, а від ідеологічних установок, переважне проросійських сил, що вимагають при жодних обставинах не допустити реабілітації УПА. Але є ще один аспект: УПА вела визвольну війну проти німців, поляків та радянських військ, але з другого боку, УПА було втягнуто в громадянську війну тому, що значна частина українського народу воювала в радянській армії. Але громадянська війна передбачає примирення народу, багато націй пройшли через цей етап — Іспанія, Португалія, та й сама Росія нині проходить примирення — у ній багато хто починає розуміти, що Біла армія так само боролася за незалежну Росію, як і Червона армія. До того ж і воїни РВА під керівництвом генерала Власова не так уже й помилялися, коли воювали проти сталінізму. І навіть у Криму вже відбулися процеси, які історично примиряють червоних і білих, — адже громадянська війна початку століття закінчилася саме в Криму, і тут вже провели багато заходів щодо вшановування білих, які загинули у тій війні. Ці акції своєю головною метою мають примирення російського народу. І український народ уже дозрів для того, щоб пройти етап примирення. І справді, тільки вороги українського народу можуть докладати зусиль до того, щоб не дозволити всім українцям примиритися між собою. Отже, якщо ми хочемо розколоти і державу — не треба приймати рішення про примирення та реабілітацію УПА, а якщо наші парламент і уряд хочуть зберегти єдність органів влади і забезпечити єдність народу — вони повинні ухвалити рішення про реабілітацію УПА і громадянське примирення українців.

Причому слід пам’ятати, що обвинувачення УПА у злочинах проти людства і в тому, що УПА була злочинною організацією, не витримують жодної критики, бо це питання ставилося перед Нюрнберзьким процесом, і його судді дали на нього однозначну відповідь: УПА не була злочинною організацією. Історикам ще треба точно встановити, де мала місце жорстокість воїнів УПА, а де діяли солдати НКВС під виглядом загонів УПА, що, як ми сьогодні знаємо, широко практикувала радянська армія. Непомірна жорстокість має місце і нині в Чеченській війні Росії. Фактів вистачає. Але цей факт не міняє визвольної ролі УПА у Другій світовій війні. При цьому владі в незалежній Україні не погано було б пам’ятати, що ніколи радянська армія не воювала за незалежну Україну, як це робила УПА, а брала участь у війні двох тоталітарних режимів — сталінського і гітлерівського, — у війні за володіння територіями та світове панування, за переділ світу. З цього зрозуміло, хто з ветеранів — УПА або радянської армії — заслуговують більшої пошани у незалежній Україні. Хоч і визначення радянської армії як армії-визволительки України має свій сенс, адже зрозуміло, що за нацистського режиму ані вільна Україна, ані навіть соціалістична Україна не була б можлива.

Юрій ШИП, член Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії ім. Леоніда Глібова:

— Вельми дивує, що такий сумнів існує, бо ж УПА — справді героїчне об’єднання свідомих українських лицарів, котрі мужньо боролись і віддавали життя за незалежність свого народу в роки Великої Вітчизняної війни проти сталінсько-гітлерівських чужоземних завойовників. Тільки люди обмежені, політично заангажовані, зашорені або сліпі українофоби можуть дозволити собі не визнавати воїнів УПА борцями за незалежність, Українську державність.

Чи можна вважати не патріотом своєї родини господаря, котрий безстрашно бореться і відстоює честь своєї домівки від бандитів, що в неї вдерлися й опоганили?

Так і тут! Безперечно.

Богдан ТЕЛЕНЬКО, голова Хмельницької облорганізації УРП:

— В історії іноді залишаються білі плями недослідженості, об’єктивного незнання, суб’єктивних підходів до вивчення. Це позначається на оцінках тих чи інших явищ, подій. Тому у суспільстві неоднозначно зустріли пропозицію уряду — визначити боротьбу Української повстанської армії за ідеологічного забезпечення Організації українських націоналістів «боротьбою за свободу і незалежність Української держави». Я розумію настрої учасників Великої Вітчизняної війни. Та водночас розумію турботи вояків УПА, їхніх родичів.

Воїнам ОУН-УПА реабілітація чи визнання їх воюючою стороною не потрібні. Вони не для того воювали і йшли у вічність. Якщо ж сьогодні комусь потрібне визнання УПА воюючою стороною, то насамперед — молодій Україні. Щоб наступні покоління знали про українських хлопців, які з ручною трофейною зброєю протягом 10 років воювали на два фронти — проти німців і проти більшовиків. Рішення Кабінету Міністрів України спрямоване на об’єднання Сходу і Заходу.

Микола ШУТЬКО, секретар Сумського обкому Компартії України:

— Кілька років тому місцева газета вмістила список жителів Сумщини, які брали участь в УПА. Виявилося, що цей список складається всього з 78 прізвищ, продовжено його так і не було. На Східній Україні взагалі не існувало сталої мережі сил УПА.

Сьогодні часто говорять, що за радянських часів партійна пропаганда брехала. Не можу з цим погодитись. У крайньому разі тут більше б підійшло слово «замовчування» або «недосказаність». Так само — що стосується трактування української історії. Але дуже обурює, коли чуєш у сесійному залі Верховної Ради від народного депутата: «ОУН-УПА відіграли чи не найвирішальнішу роль у боротьбі з німецькими окупантами під час Великої Вітчизняної війни». Такі слова не можуть викликати нічого, окрім скептичної посмішки. Коли німці стояли під Сталінградом, і Радянська армія виконувала наказ «Ні кроку назад!», окремі повстанські загони тільки об’єднувались в УПА.

Радіостанція «Свобода» передає, що у Західній Україні цілі райони були підпорядковані Українській повстанській армії. Але я, будучи істориком, не знаю жодного населеного пункту, звільненого від фашистів виключно силами УПА. Натомість є документальні докази того, що у містах і селах можна було зустріти лозунги: «Слава Гітлеру і Бандері». УПА — дітище ОУН, яка, проголошуючи незадовго перед тим у Львові «акт незалежності України», офіційно закликала вступити в союз з «великою Німеччиною».

Сили, які виступили проти фашистів у складі УПА, були не такими вже й значними. Хоча зараз доводять, що вони становили близько 100 тисяч осіб. Ця цифра викликає великі сумніви. Можливо, за весь час існування УПА через її лави дійсно пройшло стільки людей. Але навіть якби ця чисельність відповідала дійсності, приписувати їй таку роль у визвольній боротьбі, як сьогодні намагаються робити, несправедливо. Не можна і прирівнювати статус тих, хто перебував у її складі, з ветеранами радянських військ. Хоча, звісно, ділити світ на «чорне» і «біле» не можна: і там, і там були різні люди, які мали різні переконання та характери, і воювали теж по-різному.

Віктор БОРЩЕВСЬКИЙ, народний депутат України, перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ:

— Візьмемо спочатку моральний аспект — багатьом в Україні та й у світі відомо, що вояки УПА були одними із найактивніших помічників німецької окупаційної влади. З цим все зрозуміло, але є ще й суто юридичний бік справи. У минулому скликанні Верховної Ради, працюючи в комітеті у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів мені неодноразово доводилося брати участь у засіданнях, коли в тій чи іншій формі намагалися протягнути закон, що зрівнює в правах воїнів УПА й учасників Великої Вітчизняної війни. І я тоді ставив цілком обгрунтоване запитання: навіть справжньому ветерану війни для того, щоб отримати посвідчення, потрібно підтвердити свій статус архівними даними та довідками, а хто воїнам УПА дасть довідки, що вони були в схронах і справді воювали з німцями? Адже навіть із радянськими партизанами і підпільниками проблема — багато приходять на прийом, просять їм допомогти, але якщо немає документального підтвердження, то зробити нічого не можна.

З другого боку, якщо колишнього воїна УПА необгрунтовано засудили, пройшов через табори НКВС і має про це довідку, то його слід розглядати як репресованого. А їхні права та пільги вже давно прописано, і тут запитань не виникає.

Тому я вважаю, що вся метушня навколо згаданого законопроекту — це суто політичне питання, яке педалює президентське оточення з єдиною метою — розколоти опозицію, пересварити лівих із правими.

Ігор БОГОМОЛОВ, викладач одного з вінницьких вузів, 45 років:

— Вважаю воїнів УПА борцями за волю українського народу, якої його позбавляли сталінські та гітлерівські режими, а те, що тепер УПА докоряють співпрацею з Гітлером, то каміння кидати можуть тільки безгрішні. Тепер не таємниця, що комуністи теж намагались вступити в контакт з німецьким військовокомандуваням. Зрештою, мені шкода, що багато українців не знають правди про УПА і вважають її солдатів звірами і катами, продовжуючи зберігати цю думку, сформовану і нав’язану ще радянською владою.

Я служив в радянській армії в кінці 70-х років у Львові. Командири вчили нас ставитись до місцевого населення насторожено. Був такий термін: «Не допускать подрыва боеготовности со стороны местного населения». Все це робилось, щоб викликати негативне ставлення до західноукраїнського населення і підтримувати холодну війну між Східною і Західною Україною, чого ми й досі до кінця не позбулись. Ворожнеча розпалювалась не лише до українців з заходу, а взагалі була міжнаціональною. Киргизів, татар та інших хлопців з Азії в армії ми називали басмачами, а вони нас бандерівцями. Басмачі — це, можна сказати, ті ж самі бандерівці. І ті, й інші боролись за незалежність своєї нації, тому радянська влада і робила ці слова образливими. Тому намір оголосити воїнів УПА борцями за незалежність України і прирівняти їх до учасників і ветеранів ВВВ я тільки вітаю. Єдине, що я вважаю трагічною помилкою в історії УПА — це те, що її солдати воювали проти польської армії Крайової.

Дмитро УРСУ, доктор історичних наук, професор Таврійського національного університету ім. В. Вернадського:

— Складність теми УПА полягає у нагромадженні історичних фальсифікацій протягом десятків років. Крім того, історична свідомість нашого народу вкрай міфологізована, зомбована сталінською пропагандою, яка діяла вельми ефективно. У результаті мільйони людей ставляться до проблеми УПА не фактологічно й історично, а емоційно. Це, передусім, стосується самих учасників цих подій, їхніх родичів і дітей, земляків. А в зв’язку з тим, що історична свідомість народу загалом було значно фальсифікована, і ця короста зберігається досі, це, у принципі зрозуміле питання набуло не складності, але особливої гостроти. Звичайно, для того, щоб рухатися вперед шляхом загальносвітових цінностей та увійти до сім’ї європейських народів як народ вільний, серед якого «мертві вже не хапають живих», нам слід визнати, що воїни УПА боролися за Україну, і що воїни Червоної армії боролися також за свою Україну, але кожен під своїм ідеологічним знаменом, хоч між ними не можна поставити знака рівності. Треба віддати належне героїзму тих, хто віддав життя в боротьбі з фашистськими окупантами як у офіційній армії СРСР, так і в лавах УПА.

Безглуздо докоряти УПА в тому, що вони служили Німеччині. Безумовно, якісь ілюзії у керівництва УПА були на першому етапі війни. Вони хотіли руками одного диявола звільнитися від іншого окупанта, але потім вони зрозуміли, що німці не можуть дати свободу Україні, проте одну окупацію змінює не менш жорстока інша. Вони повернули зброю проти німців. Моє глибоке переконання і як професіонала-історика, і як громадянина України, треба визнати воїнів УПА учасниками визволення України. Вже минуло досить часу, щоб усі емоції, образи, почуття помсти змінилися на почуття толерантності та громадянського примирення. Слід вчинити так, як вчинили іспанці, закривши тему громадянської війни. І щоб Україна стала передовою висококультурною нацією треба, щоб народ закрив цю криваву драму громадянської війни на території України в ті роки.

Немає сумніву в тому, що ті, хто воював за радянську Україну з Червоною армією, історично програли. Їхня Україна та політичний режим, який вони відстоювали із зброєю в руках, через свою найглибшу історичну порочність загинув, але люди в цьому не винні, треба і до них ставитися з милосердям і розумінням. Треба визнати, що не вони та не їхня ідеологія сьогодні визначають ситуацію в світі. Держава Україна повинна ухвалити реабілітаційні закони, які б зрівнювали в правах всіх, хто зі зброєю в руках боровся за Україну, яку вони розуміли по-своєму.

Микола САДОВИЙ, доцент кафедри фізики Кіровоградського педагогічного університету ім. В. Винниченка, перший секретар Кіровоградського обкому Соціалістичної партії України:

— Займаючись професійно політикою, я намагався свого часу вивчити це питання і тому маю щодо діяльності УПА особисту думку. Хочу зазначити, Соцпартії дуже важко виробити в цьому питання єдину позицію, хоча б з тієї причини, що в кожному регіоні України до руху УПА ставляться по-різному. Якщо, приміром, на Сході склалося ставлення до воїнів тієї армії як до головорізів і бандитів, то у нас, в Центральній Україні, обізнані про цей період нашої історії люди застосовують в оцінках УПА диференційований підхід.

Я поділяю учасників тих подій на три умовні групи. Перша — це люди, які свято вірили в те, що Україні потрібна незалежність з усіма державними атрибутами, і які для здобуття цієї незалежності — як люди освічені і виховані в повазі до закону — воліли б боротися політичними методами. Однак обставини втягнули їх в збройну боротьбу.

До другої групи я зараховую людей, яких більше хвилював рівень життя, а не державний статус України, але які пішли в УПА тому, що опинилися в дурному становищі. Вночі до них приходять вояки з лісу і кажуть: «Підеш з нами». А вдень з’являються НКВДисти і кажуть: «Ти потрапиш до Сибіру, якщо прийматимеш лісовиків». Таким чином, багато хто поповнив ряди повстанців просто із страху.

І, нарешті, третя група. Це політичні авантюристи. Граючи на національних почуттях людей та жорстокості сталінщини, вони розв’язали криваву бійню, хоча добре розуміли, що такими силами повалити існуючий режим неможливо, а вбивати активістів і вчителів — це безглуздя. Відраза до цих авантюристів є навіть у населення тих країв.

В нашому педуніверситеті працює доцент Тарас Бабак, уродженець Тернопільщини, який має образу на УПА, бо пам’ятає, як повстанці катували його батька, прив’язавши на околиці села роздягнутого, на морозі, до стовпа, за те, що він брав участь у примусовому вивезенні зерна. Односельці потім відігріли батька, але він втратив пам’ять і згодом помер. Є в нас професор Василь Марко, доцент Василь Бобочко, вихідці із Закарпаття, які, глибоко поважаючи національну ідею, критично ставляться до УПА і кажуть, що більшість місцевого населення в ті часи УПА не підтримувала. А з ким же боролися повстанці? Я дослідив, що всі випускники нашого вузу у 1946 році були направлені вчителювати в Західну Україну, що всі вони, за винятком вісімнадцяти осіб, загинули. У 1990 році я об’їхав чимало західних земель на власному авто, маршрут був такий: Кіровоград—Вінниця—Івано-Франківськ—Яремча—Ворохта—Ужгород—Хіров—Львів—Нестеров—Тернопіль—Київ—Кіровоград. Розпитував у людей щодо масових поховань вояків, які загинули в боротьбі з німцями. Таких поховань мені ніхто не показав. Через декілька років я знову був у Західній Україні, і знову не знайшов фактажу, який би свідчив про активну боротьбу УПА проти фашистських окупантів. Хоча я не заперечую, що певна частина цієї армії чинила опір німцям. Це люди, яких я відніс до першої групи. Але як могли боротися з німецькими загарбниками ті, яких же німці й озброїли? Дивізія СС «Галичина» — це ж факт.

...Легше умовно поділити учасників тих подій на якісь групи, незрівнянно складніше когось з них, як борців з фашизмом, прирівняти до учасників Вітчизняної війни, а комусь сказати: ти ж воював проти своїх, тому права такого не маєш. Якщо прирівняння воїнів УПА до учасників ВВВ буде здійснене, дуже багато ветеранів, та й не лише їх, владу не зрозуміє. Вважаю, заради злагоди в суспільстві поспішати з цим не потрібно.

Олексій ОПАНАСЮК, голова Житомирської обласної організації, член президії Національної Спілки письменників України:

— Я зараз працюю над документальною повістю про одне з перших формувань Української повстанської армії «Поліську Січ», яке з літа 1941 року діяло у нас в Олевському районі на Житомирщині. Це військо сформувало тут на 3 місяці незалежну Олевську республіку, де були всі символи: тризуб, синьо-жовтий прапор, а також урядові структури у самому Олевську. І ця республіка протрималася до грудня 1941 року. Вони воювали на два фронти — з відступаючими дивізіями радянських військ і з німецькою владою, яка довго нічого не могла з ними зробити. І від Городниці до Коростеня протягом тих трьох місяців не було німецької адміністрації. А радянські партизанські загони почали діяти тут тільки з 1942 року навколо десантів, закинутих з повітря з радянського боку. Німці націоналістам з «Поліської Січі» потім запропонували перейти у поліційні формування, але вони відмовились. Документи, що я переглянув, засвідчують, що «Поліську Січ» очолював дуже досвідчений чоловік Тарас Бульба-Боровець. Він відомий як її отаман і мав військовий хист, стояв за могутню оружійну силу нашого народу, нашої держави, нашої нації.

Це було найбільше партизанське з’єднання, яке потім залишило Олевськ, діяло у Сарнах. З ними вели перемови і Мєдвєдєв, командир радянського партизанського з’єднання, і німці. У рапорті начальника центрального штабу партизанського руху Пономаренка говориться, що «Поліська Січ» мала в своїх рядах десь 10 тисяч чоловік, в той час, коли радянські партизани тільки 6 тисяч.

Я вважаю, що вояків УПА не потрібно реабілітовувати, оскільки вони нічим не завинили перед Україною. І їм незалежна Україна повинна дати все, на що заслуговують її перші оборонці, перші захисники, перші борці. Вони загинули за Україну. «Поліська Січ» загинула майже вся. І судили їх тільки за те, що вони були націоналістами. УПА — це сила, яка стояла на збройних чатах перед Україною, зберегла честь і має право на беззастережну шану. Досвід УПА вивчають у зарубіжних військових академіях. А генерал Шарль де Голль навіть таке зронив: «Коли б я мав таке військо, як УПА, то німецька нога не топтала би французьку землю».

Василь БОНДАР, голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України:

— З питання, яке вирішило висвітлити ваше видання, я у липні нинішнього року навіть надсилав листа нашому Президенту. Адже вже стільки років живемо в незалежній державі, і всі ці роки національно свідоме громадянство намагається довести керівництву держави, що не можемо ми почуватися гаразд, коли знаємо, як несправедливо ця держава ставиться до своїх громадян, які виборювали їй свободу і незалежність, ризикуючи своїм здоров’ям і навіть життям. Це передусім вояки ОУН-УПА.

Не вдаватимусь до аргументів, кожен, хто бажає знати про визвольний рух українського народу під час Другої світової війни, має можливість скористатися багатьма джерелами. Користуючись нагодою, зазначу, що дано початок дослідженню діяльності й підрозділів ОУН-УПА, які боролися за визволення України на територіях нашого краю.

УПА в нашому краї створена навесні 1943 року як підрозділи УПА-Південь. Загони діяли в уманських та причигиринських лісах і поширювали свою діяльність на Кіровоградщину у формі рейдів. Один з таких рейдів позначений битвою під селом Семидубами Голованівського району (бій між українцями й німцями). За участь у збройних загонах українських партизан засуджені Іван Ірклієнко (відбув 10 років), Віссаріон Луценко (село Клинова Голованівського району, заступник командира загону «Чорнота»), Олександр Мандрійчук (село Грушка Ульянiвського району) та інші. Репресії застосовувалися й стосовно тих, хто сприяв діяльності вояків УПА (Ніна Вареник з Клинової за те, що попередила командира УПА Байду, засуджена до 15 років таборів). Отже, навіть малодосліджена історія діяльності УПА в центральному регіоні свідчить про те, що УПА боролася з фашизмом, як і про те, що повстанці були піддані жорстоким репресіям з боку радянської влади.

Аргументів цього, як я вже сказав, достатньо. Тому вважаю, врівняння українських повстанців у правах і пільгах з ветеранами Червоної армії необхідне. Певен, народ підтримає такі ініціативи. Валерій КАРЛІН, директор малого підприємства «Енергозбереження», м. Житомир:

— Вважаю, що стосовно УПА треба зробити як в Іспанії, де відбулось загальне національне примирення фашистів, комуністів, монархістів, прихильників інших політичних течій. І у нас потрібно закінчувати ці розборки, бо вони ні до чого доброго не доведуть. В Іспанії король примирив і лівих, і правих, і у них почала розвиватися демократія і різко зросла економіка, значно підвищився добробут.

Ігор ГРЯЗЄВ, інженер-будівельник, м. Харків:

— Це тільки у нас таке могли вигадати. Більше уряду нічого робити, крім як сварити між собою стариків. Тут, на Сході України, цей закон ні у кого не викличе схвалення. Тут вони завжди будуть підсобниками окупантів. Ні, мені не подобається цей законопроект.

Валерій ФРАНЧУК, студент, 21 рік, м. Вінниця:

— Судячи з того, що загони УПА робили з поляками на Волині в 1942-43 роках, я до цих воїнів ставлюсь негативно. Відомо, що німецькі окупанти для етнічних чисток формували загони СС, в які набирали українців. З них кілька тисяч збунтувались і пізніше стали військовою базою УПА. Саме ці українці (колишні есесівці), незважаючи на вищі директиви керівництва УПА, проводили етнічні чистки серед польського населення Волині.

Що стосується визнання дій воїнів УПА боротьбою за незалежність України, то це абсурд. На той час наш народ не мав жодного шансу на утворення власної держави. Це доводить Ялтинська конференція, яка була проведена у квітні 1945 року і на якій СРСР, США та Англія переділили карту Європи, не беручи до уваги інтереси інших народів, як, наприклад, французів, поляків, які теж брали активну участь у війні. То що там говорити про незалежність тогочасної України, яка входила до складу СРСР як одна з республік.

Отець ЙОСИП, римо-католицький священик, поляк, м. Вінниця:

— Поляки завжди мали погане ставлення до УПА. Особливо ті, що жили на теренах України. Мій дідусь служив строкову службу в польській кавалерії під Львовом. Коли почалась війна, загони польської армії повертались з окраїн вглиб своєї країни. Група, в якій був мій дід, теж поверталась і по дорозі заїхала до українського села придбати якійсь харч, а місцеві селяни запродали їх німцям. Коли ж кілька поляків втікали із німецького полону, і один з них по дорозі зайшов в хлів подоїти корову, бо дуже зголоднів, його там застали українці і вбили вилами. Моєму діду бог зберіг життя, і коли я отримав призначення на служіння Україні, мій дідусь сказав, що мене тут заб’ють, але від українців у мене позитивне враження. Я бачу, що настанови, з яким я сюди їхав з дому, не підтвердились.

Наталка РУДНІК, хореограф, 30 років, м. Вінниця:

— Я вчилась у Львові, коли тільки починались розмови про незалежність. Тоді ж почали говорити правду про УПА. Ми бачили ветеранів УПА, які ходили по вулицях і дуже гордились своєю формою. У мене до них повага чисто як до людей похилого віку. Особисто я мало знаю історію і те, що чула про УПА, це лише негатив. А саме — те, що загонні повстанці УПА вирізали цілі села. Але мені здається, що російська армія теж не залишалась у боргу і своєю жорстокістю була на рівні УПА.

Щодо прирівнення воїнів УПА до учасників і ветеранів ВВВ, то думаю, що це нормально. Якщо зараз шанують радянських ветеранів, то, я думаю, що варто також пошанувати і воїнів УПА. У них теж була якась ідея, яка штовхала їх взяти в руки зброю.

Віктор ГОРДОВ, заступник голови Хмельницької обласної ради ветеранів:

— Думка всіх 960 первинних ветеранських організацій нашого краю одностайна: про визнання ОУН-УПА воюючою стороною, прирівнення у правах вояків УПА до учасників Великої Вітчизняної війни не може бути й мови. Я, звісно ж, цілком поділяю це рішення, яке ми направили до Президента Леоніда Кучми, Верховної Ради, уряду країни. Ветерани заявляють: ми засудили сталінізм, а ви засудіть бандерівщину.

Можливо, УПА за ідеологічного забезпечення ОУН боролася за свободу і незалежність Української держави. Та — ціною жертв, терору, репресій, розстрілів, співробітничаючи з фашистською Німеччиною. Жодна мета не виправдовує ці жахливі засоби. Однак Рейх ніколи не контактував з ОУН, як з політичною організацією.

У мене і сотень тисяч моїх однодумців ще є дуже багато аргументів, аби не стати в один ряд з підпомагачами фашистів.

Дмитро ВІЛЬЧИК, юрист, м. Харків:

— Юридично, формально, це правильно. Якщо боролися за незалежність, отже, треба відновлювати справедливість і прирівнювати воїнів УПА до учасників війни. Тим більше, що й радянські воїни, приходячи на звільнені землі, не завжди поводилися гуманно. Це була війна з кров’ю, смертями та жахами.

Але як у людини не лежить у мене душа до цього законопроекту. Ну не можна колишніх ворогів зрівнювати! Одним «відновлюють справедливість», іншим плюють у душу. І невідомо, що гірше. Крім того, я націоналізм не сприймаю в жодній формі.

До речі, такі ревізії сталих відносин завжди викликають несподівані колізії. Наприклад, як тепер ставитися до Російської визвольної армії (РВА) та генерала Власова? Раніше їх вважали зрадниками, ворогами. Хоч великої крові на них не було. А тепер, виходить, це борці зі сталінізмом. Отже, герої?

Павло БАЖЕРІН, голова Чернівецької міської ради ветеранів:

— Чернівецька міська рада ветеранів проти визнання Повстанської армії воюючою стороною. Це питання не стільки економічне, як політичне, адже йдеться не лише про поширення на колишніх вояків «ветеранських» пільг — вони вимагають відповідного статусу. Зафіксовано чимало фактів співпраці націоналістичних військових угруповань з фашистами, окремі загони були створені вже після звільнення української території від німецьких військ. Проти кого ж вони боролись?

З другого ж боку, не можна категорично вважати всіх вояків ОУН-УПА терористами. Ті, хто представили докази своєї непричетності до фашистської армії, не завдавали шкоди мирному населенню і справді дбали про визволення України, отримали реабілітацію і сьогодні визнані ветеранами війни. До цих людей ми ставимось з повагою і співчуттям, і якщо вони звертаються до нас по допомогу, ми намагаємось зробити все від нас залежне в питаннях їх соціального захисту.

Святослав МЕЛЬНИЧУК, голова крайової управи Буковинського братства ОУН-УПА:

— Переконаний, що вояки УПА мають право на визнання їх борцями за незалежність, адже Повстанська армія — єдина в той час, яка воювала за Україну під синьо- жовтими прапорами, а ігнорування цього факту призведе до незгоди у суспільстві. Шість обласних рад західного регіону вже визнали УПА воюючою стороною, а зараз це питання розглядається на державному рівні. Ми надіслали звернення до Президента України, Верховної Ради та прем’єр-міністра, у якому обґрунтували наше право на визнання. Сьогодні питання реабілітації розглядається стосовно кожного окремого колишнього вояка, їх справи вивчає Верховний Суд, і лише він робить висновки на основі представлених документів. Реабілітовані мають право на всі пільги і відповідний статус, і в Чернівецькій області не було випадків, щоб ветеранам УПА відмовили у їх законних вимогах.

Я категорично спростовую окремі заяви, які мають місце з боку різних політичних сил, щодо терористичної діяльності підрозділів УПА. Ми завжди відстоювали інтереси наших людей, перешкоджали фашистам вивозити молодь у Німеччину, грабувати українські села. Ворогами українських націоналістів були і силові структури радянської влади. Коли радянські війська вступили на територію Буковини, населення вітало їх як визволителів, а вже через два місяці розпочались репресії. Те, що робили енкаведисти з нашими людьми, особливо молоддю, просто жахливо, як можна вигадати такі тортури? Ми не могли з цим миритися і чинили їм опір, але ми ніколи не воювали з фронтовими загонами радянської армії, з ними у нас був спільний ворог — фашисти.