Якими зробила нас віра
Цікава і аргументована розлога стаття Клари Ґудзик «1020 років хрещення Київської Руси: що ми про це знаємо», надрукована у «Дні» 18 квітня 2008 року, не тільки збагачує наші знання з історії церкви, але й спонукає до глибоких роздумів про те, що ми здобули, ставши нащадками віри пращурів, які відбулися у зв’язку з цим зміни у свідомості людей і чи вирішило християнство всі суспільні проблеми.
Прийняття у Х столітті християнства Київською Руссю справило, звичайно, позитивний вплив на розвиток тогочасного суспільства. Воно дало великий поштовх у розвитку освіти, архітектури, книгодрукування, музики живопису та інших галузей людської діяльності. Православ’я в Україні на перших його етапах стало консолідуючою силою суспільства в його важкі історичні періоди. Так, визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького у середині ХII століття проходила також під гаслом захисту православної віри, котра була потужним духовним гартом для відважних козаків Запорізької Січі.
Перебування Української церкви під юрисдикцією Константинопольських патріархії, доки вона не була «продана» Московській патріархії, мало також позитивний вплив на розвиток українського суспільства в ту добу. Про це маємо, зокрема, цінні документальні свідчення, які нам залишили П. Алепський, інженер Г. Боплан, а саме: про сильних і працелюбних українців, квітучі і залюднені ними міста і села, про величні храми, що їх всюди зводили, про високу освіченість місцевого духівництва. Тож цей період можна вважати, як водиться, благополучним і позитивним в національній історії.
На жаль, у подальшому православ’я в його російській інтерпретації перетворилося на у духовний гніт для українців, що тривав майже три століття. Московські царі, починаючи з Івана Грозного, намагаючись перетворити Москву у «третій Рим», взяли на озброєння своєї політики найгірше у візантійських імператорів: любов до розкоші, інтриганство, жорстокість у боротьбі зі своїми опонентами. Це сповна успадкував у своїй небувалій репресивній політиці і найбільший тиран ХХ століття Й. Сталін. Тож у суспільно-політичний лексикон новітнього часу увійшло таке поняття, як «візантійщина». Нею звинувачують нерідко один одного у своїх дискусіях і деякі сучасні політики.
Досить вдалу характеристику дав їй у своїй великій праці «Генерика і архітектоніка» (Київ, 2005) мій мюнхенський кореспондент, відомий український літературознавець, перекладач, культуролог Ігор Васильович Качуровський: «Візантійську імперію, одну з найбагатших та наймогутніших, здолали не зовнішні сили — войовничі готи, походи Аттіли, навали хрестоносців, напади слов’ян чи навіть й експансія ісламу. Її згубило візантійство, суттю якого були подвійні стандарти в політиці і моралі, віроломство, заздрощі, захланність, казнокрадство, зрадливість, підступність, надзвичайна жорстокість, вседозволеність у боротьбі за владу, відсутність будь-яких застережень для можновладців». І далі автор пише: « Якщо всі вище перераховані негативні властивості чи риси візантійства помножимо щонайменше удвічі та додамо розпусту, то будемо мати образ тогочасного європейського Заходу із такими постатями, як Ерік Кривава Сокира, Роберт Диявол, чиї нащадки Плантагенети казали про себе: « від Диявола ми походимо, до Диявола повернемося...».
Російська православна церква була надійною опорою у гнобленні народів колишньої імперії. А тому наш великий Григорій Сковорода (1722—1794), добре знаючи, як тяжко живеться його рідному народові в умовах колоніального і духовного гніту, кидаючи не раз докір тогочасному духівництву за його прислужницьку політику самодержавству (іншою вона не могла і бути), за фарисейство, пожадливість та показну набожність у своїх творах писав: «У цьому болоті (злі. — Г.Ш. ) навіть щире прагнення служити Богові перетворюється в звичайне лицемірство, бо ні тривалі у храмах моління, ні будівництво нових церков, ні щоденні клятви у вірності Богові не рятують людські серця від облесництва, срiблолюбства, честолюбства та інших схильностей, які перетворюють людину у «домашніх звірів». Як це актуально і для нашого часу!
Незважаючи на те, що нині Церква намагається зайняти належне місце у суспільстві, впливати на його моральний стан, відродити у народі духовність, вона зіткнулася з неабиякими проблемами того ж суспільства, котре вибудовує ринкову економіку. А з нею, як відомо, пов’язані такі поняття, як бізнес, гроші, накопичення капіталу, здобування грошей у будь-який спосіб, боротьба за лідерство і сфери впливу та ін.
Преса не раз писала про те, що корупція проникла і в середовище служителів культу. Про те, що більшість із них не відмовилися від ситого і комфортного життя, засвідчує, наприклад, і те, на яких дорогих іномарках роз’їжджають не тільки представники вищого духівництва, а й парафіяльні священики. Що вже тут говорити про дорогу офісну техніку, якою також напичкані церковні канцелярії. Прийняття дорогих подарунків душпастирями від бізнесменів, глав різних корпорацій і фірм стало також нормою стосунків священнослужителів із сильними світу цього. А ті, у свою чергу, обдаровують їх взаємно різними церковними нагородами. Пересічні громадяни також розуміють, що до духовної особи з пустими руками йти не гоже, треба чимось віддячувати за виконані треби. А роботи священикам нині вистачає. Окрім того, що вони вінчають, хрестять дітей, відспівують покійників, їх запрошують на освячення квартир, садиб, різних офісів, контор, магазинів, установ, а також яхт, кораблів, літаків, потягів та ін.
Церква також підтримує своє фінансове становище за рахунок свічних заводів, продажу духовної літератури, різного церковного начиння. Одне слово, їй відомі всі тонкощі торгівельного ремесла і банківської справи.
І нічого тут не поробиш, яким є суспільство, такою є і його Церква. Так було в різні часи, так, мабуть, буде і надалі.
Ось, приміром, у сусідній Російській Федерації церква, накопичивши великі капітали, намагається все секуляризувати, повністю взявши під свій контроль життя суспільства, світську освіту. З приводу загрози церковної «експансії» у пресі не раз висловлювалися авторитетні російські вчені.
Тож, щоб мати ще більший авторитет у суспільстві і допомагати йому боротися з його численними бідами і проблемами, стати надійним світильником і духовним провідником, церква також повинна, на мою думку, морально очищатися, а для цього їй потрібно повернутися до своїх витоків і навчити своє духівництво жити за прикладом апостолів, учнів Ісуса Христа і перших християн, котрі були безсрiбниками і духовними рятівниками для людей. Принаймні, хоча б прагнути цього. Тоді суспільство швидше оздоровиться і матиме світліші перспективи для свого розвитку.
