Як відбувається голосування за відкритими списками
Серед «кочівних сюжетів» українських передвиборчих оповідок найпоширеніші три — зняття депутатської недоторканності, покращення життя «вже сьогодні» та відкриті виборчі списки. Ці теми передаються від одного політичного покоління до іншого, і кожна у міру сміливості оратора спекулює довірливістю виборця та недостатньою його обізнаністю з деяких питань. Хоча чим частіше політики намагаються пограти на струнах чутливості до понять «рівність», «закон один для всіх», «працювати в інтересах виборця», тим більше у суспільстві поширюється скепсис довкола дійсності таких лозунгів.
Багато кому вже стало зрозуміло, що наявність цієї самої недоторканності в обсязі, що значно перевершує статус недоторканності депутатів у країнах європейської демократії, це — останній редут українського політика.
Та й сюжет про «покращення життя» чомусь нагадує анекдот радянської доби: «Все заради людини. І я знаю ім’я цієї людини», тому виринає на агітаційну поверхню все менше.
Але ось ідея відкритих виборчих списків ще видається політикам придатним гачком своєї кампанії. Воно не дивно — на відкритість завжди є попит. «Наші списки відкриті. Ви можете побачити всіх у списку» — навіюється чергова ілюзія.
Лише «забувають» політики сказати, що «відкриті списки» — це не можливість дізнатися імена тих, кого партія висунула кандидатами, а перш за все — можливість виборця проголосувати за кандидата зі списку. Ця «маленька» замовчувана відмінність і перетворює сучасний агітпроп на чергові побрехеньки від потенційних владоможців, адже самі вони готуються до виборів у жовтні 2012 року за змішаною системою, частина якої — ті самі закриті партійні списки, за якими мандати отримують наближені до партверхівки родичі, земляки, спонсори та інші «клієнти» партії.
Як насправді відбувається голосування за відкритими списками, і чому цього механізму цураються законодавці? Про це вже змогли дізнатися мешканці 10 міст України завдяки одному із освітніх проектів Міжнародної фундації виборчих систем, яка дала нам змогу познайомитися із законодавчою практикою інших країн. Таку інформацію пропонуємо і читачам «Дня».
Варто знати, що немає єдиної моделі голосування за відкритими списками. Кожна із країн розробляє свою, залежно від того, яких цілей вона хоче досягнути саме через вибори. Тому й Україні слід буде пропонувати свою.
Різні моделі відрізняються суб’єктами висунення (а це можуть бути на вибір країни — партії, блоки, об’єднання виборців, організації національних меншин чи незалежні кандидати-самовисуванці). Наприклад, в Естонії не дозволяється балотуватися блокам партій, а можна партіям і незалежним кандидатам. У Латвії, навпаки, висувати кандидатів можуть партії і блоки, а незалежних кандидатів законом не передбачено. У Польщі, крім партій і блоків партій, правом висунення наділені спілки виборців. Достатньо ініціативи 15 виборців для того, щоб висунути своїх кандидатів в окрузі.
Також існують відмінності в умовах балотування: якщо у деяких країнах рівень фінансової застави для партій і незалежних кандидатів однаковий (Естонія), то в Румунії незалежному кандидатові доводиться, крім фінансової застави, додатково збирати підписи в тій колегії, де він висувається. Це робиться для того, щоб стимулювати проходження в парламент партій, які можуть потужніше впливати на формування змісту політики, аніж набір розрізнених кандидатів. У Польщі і партії та блоки, і спілки виборців мусять зібрати однаково по 1000 підписів виборців округу, а фінансова застава не практикується.
Неоднаковими є і бюлетені. Вони можуть бути, власне, самим списком партії чи блоку (чи також списком від виборців, як у Польщі), в якому виборець позначає бажаного кандидата. А можуть бути листком, в якому виборець вказує номер зі списку усіх кандидатів, що балотуються в окрузі і яким присвоєно такий номер (такий порядок в Естонії).
Але основне, спільне у цьому механізмі — це можливість виборця віддати голос саме тому кандидату, якому він довіряє, і можливість кандидата не залежати від волі партійної верхівки. Чим більше голосів він отримає — тим вищі його шанси бути обраним.
Голосування за відкритими списками створює низку переваг у порівнянні з закритим голосуванням за списком у цілому.
По-перше, у країнах, де застосовується механізм голосування за відкритими списками (або персоніфікованого голосування), відсутнє таке поняття, як «прохідна частина списку». Кожен активний політик мусить працювати так, щоб його обрали виборці, а не дбати про гроші для купівлі «прохідного» місця.
По-друге, зростає роль місцевих партійних організацій, які мусять добрати до списку достойних людей, бо якщо вона подасть у регіональний список не вартих уваги кандидатів, виборцю округу буде складно підтримати улюблену партію.
По-третє, оскільки вибори відбуваються в округах, політикам слід тримати відповідь перед виборцем, а не ховатися за рекламою на центральних телеканалах чи іменами «зіркової п’ятірки».
Під час виборів ми віддаємо своє право на представлення наших інтересів у владі, ми довіряємо комусь управляти державою від нашого імені. Тому виборець повинен мати право вибору такої людини.
Наскільки перспективним є запровадження відкритих списків — питання для майбутнього. Готуючись до виборів, Верховна Рада провалила усі законопроекти з відкритими списками. Надто невигідними здаються нинішнім партійним босам «відкриті списки», які здатні зменшити їхній вплив у партіях і потребують партійної роботи задля суспільства. Але й суспільство вже давно потребує реальних партій, здатних просувати перспективу України.
