Євген АКИМОВИЧ: «Чиста мета потребує чистих рук»

Одеса цілком справедливо вважається одним із тих регіонів, де особливо гостро проявляються загальні для всієї України суспільні хвороби та тенденції — велика кількість фактів дозволяє робити узагальнення. Саме про такі спільні для всіх проблеми і йшлося в розмові кореспондента «Дня» Михайла АКСАНЮКА з відомим одеським політологом Євгеном Акимовичем. Розмова почалася із заяви міського міжпартійного клубу, котрий засуджував рішення Кіровоградського обласного суду та перспективу нових виборів мера.

— Як ви оцінюєте післявиборну ситуацію в Одесі та в Україні загалом? Наскільки реальною є небезпека скочування Одеси «до тоталітаризму», про що застерігає міжпартійний клуб?

— Заява міжпартійного клубу, що містить вимогу захистити «конституційні основи держави», дійсно витримана у досить жорстких тонах. Втім, важко не звернути увагу на подвійну позицію однієї з партій-підписантів — крайового Руху, лідер якого Віктор Цимбалюк ще місяць тому заявив на прес-конференції: провід Руху вважає, що організатори виборів у Одесі займалися фальсифікацією. А от колишній співголова цієї ж організації Геннадій Щипковський публічно протестував проти рішення Кіровоградського облсуду, який скасував підсумки виборів міського голови. Про що свідчить цей красномовний факт? Я б припустив: про вплив могутніх кланових сил на розвиток політичних структур. Але найгірше, що подібні явища характерні не тільки для Одеси.

У неототалітарній Україні, де будується номенклатурний капіталізм, більшість партій, як уявляється, «висять» на владі і можуть собі дозволити хіба що обирати господарів у особі одного з конкуруючих кланів. Чимало одеських організацій, вважаю, також об’єднуються зовсім не за політичною ознакою. Швидше навпаки: за принципом служіння місцевим владним структурам. У попередніх аналітичних публікаціях я дав поняття — «псевдоструктури громадянського суспільства», тобто визначив їх не такими структурами, що створені самими громадянами і захищають їхній корінний інтерес, а організаціями, що обслуговують владу, виражають її інтереси та контролюються владою. Навіть коли партії розколюються, ми іноді спостерігаємо не що інше, як їхнє «перебігання» від одного клану до іншого. Мери та губернатори «дозволяють себе любити» цим організаціям, причому за вельми помірну плату. І заслужено: який товар, така й платня.

— На засіданні «круглого столу» вчених-політиків, що відбулося на початку травня в «Вечерней Одессе», ваш виступ було присвячено, по суті, темі «Мораль і політика». Чим це викликано?

— Два століття тому французький філософ Шарль Луї Монтеск’є пояснював: «Щоб охороняти та підтримувати монархічний чи деспотичний уряд, не потрібна велика чесність. Однак народна держава потребує додаткового рушія, цей рушій — доброчесність». На нинішньому, перехідному етапі — від тоталітарної держави до демократичної — на перший план все частіше «спливає» проблема моралі в політиці. Оскільки правлячі кола вимушені домагатися від суспільства не тільки підкорення, а й злагоди, співробітництва, довіри. «Закрита» політика, за якої суспільство фактично нічого не знає про механізм прийняття рішень та їх реалізації, поступово замінюється на «відкриту» політику — публічність і прозорість стають нормою політичного життя.

Вектори політики та моралі повинні співпадати, оскільки співпадає мета — загальне благо. Передусім потребує зміни моральний клімат у країні, бо люди з мораллю тоталітарного суспільства не можуть жити в умовах демократії, що вимагає від людини уміння брати на себе відповідальність за свої дії і за своє життя. Безумовно, має рацію чеський президент Вацлав Гавел, який стверджує, що політика вимагає особливо порядних людей.

Чи може наше суспільство довіряти нинішньому керівництву України, яке обіцяє проведення реформ, поліпшення економічного становища, а реальний рівень життя тим часом неухильно знижується? Гадаю, навряд чи. Як, скажіть, будь ласка, можна вірити, що уряд служить народові, якщо за час прем’єрства В.Пустовойтенка борги щодо зарплатні зросли з 3,2 млрд. гривень до 5,3 млрд.? Або візьмемо інший факт: за рівнем життя Україна за 1994—1997 роки, за даними ООН, «скотилася» з 45-го на 95-те місце. Доречно спитати: чому ці люди, які добилися таких катастрофічних показників, не каються й не подають у відставку? Адже це єдино моральна позиція! Проте — ні, вони чіпляються за владу й продовжують запевняти, що невпинно турбуються про благо народу. Вочевидь, система «влади без відповідальності» їх, як і колишніх комуністичних лідерів, цілком влаштовує.

— Виходить, прірва між владою і суспільством поглиблюється...

— Безумовно. І головною причиною цього є політика українських верхів. Чиста мета, за словами Михайла Драгоманова, потребує чистих рук. Ми ж бачимо, що корупція, про боротьбу з якою полюбляє повторювати Президент Л.Кучма, породжена саме егоїстичним і продажним держапаратом, у руках якого залишаються основні важелі управління країною.

Важливим кроком у просуванні політики до «відкритості і прозорості» мав стати перехід від мажоритарної системи виборів до пропорційно-мажоритарної. Однак Президент, який ще восени 1997-го називав себе прибічником змішаної системи виборів, незабаром зажадав від Верховної Ради скасування обрання половини депутатів за пропорційною системою виборів до місцевих органів влади — в обласних центрах, Києві та Севастополі. Члени парламенту спокійно «здали» змішану систему виборів. Тим самим вибори до органів місцевого самоврядування було віддано на відкуп регіональній номенклатурі. Наслідок? Все це різко загальмувало розвиток політичних партій у країні та політичну структуризацію суспільства.

Політологи ж зайвий раз пересвідчилися, що будь-яка поразка демократії є наслідком і викликається аморальними егоїстичними вчинками конкретних людей — носіїв влади. Відомий вислів «короля грає почет» знайшов своє яскраве підтвердження у дивному за цинізмом твердженні представника Президента у Верховній Раді Романа Безсмертного, котрий заявив в інтерв’ю «Дню» 24 вересня минулого року: «Я за таку виборчу систему, яка дозволить мені перемогти». Як же треба зневажати власний народ, щоби так неприкрито демонструвати: єдиною метою правлячої команди є влада. Ці слова якнайкраще характеризують усю глибину моральної кризи, в якій перебуває українська політична псевдоеліта. Справжньої ж політичної еліти, тобто групи людей, здатних поставити національні інтереси вище за особисті, ми, на жаль, поки не маємо. Як немає й тієї кількості та якості суспільно-політичних організацій, які здатні до саморозвитку та вдосконалення суспільства.

На жаль, лідери багатьох політичних партій, які називають себе демократичними, внаслідок своєї нездатності піднятися до розв’язання загальнонаціональних проблем і невисоких моральних якостей продовжують прислужувати владі, по суті, вирішуючи проблеми власного благополуччя. Не будучи принциповими людьми, вони найчастіше перетворюються на політиканів, які починають займатися «тактикою» в коридорах влади. У політиці ж, як і в коханні: коли бракує сил, починається тактика. Як-то кажуть, iз тієї ж причини і з тим же результатом. І поразка демократів на минулих виборах — провина не тільки аморальної влади, котра через непорозуміння вважає себе демократичною, а й цих «тактиків», що політиканствують.

— З вашого жорсткого аналізу взаємозв’язку моралі та політики можна зробити висновок, що нинішнє керівництво України наближається до тієї ж небезпечної межі недовіри народу, що й верхівка КПРС-КПУ 1991-го...

— Принаймні безперечним є те, що нинішня влада користується все меншою довірою в суспільстві. Про це, зокрема, свідчать і результати виборів: поразки зазнали саме ті партії, які відкрито підтримувалися владою. Аморальність ситуації полягає в тому, що верхівка країни та народ живуть ніби в різних вимірах. Наявною є феодально-номенклатурна система, заснована на подвійній моралі й відсутності реальних механізмів впливу суспільства на держапарат.

— І немає виходу із ситуації, що склалася?

— Вихід якраз відомий і багаторазово проголошувався: необхідні радикальні реформи — політичні й економічні. Але біда в тому, що далі слів правляча верхівка не йшла й не піде, оскільки серйозні реформи зруйнують монополію нинішньої влади. У рамках наявної системи виходу просто немає...

У цих умовах найважливішим чинником може стати створення структур громадянського суспільства з метою захисту своїх прав. Як показав досвід польської «Солідарності», тільки блок «інтелігенція-народ» здатен вирішити завдання переходу до демократичного суспільства. Роль інтегратора може виконати соціально-демократичний рух як широке об’єднання патріотично та демократично орієнтованих громадян. Створюваний знизу, він може реально відображати інтереси суспільства, на відміну від більшості існуючих партій, створених за зразком КПРС-КПУ, котрі розвалюються після виборів, які не принесли їм підтримки народу. У контексті майбутніх президентських виборів можна з упевненістю сказати, що кандидат, який спирається на широкий соціальний рух, почуватиметься значно впевненіше. Реальні структури громадянського суспільства цілком здатні забезпечити й довіру виборців, і стати надалі гарантом стабільності суспільства, його єдності у розмаїтті демократичного цивілізованого майбутнього України.

Ми вже відчули злочинність тоталітарного режиму, безсоромність і цинізм апаратних злодіїв, які розграбували колишню загальнонародну власність і перетворили більшість населення на жебраків. Оптимальним уявляється вільне суспільство з ринковою економікою і справедливою соціальною політикою, що дозволяє ліквідувати разючі соціальні контрасти нинішнього українського суспільства.

ДОВIДКА «ДНЯ»

Акимович Євген Олександрович, народився 1946 р. у Фастові. Закінчив філософський факультет МДУ. Доцент кафедри філософії та культури Одеського державного економічного університету, знає англійську, італійську та польську мови. Шеф-редактор незалежного політологічного часопису «Демократическое действие».