З ким воювала Україна у Другій світовій війні?

Як стверджував Конфуцій 2500 років тому, правильно й мудро підібрати назву або визначення явищам, подіям, фактам — це впритул наблизитись до осягнення їхньої справжньої (часто прихованої) сутності. Таке «явище», як Друга світова війна — не є тут винятком. Ми знаємо, що для світової історії ХХ століття загалом і для історії України зокрема (особливо для неї), ця грандіозна всепланетна катастрофа мала виняткове значення, залишила у свідомості народів колосальні рани, котрі довго не могли загоїтись.

Той величезний сегмент цієї Світової Війни, що хронологічно позначений рамками: 22 червня 1941 року — 9 травня 1945 року (для України, як відомо, та війна розпочалася ще 1 вересня 1939 року, а для наших побратимів у Закарпатті — в середині березня того ж року) — у радянській одержавленій історіографії іменувався жорстко й безальтернативно: «Велика Вітчизняна війна». Сучасна українська історіографія, йдучи слідом за концепціями західних колег, визнала термін «Велика Вітчизняна» сталінським тоталітарним конструктом (цілком справедливо, особливо враховуючи зміст, що його вкладають у цей конструкт путінські трубадури «Великої Перемоги» з агресивним гарчанням: «Можемо повторити!»).

Але відкинути хибне визначення, яке, м’яко кажучи, не допомагає виконати згаданий вище заповіт Конфуція — це лише, поклавши руку на серце, половина справи. Дуже важливо запропонувати чітку, переконливу та прозору альтернативу. І тут, на думку автора цих рядків, виникають певні проблеми, про які варто говорити цілком одверто, уникаючи новітніх трафаретів й стереотипів, нехай і декомунізованої історіографії. Йдеться про концепцію «радянсько» (або часто «совєтсько») — «німецької» війни, яка є доволі популярною у частини українських суспільствознавців (зокрема, її активно підтримують фахівці Інституту національної пам’яті й особисто пан Володимир В’ятрович, та й далеко не лише вони — іноді складається враження, що термін «радянсько-німецька війна» стає вже майже офіційним).

Що тут насторожує, а то й викликає певну незгоду, якщо говорити начистоту? Згідно з цими поглядами, з 1941-го по 1945 рік на теренах колишніх радянських республік та контрольованих нацистами територіях Східної Європи (частково) тривав двобій двох тоталітарних хижаків, двох антилюдських агресивних режимів — сталінського та гітлерівського, нацистського та більшовицького. Сила-силенна народів (зокрема й український) та держав були, супроти своєї волі, втягнуті у цю жахливу всесвітню бійню. Проти цього важко щось заперечити неупередженому читачеві. Але далі робляться зі сказаного такі «логічні» (та чи логічні?) висновки, які мимоволі викликають, як мінімум здивування (наголосимо: це стверджує частина істориків, можливо, не більшість). А саме: «це була не наша війна», «то була чужа для України війна», «перемога будь-кого з вороже налаштованих до України тоталітарних монстрів не давала, в жодному разі, Україні нічого доброго, а лише закріплювала тоталітарно-колоніальне ярмо» тощо. Саме в такому дусі пропонується викладати історію «совєтсько-німецької війни» у навчальних закладах — як «чужої» нам.

Тут, як здається, потрібно розставити певні акценти. Так, Друга Світова війна була нав’язана людству, всім народам Землі злочинцями-агресорами. Але, стверджуючи, що вона (в редакції «радянсько-німецької війни») була «чужою» для України — хіба ми свідомо чи несвідомо не перетворюємо нашу Вітчизну (Україну, не СРСР!) із суб’єкта, свідомої, мислячої, рушійної сили глобальних світових змін (ким вона насправді була у 1941—1945 роках, так само, як двома роками раніше; цікаво, як це будуть заперечувати наші патріотично, ба навіть націоналістично налаштовані гуманітарії) — на безвольний, безсилий, сліпий об’єкт агресій, каральних акцій, звірячих вбивств та ідеологічних маніпуляцій. Об’єкт, який не надто й опирався ворогам — бо, мовляв, «чума на обидва ваші доми» і «ми ваші обидва тоталітаризми однаково ненавидимо».

Про те, що концепція «радянсько-німецької війни» є доволі вразливою хоча б тому, що тут немає гідного (а іноді, здається, й взагалі жодного) місця для України, свідчать доволі відомі факти. По-перше, наш народ був в епіцентрі тієї війни, у самому її пеклі! Ми втратили тоді, щонайменше (за найскромнішими підрахунками) вісім мільйонів людей, цивільних та військових, часто — найкращих людей. То чи була та війна «нашою», чи «не нашою»? Слово «радянська» у новомодному визначенні війни геть затуляє собою Україну, її небачені у світовій історії жертви, принесені на олтар Перемоги над нацизмом і сталінською тиранією (сущою правдою є те, що не лише УПА героїчно боролася з кремлівською тиранією, а й знищення гітлеризму об’єктивно, поза намірами учасників тієї історичної драми, об’єктивно прискорило кінець Сталіна, хоч, на поверховий погляд, зміцнило його режим. Таку діалектику — це слово чомусь стало «немодним» — демонструє нам часто історія).

По-друге, нам треба, нарешті, належно шануватися й визнати правоту слів Олександра Довженка («Щоденник», 5 квітня 1942 року): «На українських ланах і селах в огні і полум’ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така доля наша нещаслива». І тут немає жодного фальшивого пафосу — лише сувора правда Історії. Правда, яка полягає в тому, що без колосального внеску України у перемогу над Гітлером підсумок «радянсько-німецької війни» був би іншим. Так само, як і без самовідданого опору бійців УПА сталінським сатрапам кремлівський тиран міг би використати ці підсумки проти України (як зашморг на її шиї) куди «масштабніше» й «ширше». Чудні справи твої, господи — історики-націоналісти некритично пропагують неукраїнську за своєю сутністю концепцію, хай і підтриману у західних престижних вишах, але таку, що перетворює Україну на безсловесний об’єкт історії.

Адже ті українці (хай би в які однострої вони були одягнені — УПА чи Червоної армії), котрі йшли в смертельні атаки проти німців (так само як і проти НКВД-шних загонів), вмирали не за «СССР», «не за Сталіна» — за «Батьківщину», — за Україну, за свою землю. І згадаймо спогади наших політиків, які, згадуючи своїх батьків на полях війни, наголошували: для батьків рідна хата, дружина, діти, ціла Україна — ото й були і «Родина», і «Сталін». За них йшли в атаку і вмирали. Згадаймо бойовий заклик з «України в огні» того ж Довженка (річ символічна, де в чому міфологічна, але сповнена вищої правди!): «Батьківщино наша — Україно-мати! (навіть немає слова «радянська» або «совєтська». — І. С.). Благослови зброю синів своїх, прийми нашу кров, нашу рану і подяку, що породила нас в великий грізний час, що возвеличила наше життя гордим щастям боротьби за твою долю, за все слов’янство, за людство! Так за Вкраїну, брати! За перемогу!». Згадаймо, нарешті, фронтові щоденники Олеся Гончара, сина українських степів, в яких десятки разів підкреслюється внесок у перемогу над ворогом саме українців, наших співвітчизників, які не шкодували життя (як і автор «Щоденників»), аби звільнити рідну землю від нацистської нечисті. Залишалась московська окупація? Так, але перемога над нацистами була необхідною (хоча, звісно, аж ніяк не достатньо) умовою звільнення і від неї.

Резюмуючи, хотілося б сказати: нам не варто так себе принижувати, хай і мимоволі. Може (автор цих рядків не наполягає, а пропонує) варто говорити про дві окремі війни, що точилися на теренах України у 1941—1945 рр. — українсько-німецьку та українсько-радянську (в обох випадках ми мусили боронити свою землю). А так — все одно що «розчинити» національно-визвольну революцію 1648—1676 рр. («Хмельниччина») в концепції «московсько-польської війни».