«За нами країна...»

Фотографії з двома солдатами, які вивісили український прапор на найвищій точці — телевежі міста Слов’янська, розташованій на горі Карачун, викликали бурхливу реакцію в соціальних мережах. Сміливцями, які під обстрілом терористів полізли встановлювати стяг, виявились боєць Національної гвардії Мирослав Гай і майор 95-ої Житомирської окремої аеромобільної бригади ЗСУ Сергій Шевчук.

«Сьогодні вночі під Краматорськом у рамках антитерористичної операції повністю знищено замасковану військову базу терористів. Крім того, в ніч на четвер було атаковано і знищено укріпрайон бойовиків у Слов’янську», — сказав в.о. президента України, голова Верховної Ради Олександр Турчинов, відкриваючи засідання парламенту в четвер уранці.

Також Турчинов додав, що «повністю зачищено від терористів п’ятикілометрову зону довкола телевізійної вежі, яка транслює українське телебачення на Краматорськ, Слов’янськ та інші регіони Донецької області». Раніше повідомлялося, що група спецназівців Управління держохорони України провела зачистку місцевості поблизу гори Карачун у Слов’янську від бойовиків.

«День» зв’язався з Мирославом і розпитав у нього про обстановку у Слов’янську, а також про настрої серед українських військових і місцевих жителів. Як виявилось, Мирослав — випускник Київського університету Карпенка-Карого (акторська майстерність), перед вступом до Національної гвардії працював викладачем за фахом на телеканалі СТБ.

«Я був на Майдані фактично з перших днів: спочатку як волонтер, а після спроб розібрати барикади я вступив до самооборони, потім — до «Автодозору», — розповідає Мирослав ГАЙ. — З початку подій на Грушевського весь цей час я жив на Майдані, а сім’ю відправив до Західної України. Коли закінчився Майдан і почалися інші проблеми — прийшли росіяни (мається на увазі окупація Криму — Ред.), я став резервістом Національної гвардії разом зі своєю сотнею».

«НАЙБІЛЬШ ВІДПОВІДАЛЬНИЙ І НАТХНЕННИЙ МОМЕНТ — ВИВІСИТИ УКРАЇНСЬКИЙ  ПРАПОР»

— Чому вирішили встановити прапор на телевежі і як це було?

— Коли ми полізли на телевежу, то найстрашнішим було те, що нас може вбити струмом. У результаті мінометного обстрілу комунікації вежі було пошкоджено. Перші прольоти ми долали в гумових рукавичках, які знайшли там же, на телевежі. На цю авантюру зі мною зголосився майор ВДВ 95-ої Житомирської аеромобільної бригади Сергій Шевчук.

Приблизно тиждень ми вмовляли комбата, тому що ніхто не хотів відпускати нас туди без страховки. Її, як ви розумієте, тут немає, плюс щоденний обстріл.

Коли нам нарешті дали «добро», ми полізли на вежу. Висота там, звичайно, позамежна (висота гори Карачун — 167,6 метра, а телевишки — 222 метри — Ред.): весь Слов’янськ лежить як на долоні. Сергій навіть сказав, що багато разів стрибав із парашутом, але такого мандражу у нього давно вже не було через висоту і вітер. Коли ми дісталися середини, з боку Слов’янська почалася стрілянина. Наші почали вести у відповідь вогонь, прикриваючи нас, і ми успішно піднялися вгору. Під кінець було доволі важко лізти, руки втомились, ноги теж. Однак, коли ми залізли, нашій радості не було меж! Найбільш відповідальний і натхненний момент — повісити український прапор. А враховуючи те, що тут часто обстрілюють, нам додатково приємно було подражнити противника цією дією і надихнути жителів міста, які підтримують Україну. Для терористів, однозначно, це неприємний сюрприз.

— Як до учасників АТО ставляться жителі Слов’янська?

— По-різному: коли їдеш на БТРі селищем, деякі люди махають руками. Підтримують не лише діти, але й дорослі. З того, що мені відомо, багато жителів втомилися від цього конфлікту, постійного страху і залякування, мародерства і браку продуктів, убивств просто на вулиці. Тим більше, що воєнні дії в місті ведуть самі ж терористи. Ми намагаємось узагалі не стріляти в той бік, де є житловий квартал. У цьому й складність операції. Вони по нас стріляють із міномета, а ми не можемо відповісти, тому що їхні міномети стоять у житлових кварталах.

Нам надійшли дуже надихаючі листи від дітей і дівчат із Краматорська. У них вони не лише нас підтримують, а мріють про те, щоб їх якнайшвидше звільнили, говорять про те, що їм дуже страшно. Вони бояться не лише підняти український прапор, але навіть сказати, що вони українці, тому що можна отримати кулю. Місцеві, які передали нам ці листи, ризикували життям.

«ЧАСУ ГОРЮВАТИ НЕМАЄ... Є ОДНЕ БАЖАННЯ — ДІЯТИ»

— А який настрій серед ваших товаришів по службі? Чи готові діяти рішучіше?

— Настрій діловий і бойовий... Нещодавно загинули наші товариші з 95-ої Житомирської бригади... Але часу горювати немає, є одне бажання — діяти. І солдати готові до цього: бойовий дух дуже високий, був би наказ. Але ми розуміємо, що активні дії призведуть до значних втрат серед місцевого населення. Ми вважаємо, що це неправильно, бо це наші брати-українці, якими б вони не були.

— Хто проти вас воює?

— Я розмовляв із протилежною стороною, коли ми ще тримали міст. Коли нас перекинули за допомогою вертольота, ми повинні були організувати контрольно-пропускний пункт у місті Слов’янську і допомогти десантникам 95-ої бригади. Невдовзі нас оточив натовп — осіб 300.

Спочатку ці так звані місцеві жителі були обурені тим, що ми перекрили міст. Я вступив із ними в переговори і пояснив, що ми нічого не перекриваємо, а вільно пропускаємо всіх жителів Слов’янська. Для цього достатньо лише показати паспорт, що ти місцевий, щоб уникнути провокацій. Деякі жителі не лише не змогли цього зробити, а показали паспорти Росії. Один взагалі виявився кримчанином. Як мінімум було троє російських громадян. Я відповів, що ми не можемо їх пропустити.

Цього ж дня так звані «місцеві жителі» напали на нас. Коли ми вирішили залишити вночі міст, нас не лише заблокували і підпалили попереду шини, але ще й кинули спочатку коктейль Молотова в БТР, а потім і гранату, вбивши нашого товариша. Потім із натовпу почали стріляти з автоматів. Це були люди кримінальної зовнішності. Були також представники місцевого населення, фанатично налаштовані, налякані «Правим сектором» і «бандерівцями». Проте серед них були й абсолютно адекватні люди, з якими можна було вести діалог. Але потім по нас відкрили вогонь: на прохання жителів ми випустили весь наш боєкомплект у повітря як акт доброї волі, але щойно закінчився останній патрон, у нас почали стріляти. Можна сказати, що з нашого боку це було дурістю, але ми не чекали такого розвитку подій. Ми розраховували на те, що маємо справу з місцевими жителями.

У так званих мирних жителів є не лише міномети, ПТРи, але й важке озброєння, якого немає в українській армії. Деякі з цих людей уміло поводяться з такою зброєю, що свідчить про спецпідготовку.

— Це росіяни?

— Я не можу так стверджувати, але однозначно там були люди з російськими паспортами. Однозначно, що серед них є люди у військовій формі. І однозначно, що це не мирні жителі, оскільки вони не бігають зі зброєю. А те, що людей підвозили на «газелях» — це теж красномовний факт. Самі місцеві із села Андріївка не виходили і сховалися під час першої ж стрілянини в повітря.

Я абсолютно впевнений, що люди, які вступали з нами у словесну перепалку, були під наркотиками. Звісно, складно про це судити без експертизи, але за первинними ознаками у мене склалося відчуття, що я спілкуюся з наркоманами. По-перше, у них були розширені зіниці, у них була роздратованість, нервовість. Коли на нас напали і ми почали стріляти в повітря і підлогу, ці люди полізли під кулі. Ми побачили, що у них взагалі відключений інстинкт самозбереження і страху.

«ДИВЕРСАНТІВ МИ ЗВІДСИ НЕ ВИПУСТИМО! НЕХАЙ НАВІТЬ НЕ СПОДІВАЮТЬСЯ»

— Як ви думаєте, чому на Сході України такі настрої?

— Це результат інформаційної війни. Тут здебільшого дивляться (коли ми зайняли телевежу, це підтвердилося) російські канали, які рясно поливають негативною пропагандою українську владу й Україну, нашу армію і ситуацію в країні. Брехня йде просто потоком. Місцеві жителі живились цією брехнею не місяць чи два, а упродовж багатьох років. Нормальне висвітлення фактів почалося лише зараз, коли ми зайняли телевежу і коли просто увімкнули українські телеканали. Цей факт спричинив у місцевих жителів негативну реакцію — повне відторгнення, оскільки вони просочені брехнею, пропагандою.

Якби Україна грамотно вела інформаційну війну, все проходило б набагато легше. З населенням треба працювати, розмовляти. Багато хто з цих людей піддається на факти, і якщо говорити з ними за допомогою фактів, а не емоціями, вони починають сильно замислюватися. Я розмовляв із місцевими жителями про «Правий сектор» і «бандерівців», наводив їм факти. Спочатку це викликало у них шок, крик, але потім людина йшла зі словами: «Мені треба про це подумати...».

Якби ми вели постійну інформаційну роботу з місцевим населенням і елітою — маються на увазі не лише депутати, але й учителі, директори шкіл і заводів, культурні діячі, артисти, вчені, — то таких труднощів на Сході не було б.

— Що, на ваш погляд, слід ще зробити для врегулювання ситуації на Донбасі?

— Мені складно про це судити, але для себе зазначив, що триває масова втеча місцевих жителів зі Слов’янська. Це фіксує і наш КП. Відчуваю, що невдовзі й самі жителі, невдоволені ситуацією, що склалася, стануть на бік АТО і єдиної України. Розподіл на Схід і Захід штучний. Ми успішно живемо разом ось уже понад два десятки років у незалежній Україні, а зараз раптом усе за короткий час змінилося. Думаю, після круглого столу української єдності і після того, як місцеві еліти висловляться на користь єдиної України, конфлікт почне потихеньку врегульовуватись. А диверсантів ми звідси не випустимо! Нехай навіть не сподіваються.

— Армію підтримує вся країна. Яку ще ви хотіли б отримати допомогу від українців?

— Я хотів би висловити вдячність громадянам України, які нас підтримують. Підтримка відчувається, вона триває постійно і виявляється не лише в листах, які писали дівчатка або, наприклад, діти з Дрогобича. Вона не лише в телефонних дзвінках і повідомленнях, а ще й у матеріальній допомозі. Зовсім нещодавно «Армія SOS», «Автодозор» та інші громадські ініціативи передали нам комплекти необхідних речей — таких як рації, прилади нічного бачення, бронежилети тощо. Допомога надходить. Можливо, вона і не в такому обсязі, як це робиться в цивілізованому світі, але вперше за всю історію української армії солдати отримують такий обсяг допомоги. Це для нас дуже важливо навіть не з матеріальної точки зору, а з патріотичної, емоційної. Це дуже сильно підкріплює дух. Ми розуміємо, що за нами країна, люди, які підтримують нас і яким потрібна наша підтримка і наш захист.