Євросоюз: політичні витрати розширення

Досі підходи Італії, Франції та Великої Британії до Євросоюзу були абсолютно ясні та повністю передбачувані. Італійці без заперечень і з ентузіазмом підтримували інтеграційний процес — чим більше, тим краще. Знаходячись у серці Євросоюзу, французи насолоджувалися своїм привілейованим становищем і наполегливо прагнули зберегти свої привілеї, почавши з того, що отримали вигоди вiд угоди з єдиної сільськогосподарської політики (CAP). Британці, тим часом, завжди класично «чинили опір» — завжди запізнювалися, завжди з небажанням тягнулися у фарватері в тих, хто йшов попереду, і дуже рідко пропонували щось альтернативне. Однак сьогодні ці стереотипи ламаються.

В Італії правий коаліційний уряд, очолюваний Сильвіо Берлуськоні, дав крен у бік протилежний традиційному ентузіазму з приводу єдиної Європи, змусивши цим Ренато Руггієро, свого про-європейського міністра закордонних справ, піти у відставку. У Франції два відомих соціалісти нещодавно опублікували пропозиції, які закликають переглянути підхід Франції стосовно Євросоюзу, включаючи перегляд аграрної політики. У Великій Британії уряд, швидше усього, майже готовий виступити з пропозицією про створення Європейської Ради Безпеки на зразок Ради Безпеки ООН, яка контролюватиме Брюссельські інститути та буде очолюватися (нічого дивного) Великою Британією, Францією і Німеччиною.

При поверхневому розгляді дані події відбуваються в окремих країнах і просто співпали у часi. Коаліція Берлуськоні правого спрямування залежить від підтримки правих партій, на зразок Північного Альянсу, що страждає на ксенофобію, і колишнього профашистського Національного Альянсу; тому від неї слід чекати деякої риторики зі скептичним ставленням до єдиної Європи. У Франції на майбутніх президентських виборах противниками будуть соціаліст прем’єр-міністр Ліонель Жоспен і представник голлістів Жак Ширак; тому соціалістам терміново потрібно оновити своє розуміння Європи. У Великій Британії ідея європейської Ради Безпеки виглядає як повторення традиційних рефлексів: британцям не подобається процес інтеграції в Європі, і вони знову вважають, що можуть переконати інших членів у тому, що міжурядова система краща. Вони продовжують стверджувати: «Ця суперечка завершиться на нашу користь». Але це не так.

При більш глибокому розгляді ці події тісно пов’язані одна з одною. Разом їх зв’язує розуміння того, що давнішні, родинні стосунки між нинішніми членами Євросоюзу через кілька років буде практично повністю зруйновано після розширення Євросоюзу, в який увійде більшість країн Центральної та Східної Європи. Немає сумнівів у тому, що після того, як це трапиться, нинішні члени зазнають збитків у декількох напрямах:

1. їм доведеться поділитися з новими членами своїми повноваженнями приймати політичні рішення;

2. їм доведеться поділитися своїми економічними перевагами, зокрема:

3. вони зіткнуться з перспективою значного перерозподілу бюджету від нинішніх членів до (набагато бідніших) нових членів. Деякі традиційні стратегії типу єдиної сільськогосподарської політики в умовах розширеного Євросоюзу стануть неприйнятними.

Зрештою, економічні витрати розширення будуть короткочасними і це, головним чином, питання сприйняття закріплених законом майнових прав. Лібералізація, вільна торгівля і конкуренція в розширеному Євросюзі за середньостроковий період повинні дати вигоди всім, включаючи нинішніх членів. Щодо єдиної сільськогосподарської політики, то у своєму нинішньому вигляді вона в будь-якому випадку неприйнятна, незалежно від того, буде розширення чи ні. Але в короткостроковому періоді сприйняття і майнові права є найзлободеннішою темою політичних дебатів.

Політичні витрати розширення — зовсім інша справа. Незалежно від того, як розрізається пиріг, політична вага кожного члена неминуче зменшиться в Євросюзі, який складається з 25-30 членів, а не з 15; ця втрата політичної ваги неминуча, постійна і носить структурний характер.

Це ставить окремі проблеми перед Францією і Великою Британією, двома найстарішими в Європі країнами-націями, які досі, хоч і минуло вже п’ятдесят років, не повністю пристосувалися до втрати своїх імперій. Навпаки, обидві досі претендують виступати на міжнародній арені в ролі «великих держав», свідченням чого за останні місяці була з найкращих міркувань, але дещо абсурдна активна діяльність Тоні Блера в ролі лютого основного помічника Америки в її війні проти тероризму.

Всі знають, що для того щоб розширений Євросоюз функціонував ефективно, країни-учасники повинні не просто зробити поступку і піти на зниження своєї політичної ваги, їм навіть потрібно прискорити цей процес: більше рішень має прийматися голосуванням шляхом простої більшості, і воно повинне легше досягатися. Досі Франція і Велика Британія відмовлялися це прийняти.

Передбачалось, на самміті в Ніцці, що відбувся рік тому, будуть відкриті двері розширенню Євросоюзу шляхом реформування його інститутів. Але Франція одна наполягала на вживанні заходів, які б гарантували, що прийняття рішень шляхом голосування простою більшістю було б більш складним і менш репрезентативним. Це все тому, що Франція вимагала, щоб у неї було стільки ж голосів в Раді Міністрів Євросоюзу, як у Німеччини, хоча населення Німеччини на 36% більше.

Нещодавно європейський комісар з торгівлі, француз і соціаліст Паскаль Ламі, виступив із закликом переглянути багато що з політики Франції стосовно єдиної Європи. Його основна ідея полягає в тому, що Франція повинна припинити наполягати на своїй рівності з Німеччиною. Такий вчинок був би фундаментальним, оскільки якщо Франція не зможе більше забезпечувати свою політичну вагу шляхом максимізації свого становища як «великої країни», їй доведеться повернутися до логіки, яка підтримується «малими» країнами: більше голосування шляхом простої більшості.

І навпаки, Велика Британія, мабуть, дотримується стереотипа: не приєднуватися, а битися. Вона також може розуміти, що розширений Євросоюз не зможе працювати без більшої інтеграції. І що ж вона для цього пропонує? Широкомасштабне повернення до міжурядової системи. Це досить незвичайно, але — на жаль — надто передбачувано.

Ієн ДЕВIДСОН, експерт Європейського центру політики (Брюссель), оглядачгазети «Файненшел Таймс.»