За суспільство без брехні

Висвітлення «справи Гонгадзе» виходить на новий рівень. Послідовна та змістовна робота газети «День» в цьому напрямку протягом багатьох років, яка супроводжувалася поодинокими голосами журналістського середовища, отримала сьогодні ширшу підтримку. Канал «1+1» серйозно взявся за пошук справедливості в цій резонансній справі. Спочатку десятихвилинний сюжет у «ТСН-тиждень», потім ефір програми «Право на владу», де прозвучали сенсаційні заяви, й, нарешті, потужний і переконливий документальний фільм «Українські сенсації». Учасники були підібрані професійно, що дозволило широко охопити тему. Програму й фільм згодом неодноразово повторювали. А головне, вже анонсовано продовження журналістських розслідувань.

Реакція суспільства і політикуму була різною. Частина промовчала — тому, що байдужі, або тому, що знають, але є частиною системи, а отже — бояться подавати голос. Частина почала фокусуватися на другорядних питаннях — чому саме зараз, чому саме канал, який належить бізнесмену Ігорю Коломойському, і решта подібних запитань — де, як і навіщо. По-перше, ця тема актуальна, тому що триває судовий процес над головним виконавцем вбивства журналіста Георгія Гонгадзе і злочину проти громадського діяча Олексія Подольського — Олексія Пукача. По-друге, «справа Гонгадзе» не має строку давності — вона буде актуальною доти, поки не будуть засуджені замовники злочину. Ну, і головне — варто все-таки зосереджуватися на суті цього питання. Тут «День» підтримує всіх тих, хто рухає процес і наближає можливість юридичної крапки в справі.

Ну і третя частина — це люди, які все розуміють, підтримують і наголошують на необхідності подальшої боротьби за правду. Цей сегмент в суспільстві і політикумі треба однозначно розширювати, адже пошук справедливості в резонансній справі є ударом в корінь нинішньої кланово-олігархічної системи Кучми. Вона має великі ресурси і чинить шалений спротив. Поки її не змогли ліквідувати ні дві революції, ні війна на сході країни. Система Кучми продовжує інфікувати й породжувати нові проблеми і трагедії. Але так більше не можна. Про суть цієї системи, як вона зароджувалася і знищувала своїх опонентів, а також про резонансні справи говоримо з міським головою міста Черкаси, політиком, який безпосередньо постраждав від режиму Кучми, — Сергієм ОДАРИЧЕМ.

«НЕРОЗСЛІДУВАНІ СПРАВИ ПОРОДИЛИ БЕЗКАРНІСТЬ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ»

— Пане Сергію, сьогодні тема Гонгадзе набуває нових форм боротьби з кучмізмом. Як, на вашу думку, це сприймається в суспільстві?

— Суспільство, значною мірою, втратило інтерес до цієї теми. Якщо говорити про «справу Гонгадзе», то минуло 14 років. А якщо говорити про ті злочини, які були проти мене та членів нашої команди — об’єднання «Ми», то минуло вже 16 років. Та попри це, справу потрібно довести до завершення. Адже нерозслідувані справи 1998—2000 рр. породили безкарність правоохоронних органів. Наслідком цього стали не просто погрози, побиття і вбивства окремих людей, — все дійшло до масових вбивств, які були на початку цього року на Майдані. В цих справах обов’язково потрібно поставити «крапку» і покарати виконавців та людей, які замовляли ці вбивства.

— Протягом багатьох років у суспільство вкидалися різні версії, які відводили увагу людей від суті. Сьогодні — чи готове все-таки громадськість сприйняти правду?

— Суспільству завжди треба казати правду, незалежно від того — готове воно її сприйняти, чи ні. Суспільство, яке живе в брехні, рано чи пізно вироджується. Не треба далеко ходити — наш північний сусід. Ми бачимо, що там суспільство звикло і продовжує жити в брехні. В результаті, вони зайшли всім соціумом у безвихідь конфронтації з усім світом. Чим все закінчиться — невідомо, але навряд чи чимось добрим для російського народу. Тому суспільство повинно знати правду, навіть якщо вона є болючою і не такою, яку би нам хотілося чути.

— Сьогодні доводиться чути, що активізація цієї теми — є результатом олігархічних війн. Можливо, це і має місце. Але на чому б ви сфокусували увагу?

— Думаю, що інші інтереси учасників процесу, або впливових гравців на політичному фронті можуть мати місце. Так завжди було і буде. Але якщо сьогодні є можливість сформувати критичну масу громадської думки, політичної волі і довести справу до логічного завершення відкритого розслідування, це необхідно зробити.

Ми з вами були свідками, як ця справа поступово помирала в період президента Ющенка, очевидно через якісь його особисті зобов’язання в період помаранчевої революції. Він, скоріше, дав гарантії недоторканості колишньому президентові Кучмі. Ми бачили, як ця справа раптово виникала і так само раптово зникала в період президентства Януковича. Але якщо сьогодні є можливість її відновити і завершити, то цим треба скористатися.

«МИ»: НАШІ ПОГЛЯДИ І БАЧЕННЯ НЕ ЗМІНИЛИСЯ

— Давайте повернемося у 90-ті роки. Розкажіть про фонд «Українська перспектива», громадське об’єднання «Ми». Яка мета була цих організацій, чим ви тоді займалися?

— Фонд «Українська перспектива» був заснований групою активних політиків, серед яких був я, Микола Томенко, Юрій Оробець, Сергій Кудряшов, був відомий на той час журналіст Юрій Шкарлат, Олег Данилейко. Займалися ми переважно політичною і юридичною аналітикою та розслідуваннями діяльності тодішньої влади. 1995—1996 рр. у нас пройшли дуже активно — під знаком Конституції. Ми багато уваги приділяли проекту Конституції, його критиці й обговоренню, робили свої пропозиції. По суті, була унікальна ситуація, коли в ніч прийняття Конституції, суб’єкти законодавчої ініціативи  — Президент і народні депутати взяли до уваги пропозиції фонду «Українська перспектива». Вони були настільки вагомі й аргументовані, що пройшли десь на 80%.

Якщо говорити про журналістські розслідування, то це був широкий спектр. Це й питання торгівлі зброєю, і питання афер на нотаріальних бланках, і питання особистого збагачення окремих осіб. Це й локальні питання — наприклад, владний бізнес Олександра Омельченка на київських парковках чи виділення землі в Києві тощо.

— Ваша діяльність стала проблемою для тодішньої влади?

— Думаю, що так. Ми в політичній аналітиці розслідували багато речей, зокрема, стосунки України та Росії. Ті поступки, які допускала Україна і тодішній президент Кучма на догоду РФ в питаннях Криму, Севастополя, газу. У подальшому наша робота отримала велику підтримку з боку громадськості, що призвело до створення великої громадської організації — об’єднання «Ми». У Києві до нього долучилося кілька тисяч людей. У підсумку, ми спромоглися видавати газету з такою ж назвою — «Ми». Вона виходила накладом в один мільйон примірників. Силами кількох тисяч членів команди, вона поширювалася безкоштовно до кожної поштової скриньки Києва. Безумовно, така діяльність мала великий вплив на думки людей і викликала резонанс, відповідно, політичні лідери на той час були змушені реагувати.

— І якою була ця реакція? Застосували силу?

— Так. Почалося все з жорсткої протидії нам на виборах 1998 року. У багатьох округах Києва представники нашої команди перемогли, зокрема — Сергій Головатий, Юрій Оробець, Олександр Чоботенко. Але більшість із цих перемог влада не визнавала. Зокрема, були скасовані результати виборів в окрузі Юри Оробця. В подальшому — ще двічі його перемога не визнавалася, хоча владі все одно не вдалося протягнути 1999-го Івана Салія.

Серія силових дій почалася після публікації нами розслідування про торгівлю зброєю. Почали з члена нашої команди і керівника виборчого штабу Юрія Оробця — Сергія Каунова. Його чекали біля дому. Як тільки він вийшов з машини — скрутили, запхали назад до авто і вивезли під Житомир, там жорстоко побили і викинули в лісі. Через тиждень в під’їзді побили іншого нашого активіста — депутата Київської міської ради Леоніда Сафонова. У нього констатували струс мозку і численні переломи. Ще через тиждень стріляли в мене.

— Напад на Олексія Подольського був скоєний пізніше?

— Так, через півтора року — у червні 2000 року. Його викрали в Києві, вивезли до лісу і побили. Трохи раніше, у лютому 2000 року, був напад і жорстоке побиття народного депутата Олександра Єльяшкевича. Він не був членом нашої команди «Ми», але ми спільно працювали і разом йшли на вибори до парламенту в рамках об’єднання «Вперед, Україна!».

— А Подольський?

— Він був активним членом команди «Ми». Частину матеріалів та журналістських розслідувань, які писалися до нашої газети, — робив саме Олексій.

— Наскільки вдалося зберегтися вашій команді?

— Ми зберегли хороші дружні стосунки і ще тривалий час співпрацювали. Скажу відверто, нас жорстко «пресували». З 2000 року — і мені, і Юрію Оробцю довелося трохи зменшити політичну активність і зайнятися питаннями виживання родини — ми зайнялися бізнесом. Але у 2001-му ми знову повернулися до активної політичної діяльності. Зокрема я займався виборами Юрія Оробця до Верховної Ради — допомагав йому. Коли я балотувався на посаду міського голови Черкас у 2006 році, то вже Юрій Оробець допомагав мені, він навіть очолював Слідчу комісію Верховної Ради, яка розслідувала причини зриву виборів міського голови Черкас Володимиром Олійником. Олексій Подольський, Сергій Кудряшов також були в Черкасах і допомагали мені у виборчій кампанії. Ми не були постійно разом, але наші погляди і бачення не змінилися.

«ЯКБИ БУЛО В УКРАЇНІ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, МАЙДАНІВ ВЗАГАЛІ Б НЕ БУЛО»

— У вашого фонду була промовиста назва «Українська перспектива». Але вам багато що не вдалося, й Україна отримала іншу перспективу, яку побудувала тодішня влада. В цій системі ми, по суті, існуємо й досі.

— Перспектива у нас така, на яку ми заслуговуємо. Попри те, що мені доводилося все свідоме життя опонувати діючій владі, а іноді й просто, боротися — я не схильний вважати винуватим режим. Режими з’являються тільки завдяки нашій байдужості. Весь народ України, обираючи владу, дає можливість цим людям зловживати нею, часто народ обирає негідних людей. Коли у нас говорять про два Майдани, то коментують це як прояв громадянського суспільства. А я вважаю, що якраз навпаки — якби було в Україні громадянське суспільство, цих майданів взагалі б не було. Таких передумов просто б не виникло: нікому б не прийшло в голову так брутально використовувати силу по відношенню до мирних протестувальників; нікому б не прийшло в голову протягом двох років обіцяти європейський курс, а за день до підписання Угоди з Євросоюзом — розвернутися в діаметрально протилежний бік. Це — якраз відсутність громадянського суспільства і призводить до таких катаклізмів.

Другий приклад мене взагалі на рік вибив з активної політичної боротьби. Це кінець 1999-го року, коли були вибори Президента України. Я стою в черзі на виборчій дільниці, щоб отримати бюлетень. Переді мною стоїть пара дорослих людей, яка обговорює — за кого голосувати. Вони голосно розмовляли і їм не було соромно за сказане. Суть розмови така: «Ну от є Кучма. Але ж він бандит і злодій, який накрався і вбивав людей!». Проте трохи згодом вони все одно вирішують голосувати за Кучму, бо «вже знають його і звикли до нього». Не режим винен, а байдужість суспільства, яка дозволяє людям перетворювати делеговану ними владу в режим. Наскільки у нас суспільство виросло, така в нас і буде перспектива.

— Як ви сьогодні оцінюєте ситуацію? Після всіх подій — чи будуть розкриті злочини проти Гонгадзе, Подольського, Єльяшкевича...?

— Я вважаю великим плюсом і прогресом, що публічне висвітлення примусило голову СБУ, а згодом і міністра внутрішніх справ зняти гриф «таємності» із справи Пукача. Це — величезне досягнення, тому що ми матимемо змогу всім суспільством в наступних судових засіданнях чути свідчення виконавця політичного замовлення. Сподіваюся, це допоможе в проведенні об’єктивного судового розслідування.