«Якби ми гідно реагували на вияви дикості у власному середовищі, ми б мали моральне право висувати претензії щодо чужої дикості»
Коли заходить мова про українську інтелігенцію — в контексті проблем національної культури, — то перше, що спадає на думку обивателеві, насамперед політичному обивателеві, це слоган: «Вони вміють тільки плакати, а не робити щось конкретне чи подавати конструктивні пропозиції». Дивна претензія: душити за горло і дивуватися, що при цьому плачуть. Так не виходить. Плачі були, є і будуть. Але ж не тільки плачі. Була, є і буде робота, на якій усе й тримається. Були і є конструктивні пропозиції та докладно розроблені проекти, зокрема й у сфері науки, культури, мовної політики, реалізація яких вивела б наше суспільство на принципово іншу якість суспільного буття, ніж та, яку маємо нині. Але не було державної волі й навіть справжнього, не риторичного інтересу до пропонованих змін. Якби доручити невеличкій групі експертів зібрати й проаналізувати всі ті документи на теми гуманітарного розвитку, які лежать в архівах наших міністерств, Кабінету Міністрів, Верховної Ради, адміністрацій і Секретаріату Президента, — ми б жахнулися абсурду цієї крутанини в зачарованому колі ілюзорних надій.
І все-таки хочеться вірити, що ми можемо розірвати це коло безвиході й вийти на дорогу, що веде вперед. Принаймні, запропоновано досить переконливо опрацьований маршрут. Маю на увазі т. зв. дорожну карту для української культури, підготовлену групою молодих культурологів на чолі з відомим музикознавцем Кирилом Стеценком, неодноразово обговорену і схвалену в Національній раді з питань культури при Президентові України; Проект розвитку української культури, запропонований Міністерством культури і туризму; вступну частину з програми БЮТ «Український прорив»; проект «Концепції гуманітарного розвитку України», розроблений в Національному інституті стратегічних досліджень, і розділ «Соціокультурні чинники зміцнення національної єдності» з цьогорічної доповіді Президента України, яка, сподіваємося, буде незабаром представлена Верховній Раді. Власне, це кілька маршрутів, але вони зорієнтовані в одному напрямку: оздоровлення гуманітарних аспектів життя суспільства, зростання його інтелектуального й культурного потенціалу, гармонізація національних і мовних відносин, створення умов для повнішої самореалізації особистості кожної нації, а це останнє стосується також можливостей українця задовольняти свої національно-культурні інтереси, чого він досі не має розумною мірою в номінально власній державі.
Поява кількох цих ґрунтовних і значною мірою паралельних, хоч і створених різними групами фахівців, документів свідчить про граничну міру суспільної потреби в чіткому з’ясуванні становища в гуманітарній сфері та пошуку виходу з загрозливої кризи. Автори їх, очевидно, врахували нагромаджений раніше запас ідей, але ним не обмежились, використавши здобутки та критерії сучасної світової культурології, етнології, політології, нормативи інституцій Європейського співтовариства. Досягнуто не лише аналітичної переконливості, а й програмної безсумнівності.
Однак постає питання: чи не буде доля цих проектів та концепцій такою само, як і всіх попередніх? Загроза більш ніж реальна. Навіть якщо тепер буде та державна політична воля, якої завжди бракувало, це ще далеко не все. Я навіть не говорю про той відвертий і прихований спротив, який завжди був і буде, — з боку людей і сил, для яких Україна — лише адміністративно-територіальне поняття, незахищене поле для грандіозних оборудок і шовіністичного наступу, чи то весняного, чи то цілорічного й десятирічного. Я говорю про слабкість законодавчого, інституційного, організаційного, фінансового забезпечення програм історичної ваги, реалізація яких потребує координації зусиль усього суспільства. І не тільки координації, а й ефективності зусиль, і щоденного суворого контролю над неухильністю кожного кроку. Ми до цього не звикли і не знати, чи колись звикнемо: адже йдеться про сфери, де не діє дисциплінуюча сила очікуваного прибутку.
І не в останню чергу доведеться говорити про те, що масштабу та складності завдань не відповідають стан і якість тієї розпливчастої, невизначеної умовної корпорації, яку ми називаємо українською інтелігенцією чи то національною інтелігенцією. Нагадаю, що роль її представника колись узяв на себе Конгрес української інтелігенції.
Фактично протягом багатьох років він був свого роду філіалом Народного Руху України. Власне, мав стати його інтелектуальним крилом, але не став. Вузька ідеологічна спрямованість перешкодила йому зробитися креативним інтелектуальним клубом, в якому обговорювалися б і вироблялися ідеї, здатні бути адекватним відгуком на складність суспільних процесів і спроможні об’єднати широкі кола інтелігенції, розтопивши кригу відстороненості та збайдужіння значної її частини. Тут треба сказати, що українським інтелігентом у нас вважається — або сам себе вважає — кожен, хто може українською мовою висловити свій патріотичний сентимент. Така профанація статусу українського інтелігента, звичайно ж, не могла не сприяти його компрометації. Не в останню чергу через це Конгрес української інтелігенції в минулому не спромігся стати осередком консолідації інтелектуальних і культурницьких сил; поза межами його досяжності та впливу залишився основний контингент наукової інтелігенції та значна частина мистецької. Ми не плекали дух самокритики, дискусій, обміну думками; натомість переважав азарт патріотичного самохвальства й занижених критеріїв. Це можна пояснити як компенсат комплексу неповноцінності, але з цим не підеш у майбутнє. Стереотипний український патріот уміє розпалювати пристрасті однодумців, але не вміє переконувати тих, хто думає інакше, і боїться виходу поза межі своєї аудиторії, не володіє достатньою особистою привабливістю для людей іншої культури, іншої мови. Це також одна із причин — хай і не головна — того, що ми так часто програємо в конкуренції з російською культурою, російською мовою. І не тільки історично сформовані упередження, колоніальна спадщина та постколоніальна реальність є причиною того, що українська культура і українська мова ще не стали стрижнем консолідації гіпотетичної української політичної нації, — а й вади нашого образу та нашої національно-культурної поведінки. Не таємниця, що частина російського і російськомовного населення, частина його інтелігенції перебуває в полоні невігластва щодо української культури. А чи багато зроблено для визволення з цього полону? Чи багато зроблено для того, щоб постидними в очах усіх українців стали примітивні погляди, в тому числі й публічно висловлювані, деяких українських «патріотів», на російський народ, його історію й культуру? Якби ми гідно реагували на вияви дикості у власному середовищі, ми б мали моральне право висувати претензії щодо чужої дикості. Якби ми вели вільний і доброзичливий діалог із тими, хто нас не розуміє, то серед них знайшлося б більше тих, хто нас розуміє. Більше було б тих росіян, які не сприймають великодержавництва й шовінізму. І, може, знайшлися б ті, хто сказав би, що галичанофобія, яку намагаються розпалювати не тільки деякі партійні боси та їхні речники, а й головний ідеолог однієї великої партії, — ця галичанофобія межує з расизмом.
Якби ми адекватно реагували на тривоги єврейської громади з приводу наростання антисемітизму, то мали б моральне право нагадати цій громаді про те, яке ставлення до української культури й мови заповідав їй незабутній, хоч і напівзабутий нею, Володимир Жаботинський. І, може, хтось із дружніх нам єврейських інтелігентів — а їх немало — у відповідь на недавнє проведення російськими держдумцями в Києві «Всемирного конгресса русскоязычного єврейства» запропонував би, хоча б порядком парадоксу, проведення «Світового конгресу україномовного єврейства» в Москві. Мабуть, це допомогло б декому над дечим замислитися.
І якби ми вчасно й активніше виступили проти проявів побутової ксенофобії та зухвальства т. зв. скінхедів, це зміцнило б не лише юридичне, а й моральне право пропонувати тим іммігрантам, які мають намір жити в Україні, адаптуватися до параметрів нашого суспільства, не втрачаючи власної ідентичності.
Це лише деякі з широкого спектра проблем, ключем до розв’язання яких має стати вільний, доброзичливий і інтелігентний діалог.
Але про одну з цих проблем ще хочу сказати. Однією з найбільших бід і небезпек нашого суспільства є, на мою думку, глибокий розрив між рівнем професійного, наукового осмислення нашої історії, культури, духовності й масовою свідомістю, нерідко до всього цього глухою. І тільки інтелігенція своєю активною діяльністю, в тому числі й просвітницькою, може цей розрив подолати.
Йдеться про всі інтелігентні сили, в Україні сущі, оскільки ця проблема проймає собою і щоденне життя, і майбутнє не лише української нації, а й усіх національних громад нашої держави.
Я свідомо уникав дражливих політичних і політично- персональних моментів сьогодення. Але на закінчення все- таки висловлю два міркування. З одним із них, думаю, ви зі мною погодитеся, а друге хай буде на моїй відповідальності. Перше: шановні керівники держави і керівники опозиції! Ви кажете, що інтереси України для вас над усе. Ми схильні вам вірити, але тоді перестаньте думати про наступні президентські вибори. А друге — додатково до Віктора Федоровича Януковича. Я ніколи не поділяв відомого ставлення до нього. Я вважав і вважаю, що людина, яка власною волею і розумом подолала підступи долі й піднялася до державної висоти, заслуговує на повагу. Але хочу звернутися до нього: Вікторе Федоровичу! Якщо ви хочете бути загальнонаціональним лідером, звільніться від тиску тих у вашій партії, хто ненавидить Україну всіма фібрами своєї душі, хоч і приховує цю ненависть за системою хитрих фраз.
