За Джеймсом Мейсом — майбутнє

18 лютого видатному американському дослідниковi Голодомору 1932—1933 років в Україні професору Джеймсу МЕЙСУ виповнилося б 55 років. Джеймс Мейс захистив дисертацію з історії національного комунізму в Україні в Мічиганському університеті. Викладав у Мічиганському, Гарвардському, Колумбійському, Ілінойському університетах. Був виконавчим директором Комісії Конгресу і президента США з питань Українського Голодомору. Як результат цієї подвижницької праці — три томи усних свідчень очевидців трагедії та том-рапорт Конгресу і сенату США. Саме там, у висновках Комісії, зафіксовано, що голод 1932—1933 років був штучним, зумисне організованим ЦК КПРС, а найголовніше — що це ГЕНОЦИД. У 1993 році Джеймс Мейс переїхав в Україну, одружився з українкою. І з 1997 по 2004 роки працював у газеті «День».

Щороку свій день народження Джим святкував, як правило, тут, у редакції. Того дня всі бігали з квітами, милими подарунками, але роботi як такої це не заважало. Розуміючи, що маємо справу з непересічною людиною, ми все ж його сприймали як свого друга, побратима з нелегкого журналістського ремесла, веселу, відкриту, дружелюбну, іронічну людину. До цього дня завжди готувалися. Підготувалися і цього разу. Напередодні пропонуємо вашій увазі підбірку роздумів і вражень студентів Острозької академії про Джеймса. А незабаром на наших шпальтах опублікуємо матеріал викладача Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксани Пахльовської та Джимової дружини письменниці Наталі Дзюбенко-Мейс.

І ще: про пам’ять і вдячність. Не можна змовчати. Учора, виступаючи в парламенті на дні уряду, комуніст Петро Цибенко, говорячи про проблеми пенсіонерів, між іншим виголосив, мовляв, на ветеранів грошей немає, а на пам’ятник Мейсу знайшли. Чи варто нагадувати, що наша держава для увічнення пам’яті Джеймса Мейса зробила надто мало й не зробила головного: його книжки так і не побачили світу. І фактично, якби не книжка, видана за кошти журналістів «Дня», його праці не дійшли б до читачів. А наклад «Дня і вічності Джеймса Мейса» вже розійшовся. Чи подбала держава про перевидання? Нам про таку ініціативу невідомо. Тож побоювання пана Цибенка дуже перебільшені. І взагалі, зіштовхувати мертвих неблагородно, м’яко кажучи. Проблеми ветеранів виникли сьогодні? Чи були закладені в ті часи, коли при владі 70 років були самі комуністи? Авжеж, проблеми ветеранів треба вирішувати. Як необхідно увічнювати пам’ять закатованих і знищених. Як необхідна елементарна вдячність людині, яка так багато зробила для України. І це розуміння в суспільстві, на щастя, є. Сьогоднішні міркування студентів — підтвердження цього. І майбутнє — за Джеймсом Мейсом.

Дар’я ШВАЯ , студентка третього курсу спеціальності «культурологія»:

— Чомусь у наш час дуже часто говорять про те, що світ занадто невеликий для того, щоб вмістити в собі все людство. Нам нібито не вистачає чи то простору, чи то повітря, чи то просто відчуття ізольованості та самотності. Але мало хто замислювався над тим, що, можливо, навпаки, всі ми занадто віддалені одне від одного, та й світ не такий уже й малий. Більше того — людина почувається маленькою піщинкою у безлюдній пустелі безлічі паралельних і суміжних вимірів. І не дивно, що хтось може просто загубитися «між двома світами».

Але, на щастя, трапляється і навпаки. Джеймс Мейс став одним із тих, хто «між двома світами» (за назвою однієї із його публікацій у «Дні») не залишився, а знайшов своє місце в кожному з них. Я просто вражена тим, що, виявляється, може зробити людина для народу, тим більше — не свого, абсолютно не близького ні географічно, ні за менталітетом, ні в культурному плані. Інакше як подвигом діяльність Джеймса Мейса в Україні та за межами нашої країни, але з турботою про неї, назвати неможливо.

Він піднімав питання Голодомору 1932—1933 років на міжнародному рівні ще тоді, коли українці не визнали той жах геноцидом. Досліджуючи цю проблему, журналіст не залишався в межах сухого банального теоретизування, а намагався зробити все для того, щоб світова спільнота й український народ (хоч як парадоксально це звучить) розвіяли усі міфи про ті сторінки нашої історії. І, безумовно, на якийсь відсоток це йому вдалося. Не впевнена, що наша нація сприйняла Мейса так, як він того заслуговував (та він і сам розумів причину — пострадянський та «постголодоморний» синдром і досі зв’язують крила нашій свідомості). Але я переконана, що хоча б кілька студентів, які мали честь слухати курси Джеймса Мейса, кілька пересічних громадян, які читали його публікації, та кілька читачів, які просто погортали книжку «День і вічність Джеймса Мейса» з бібліотеки газети «День», не залишать його справу незавершеною. Не можемо ж ми і в себе вдома перебувати «між двома світами»...

Ірина НАУМЕЦЬ , студентка третього курсу спеціальності «документознавство та інформаційна діяльність»:

— Постать Джеймса Мейса в українській культурі розглядається як певний привід для того, щоб переоцінити нам, українцям, свою любов до Батьківщини. Відразу виникає запитання, як він, американець, нащадок роду індіанців чероккі, так захопився українською історією, так нестримно виражав свою небайдужість до жорстких історичних баталій Голодомору. Саме йому довелося розплутувати складний клубок новітньої історії в той час, коли самими ж українцями це було забуто. У своїй дисертації «Комунізм і дилеми національного визволення: національний комунізм у радянській Україні 1918—1993», яку він захистив 1981 року в Мічиганському університеті й згодом опублікував, Мейс якнайточніше пояснив причини краху національно-патріотичних ідей та процесу українізації їхньою несумісністю з комуністичною ідеологією. Саме Джеймс Мейс перший серед західних дослідників кваліфікував штучний голод в Україні як геноцид ще 1982 року, виступаючи на міжнародній конференції з Голокосту і геноциду в Тель-Авіві.

Джеймса не раз дивувало: чому не всі українці хочуть знати свою історію, всіляко уникають її, ховаються від неї? «Історія їх все одно наздожене», — казав він... І це були беззаперечні слова, адже на підвалинах історії будується майбутнє будь- якого народу. Не забувати історію означає не забувати своє походження. І Джеймсу Мейсу, як нікому, вдалося нагадати про це. Очолюючи Комісію Конгресу США з вивчення причин Голодомору, він старанно досліджував архівні матеріали, накопичував історичні відомості. Безперечно, що саме співпраця Мейса із Робертом Конквестом 1983 року в Українському iнституті Гарвардського університету стала своєрідною енциклопедією знань про ті страшні віхи української історії. В одному інтерв’ю голова асоціації дослідників Голодомору — Левко Лук’яненко — сказав, що Джеймс Мейс записав до двохсот аудіогодин свідчень про страхіття Голодомору. Безумовно, відтворюючи історію, Мейс зміг відчути себе її героєм, повернутися у ті події й пережити це у своєму серці. А це означає, що він змушений був мислити по-українськи, полюбити український народ, розділити з ним свою долю, віддати частину себе. Зрештою, Джеймс це і зробив: своєю працею, стремлінням відтворити історичну спадщину він показав приклад американця з українським серцем.

Прощай і прости нас, кохана людина,
До тебе сльозою лечу...
Вдовину, сирітську, нетлінну
Запалюй свічу, Україно,
Запалюй свічу!

Саме ці слова із вірша дружини Мейса — письменниці Наталії Дзюбенко-Мейс були викарбувані на його пам’ятнику. І, напевно, вони якнайкраще передають стан усвідомлення того, що Україна втратила не просто історика, журналіста чи професора, вона втратила одного зi своїх синів, який так ревно її любив.

Юлія СКОРОДА , студентка другого курсу спеціальності «документознавство та інформаційна діяльність»:

— «День і вічність Джеймса Мейса» — нещодавно саме ця книжка з бібліотеки газети «День» потрапила мені до рук. Я б не сказала, що останнє трапилося цілком випадково. Десь я почула, що в лютому святкуватимуть 55-ту річницю з дня народження людини, яка здійснила великий життєвий подвиг для України, зовсім не маючи українського коріння. «Джеймс Мейс, Джеймс Мейс...» — крутилося в голові. Чула, а що саме, не могла пригадати. Соромно стало. Вирішила наздогнати втрачене. Людей не менш цікаво відкривати, ніж країни чи міста. Кожна людина — новий світ, одна з планет Всесвіту. Журналіст, історик… Джеймс Мейс — планета, яка засвітилась колись у США для України. Дивно й не до кінця зрозуміло, чому чужоземцю Мейсу була небайдужа доля України та її вічні проблеми, однiєю з яких є Голодомор 1932—1933 рр. Він зацікавився цим як історик? Деякою мірою, так. Постає наступне запитання: чи варто було заради професійних інтересів покидати Батьківщину? Гадаю, Джеймс назвав би Україну «своєю» і точно зробив би це щиріше, ніж багато громадян, які тут народилися і виросли. Для України він працював, для неї жив до останнього дня...

Пригадую першу суботу листопада 2005 року. Площа біля Михайлівського собору. Десятки, сотні чи, може, тисячі свічок. Вражаюче видовище, особливо, коли натрапляєш на таке несподівано. Чомусь тоді захотілося поїхати до Києва, піднялась Андріївським узвозом... I моя свічка запалала з безліччю інших. Це був День пам’яті жертв Голодомору в Україні, про який, чесно зізнаюсь, не пам’ятала. З того дня я знаю і не забуду, що такий є. Тепер ще й знатиму, що безпосередньо Джеймс Мейс допоміг цей День внести в календар, аби таку річ, як Голодомор в Україні безапеляційно не ігнорували.

Оксана ПРАСЮК , студентка четвертого курсу спеціальності «документознавство та інформаційна діяльність»:

— Джеймс Мейс не був українцем за етнічним походженням, проте одного разу зіткнувшись з невимовним горем України, не зміг залишитися до нього байдужим. Він по-справжньому перейнявся найстрашнішим болем нашої стражденної землі, трагедією української нації, рівної якій за масштабом світ не знав.

...Голодомор. Ще й сьогодні багато з нас вимовляє це слово пошепки, ніби соромлячись невимовного горя свого народу або боячись видатися досить неполіткоректним чи не досить лояльним. Джеймс Мейс був одним з перших, хто почав досліджувати Великий голод в Україні 1932—1933 років, на весь голос заявляти про те, що це був справді етноцид, спрямований на повне знищення українців як нації. Саме у великій трагедії українського народу він вбачав корінь усіх наших нинішніх економічних, політичних та соціальних негараздів. Біль мільйонів замордованих голодом батьків, матерів і дітей німою луною через десятиліття сьогодні відзивається в душі народу. Відізвався він і в душі Джеймса Мейса, який поклав на вівтар правди перспективу кар’єрного росту, безтурботного життя в США і залишився в країні, з якою зріднився її трагедією. В Україні він знайшов коло соратників, з якими ділився думками, коханням, що давало йому сили для подальшої боротьби; трибуну, з якої навчав вже молоде покоління українців поважати минуле свого народу, проте боротися з примарами минулого.

Пробираючись через перепони людської байдужості, нерозуміння та бюрократії, Джеймс Мейс просто і наполегливо розвінчував міфи про Голодомор, відкривав українцям та світові правду про ті страшні часи. Проте чи чули його тоді? Чи дослухаємось до тих його слів тепер?

Ірина ПІВЕНЬ , студентка другого курсу факультету романо-германських мов:

— Дивно і незвично писати про людину, праці якої знайшли такий щирий відгук у моїй душі, але прочитала я їх лише після його смерті. Дивно писати про людину, що зробила чуже горе своїм і так самовіддано, так жертовно працювала над досягненням своєї мети. Дивно, що ця мета — викриття всіх прихованих фактів про злочини проти не його народу і не його країни. Хоча ні, саме його — Джеймса Мейса можна з повним на те правом назвати українцем. Таким зробила його дослідницька робота та загострене почуття справедливості, що наблизило його до того болю, який пережив український народ, і змусило до нього доторкнутися.

Чесний інтелектуал та пристрасний журналіст Джеймс Мейс почав дослідження історії сталінських репресій та Голодомору ще в 1981 році, й з того часу присвятив цьому все своє життя. «Україна належить до тих країн, які у своєму підтоталітарному минулому пережили одну з найбільших трагедій в історії людської цивілізації», — писав він. Саме тому він і був виконавчим директором Комісії США з питань голоду в Україні й у 1986 році підготував доповідь Конгресу, яка стала справжнім вибухом, відкривши очі всьому світу на масштаби катастрофи. А після цього Джеймс продовжував працювати над цією темою, вишукуючи все нові та нові докази, викриваючи все нові та нові факти. Крім питання геноциду та Голокосту, Мейс завзято боровся за права української мови, якою сам розмовляв, живучи в Україні, й завжди говорив, що доки українська мова залишатиметься другорядною в очах самих українців, наша нація ніколи не буде єдиною.

Мабуть, Джеймс Мейс у своєму житті уже не раз зустрічався з питанням, чому ж саме він, типовий, навіть за його словами, американець, назвав своїм життєвим покликанням досліджувати геноцид українців? Невже тільки тому, що геноцид опосередковано торкнувся і його, корінного індіанця, він так щиро вболівав та тривожився за майбутнє нашої країни? Після ознайомлення з цілим рядом статей та публікацій журналіста відразу кидається в очі його яскрава особистість і вміння пливти проти течії. Навіть якщо весь світ мовчав, Джеймс Мейс ніколи нічого не замовчував. «Американські громадяни вимагали досліджень, і мені судилася така доля», — говорить він. Мейс витратив на дослідницьку роботу занадто багато років, тому Україна стала більшою частиною його життя. «Ваші мертві вибрали мене», — ці слова ще й досі крутяться у мене в голові, прояснюючи покликання Джеймса Мейса та викликаючи до нього глибоку повагу.

Я шкодую, що не познайомилася з творчістю Джеймса Мейса раніше. Людина, що сама визначила свою долю, людина, що не замовчує і не приховує, не може залишати читачів байдужими. А тим більше така людина, як Мейс, яка поставила чужу йому країну на перше місце у своєму житті, яка здійснила справжній подвиг і присвятила його Україні.

Наталя АНТОНЮК , студентка третього курсу правничого факультету:

— Якось Євген Сверстюк сказав: «Те, що Джеймс Мейс — незрівнянний, — очевидно, він — Божий дарунок для України. Але це розуміння доходитиме до нас лише ПІСЛЯ утрати». Ці слова сьогодні є визначальними та й, мабуть, найактуальнішими. Правда, що була висловлена декілька років тому, усвідомлюється лише зараз. Та й так буває завжди — ми починаємо цінувати добро лише після того як його втрачаємо, коли заб’ють дзвони фіналу. Але для Джеймса Мейса вони сповіщали лише початок великого вічного, яке хотіли кинути у небуття. Адже те, що зробив він для українського народу, ба, навіть нації, як він сам вважав, — є неоціненним.

Хто такий він — Джеймс Мейс? Мабуть, для багатьох українців сьогодні — це просто людина, про яку дуже активно почали говорити в останні два роки. Та й пам’ятника хочуть поставити на честь його 55-річчя у Києві. Чи, може, багатий американський дядько, що інвестував у нові проекти в нашій державі? З сумом хочеться визнати те, що про Джеймса Мейса ми знаємо мало або ж взагалі нічого. І це проблема не лише влади, а й нас самих.

Цьому великому науковцю можна по правді сказати велике «спасибі» за те, що він одним із перших почав говорити про Голодомор 30-х років. Він не боявся доводити причин українського Голокосту і мав багато сміливості заявити світу, що ми — українці — не terra Incognita, не третій світ і не Богом забутий народ. Джеймс Мейс вперше порушив загальноприйняту німецьку думку про те, що українці — це не Naturvolk або ж первісний народ, як вони самі казали. Він прагнув, щоб ми визнали Голодомор геноцидом, і не розумів, чому цього самі не хочемо робити. Його завжди бентежило те, що ШТУЧНИЙ голод, який зробила радянська влада, чомусь перестав турбувати Україну, так, ніби це було чимось належним і потрібним. Усі праці, які Джеймс Мейс збирав, щоб довести Заходу (! — не Україні), можна назвати величезним архівом нашої усної історії, адже, як відомо, практично не існувало жодних документальних підтверджень того, що у 30-х роках в нашій країні справді був голод.

Цю геніальну людину можна возвеличувати лише за те, що він один з небагатьох іноземців, якi працювали в нашій державі, осмілився назвати себе патріотом України. І це тоді, коли на будівлях органів державної влади ще майоріли червоні прапори. Його національність — українець... американського походження... з індіанським корінням. Мабуть, оцей бойовий дух, що передався йому від предків, прагнув довести всім правду. Він хотів допомогти зберегти хоча б нашу націю, а не дати їй зникнути так, як колись вироджувалась його. Джеймс Мейс визначив у своєму житті пріоритети — він вирішив досліджувати Голодомор «по-українськи». І вважав себе справжнім сином нашої держави. Адже говорив, що не можна вивчити цю трагедію наполовину. Так само не можна бути напівукраїнцем.

Тож сьогодні словесно можемо подякувати цій людині. І, мабуть, наболілий і вистражданий закон про визнання геноциду 30-х рокiв не був би прийнятий, якби не було в нас Джеймса Мейса. У мене виникає лише одне запитання, основане на словах відомої пісні: «Чи хотів би він бути «героєм України — бо не цінує героїв моя країна»?

Максим КАРПОВЕЦЬ , студент третього курсу спеціальності «культурологія»:

— Як на мене, постать Джеймса Мейса є унікальною в розумінні сучасних світових проблем й місця України в них. Читаючи його роздуми, матеріали й просто рефлексії стосовно того, що відбувається у світі, починаєш краще розуміти те, на що раніше не зважав або закривав очі. Погодьтесь, така вже ми нація егоїстична — кожен думає про себе, живе у своїх чотирьох стінах і не зважає на світ навколо себе. Мейс руйнує цю оболонку, намагаючись показати, наскільки людина в цьому світі беззахисна, стражденна й немічна, що лише людина може допомогти людині, не інакше. В цьому весь гуманізм Мейса.

Власне, Джеймс Мейс був прикладом свого гуманізму. Важко недооцінити те, що він зробив для України, для її майбутнього. Я досі не можу усвідомити силу духу й відданості цієї людини, яка, ризикуючи своєю кар’єрою і авторитетом, віддавала всі зусилля для розуміння й підняття на світовий рівень проблем нашої держави; проблем, які ми, українці, самі ховали від інших. Джеймс Мейс не тільки заслуговує на подяку й повагу від свідомих громадян країни, а й розуміння, про яке так часто він говорив і яке так часто ігнорували.

Що саме я взяв для себе, читаючи Мейса й усвідомлюючи діапазон того, що робила ця людина? Насамперед, мене захоплювала його відданість справі, віра в те, що він робить. Адже така звична, здавалося б, річ, як віра, відкидається постсучасним інформаційним суспільством. Ніби вона й зовсім не потрібна, наче все полягає в суровій детермінованості й методології. І це прикро. Мейс завжди вірив у себе і в те, що робив. І це, на мій погляд, не могло не посіяти зерен надії в серцях журналістів, політиків, мислителів й простих пересічних громадян. Потрібно зробити все, щоб теза Мейса «ми врятували все, що могли, але іноді нам важко зрозуміти, для кого», мала інакший характер. Щоб ми завжди розуміли, для кого і від кого ми рятуємо цей тяжкий, але такий прекрасний світ.