Євгенія СОХАЦЬКА: «Сьогоднішня байдужість — відгомін «Сандармоху»
12 серпня голова Всеукраїнського товариства імені Івана Огієнка, професор кафедри історії української літератури та компаративістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Євгенія Іванівна СОХАЦЬКА святкувала день народження. «День» вітає іменинницю і бажає їй міцного здоров’я, стійкості духу, надійних однодумців і подальших творчих успіхів. Також ми скористалися нагодою, щоб поговорити з людиною, чия родина зазнала досвіду сталінських таборів і гонінь, дослідницею, яка свого часу організувала першу в Україні наукову конференцію, присвячену 110-річчю від дня народження Огієнка, ім’я якої, за її ж висловом, довічно «прив’язалося» до постаті митрополита Іларіона, про те, як незасвоєні уроки минулого впливають на наше сьогодення.
— «День» оголосив 2012-й роком «списку Сандармоху». Доля вашої родини (табірний досвід батька, поневіряння родини через цю обставину) — один із прикладів, які можна зарахувати до такого умовного списку. На ваш погляд, наскільки українське суспільство засвоїло цей трагічний досвід?
— Так, умовно мою родину можна зарахувати до такого «списку», хоча репресії в нашому краї почалися вже в 1940-х. Гадаю, що цей досвід усвідомлено передусім елітою. Найкращі уми було знищено і в селянському середовищі, і в робітничому, тож багато людей отримало гірший приклад засвоєння цього досвіду. І те, що ми зараз маємо таку байдужість — це певний відгомін того «Сандармоху». Адже бачимо, що на мовні протести виходять одиниці замість усієї громади.
— В одному з останніх інтерв’ю для «Дня» ви говорили про те, що, можливо, «історія і держава на тому і стоять, що люди прозрівають». Які чинники можуть сприяти і, навпаки, перешкоджати такому прозрінню? Які, на ваш погляд, сильніші сьогодні?
— Звичайно, нічого не стоїть на місці. Все-таки громадянське суспільство, хоч і «зі скрипом», але формується. Особливо важливою при цьому є участь молоді в різних організаціях. Можливо, щоб переломити ситуацію, нам бракує справжніх лідерів. Я все ж оптиміст і гадаю, що ми повинні змінити сучасну ситуацію і відстояти українські цінності.
Щодо чинників, які шкодять: нібито є і українська школа, і українська держава, а чогось бракує. У нас перервався зв’язок поколінь. Працюєш у виші, бачиш прекрасні обличчя, всі відстоюють українські цінності, а виходять на вулицю і вже діють по-іншому. Це, певно, проблема нашої нації — ота роздвоєність, що ми споконвіку мусили лавірувати між думками, ідеями. З другого боку, це вплив глобального споживацтва. Моральні пріоритети зараз трішечки затінені, домінують бажання зробити кар’єру, виїхати за кордон. Усе-таки щось у нас надломлене. На мій погляд, це вияв «совкового» спадку в нас. І ще той страх, який нам вбивали ще з Голодомору і Сандармоху, передається генетично, адже не кожен буде навіть говорити сміливо, а якщо вийти на вулицю — вже може бути загроза кар’єрі, тим паче людям, які вже мають певні посади і статус. Це не так просто.
Гадаю, ми стоїмо на межі якогось прориву, який мусить бути. Можливо, його спричинять наші реалії. Що гіршими вони будуть, то більшим має бути наш спротив і розуміння, що ми від чогось відходимо.
— Як можна боротися з цією «совковістю» у собі?
— Треба думати. Людина має думати і пам’ятати, якого вона роду, свої споконвічні цінності. Адже українцям ніколи не було легко, ми завжди мусили відстоювати себе: або хитрити, або прямо казати. І переборювати в собі почуття меншовартості. Мій «патрон» Іван Огієнко (митрополит Іларіон) казав, що найбільше завдання для українства — це позбутися комплексу меншовартості. Більшою має бути і просвітницька робота, і робота ЗМІ. Великої шкоди завдало те, що в часи незалежності взялися за деполітизацію вишів. Не знаю, що робили гуманітарні інституції при президентах, зокрема і при глибоко патріотичному Ющенкові, адже все-таки цілісної лінії національного виховання не було. Все, що проводилося, відбувалося спонтанно і на громадському рівні, але політичної стратегії національного виховання в Україні не проводилося. Державні інституції тут теж повинні втрутитися, але при сучасних державних інституціях нам того треба буде довго чекати. Інституціям громадянського суспільства треба координувати зусилля. Ми живемо в нелегкі часи. Але так було вже не раз, я думаю, що ці нелегкі часи відійдуть у минуле, я в це глибоко вірю.
— Набув чинності цей скандальний «мовний» закон. Минулої п’ятниці наші експерти давали власний рецепт етичного інтелектуального спротиву. Який ваш?
— Оскільки цей закон прийнято з порушенням усіх юридичних норм, його можна вважати хіба що законопроектом, який нав’язується нам. Щоб опиратися, кожний на своєму місці має говорити українською мовою, роз’яснювати за можливості тим, кому все одно, якою мовою говорити, що є мова — є нація, немає мови — немає держави. Крім того, має бути апеляція до держави про те, що має бути підтримка і розвиток державної мови. Її ж не було в усі ці роки. Щодо мене, моєї родини, мого колективу, гадаю, що немає ніяких сумнівів — як говорили і писали українською, так ми і говоритимемо і писатимемо українською.
— Ви доклали дуже багато зусиль і для відкриття імені Івана Огієнка українцям, і для популяризації і дослідження його спадщини. При Кам’янець-Подільському університеті діє центр огієнкозавства. Наскільки ця спадщина зараз досліджена, і які, можливо, ще є білі плями?
— Це ім’я стало частинкою моєї і науково-дослідної, і громадської, і патріотичної роботи. Переважно досліджено кам’янець-подільський і київський періоди життя Івана Огієнка, коли він був ректором, діячем освіти. У цьому плані дуже багато зробив наш ректор Олександр Завальнюк. Менше відомо про закордонний період життя Івана Огієнка. А, власне, розквіт його діяльності почався після 1947 року, коли він у 55-річному віці прибув на запрошення української громади у Вінніпег (західна Канада), де здобув високі звання — спочатку митрополита і першого ієрарха Української Православної церкви в Канаді. А чомусь звикли асоціювати постать митрополита Іларіона лише з його діяльністю як ректора Кам’янець-Подільського державного університету. Насправді ця постать у глибокому сенсі ще не висвітлена. Гадаю, молодші дослідники можуть зробити ще багато чого. Тому що у сьогоденні його спадок якраз дуже важливий. Хоча Іван Огієнко і не зручний для сучасної влади. По-перше, він займав дуже відверту українську самостійницьку позицію: центр нашого православ’я все-таки має бути в Києві. Звісно, в часи «русского міра» його не визнано. І це велика помилка нашої влади і наших верховників, що ми не залучаємо його виховний, патріотичний потенціал у сучасному інформаційному, освітньому просторі. Кожен має знати його вислів: «Не буде мови — не буде нації». Який заклик може бути актуальнішим?
