Запасний варіант Президента
У своїх виступах перед різною аудиторією наші політики люблять цитувати висловлювання відомих державних діячів минулого та сьогодення, мимоволі приміряючи на себе тінь їхньої величі. З огляду на вік нашого політбомонду, річ цілком пробачна. У ці роки питання з серії «Ким ти хочеш бути, коли виростеш?», звучить цілком природно. Тому залежно від базової підготовки самого політика або ерудиції референта, можна спостерігати, як один розривається між можливостями майбутнього «тестя Європи» та невтолимими бажаннями «англійської королеви». Другий дивиться в дзеркало і бачить там то Евіту Перрон, то Маргарет Тетчер, а то й одразу двох в одному Луї Віттоне. У когось частішає пульс від спіритичних сеансів спілкування з творцями «шведського соціалізму». Не кажучи вже про тих, хто підхоплюється ночами при наближенні привиду комунізму або, навпаки, бачить солодкі сни під заколисливі вірші Анни Ахметової.
Серед цього вишуканого меню цитат і аналогій, є висловлювання, яке, хай пробачить мені Савік Шустер, останнім часом «об’єднало нашу аудиторію». Це відомий афоризм Черчилля про те, що «державні діячі відрізняються від політиків тим, що перші думають про майбутнє країни, а другі — про майбутні вибори». Дуже правильна й актуальна думка. Шкода лише, що малоефективна в країні, де вибори стають явищем перманентним. У тій політичній ситуації, що склалася в результаті політреформи, не думати про вибори може лише дуже далекозорий політик. Але далекозорість — це вже діагноз, а політиків із таким діагнозом в Україні небагато. Тому виборчий процес, позбавлений жорсткого п’ятирічного алгоритму, змушує політичні сили діяти з постійним озиранням на виборця. Це є однією з причин тривалого коаліційного серіалу, коментуючи який в ефірі «Свободи слова» Вадим Карасьов сказав таке: «Усе — ми вже в іншій епосі живемо. Хіба ми не бачимо, що, можливо, Президент хотів би іншу коаліцію, але виборці тиснуть».
Хотілося б, щоб політолог мав слушність. Однак навряд чи українські політики готові до ролі заручників виборця, і тому спроби перегляду політреформи можливі не лише з боку Президента. Але якщо Президент закликає лише «пройти дискусію про удосконалення Основного закону... заради стабільності України», то у виступах деяких членів політради Партії регіонів проглядає явне неприйняття самого змісту процесів, що відбуваються в країні. Звертаючись до своїх опонентів із «помаранчевого» табору, Євген Кушнарьов в ефірі тієї ж «Свободи слова» сказав буквально таке: «Ви привели владу до абсолютного хаосу. Ви мені скажіть: де ще при владі ми бачили, щоб губернатори судилися зі своїм Президентом, щоб міністри втікали з Кабінету Міністрів у депутати, щоб прокурор вимагав від свого начальника — Генерального прокурора — порушити кримінальну справу проти міністра внутрішніх справ?» Що ж, Є. Кушнарьов, як і переважна більшість українських політиків, виховувався в рамках іншої держави. Держави загальної однодумності. Привчені працювати в тепличних умовах середовища, де відсутня політична конкуренція, вони робитимуть усе, щоб її (конкуренцію) знищити. Саме тому, користуючись наданою свободою, регіонали здебільшого зараз і створюють той хаос, у якому потім звинувачують владу.
Не у своєму середовищі почуваються і представники так званого бізнес-крила «Нашої України», для яких помаранчева революція була не більше, ніж бунтом «мільйонерів проти мільярдерів». Маючи за суттю спільну природу походження капіталу, вони, за словами того ж Кушнарьова, заражені «одними і тими ж бацилами». І в основі конфлікту між ними тільки лише «нескінченна боротьба за владу або, грубо кажучи, за портфелі, боротьба за економічні інтереси».
Поведінка коаліційних переговорників від «Нашої України» — зайве тому підтвердження. «Переговори почали нагадувати гру «в наперстки», в якій державні посади стали для наших партнерів розмінною монетою», — заявив 11 червня лідер соціалістів Олександр Мороз після того, як переговори вкотре зайшли в глухий кут. За його словами, «в ході переговорів виникає стійке враження, що постійною зміною умов і формату «Наша Україна» просто намагається зірвати створення демократичної коаліції в інтересах інших, більш прийнятних для групи переговорників варіантів».
А тим «іншим варіантам», як уже було сказано, залишається лише створювати у своїх регіонах зону нестабільності та хаосу і таким чином уміло готувати громадську думку до необхідності природної зміни формату переговорів.
Тому постійні заклики О. Мороза і Ю. Тимошенко до Президента втрутитися в процес створення коаліції спричиняють щонайменше здивування. І реакція гаранта Конституції виглядає цілком прогнозованою. «Як глава держави і гарант Конституції я чітко дотримуюся букви і духу закону. З 1 січня 2006 року набула чинності нова Конституція, яка визначає, що політичні сили, котрі пройшли до парламенту, повинні самостійно формувати більшість», — заявив В. Ющенко в останньому радіозверненні. Загалом, за що боролися!
Парадоксально, але, схоже, Президент залишається єдиним політичним гравцем, якому зміни до Конституції надають зараз найбільше поле для маневру в перспективі майбутніх президентських виборів. На відміну від парламентських партій, які поки ще є заручниками своїх передвиборних обіцянок, Президент, перебуваючи в становищі «над сутичкою», має не найбільш програшну позицію.
Не треба забувати про те, що ті майже 14% підтримки, отримані «Нашою Україною» на виборах, насправді належать Віктору Ющенку особисто. І є непоганим електоральним стартовим капіталом, який пригодиться йому в будь-якому форматі.
Якщо демократична коаліція все ж відбудеться, Президент як лідер держави й однієї з партій-учасниць коаліції, за правом розділятиме всі її успіхи. А на «випадок провалу» можна «підстелити соломки» у вигляді прем’єра з розширеними повноваженнями і такою ж розширеною відповідальністю. Тим паче, що Юлія Володимирівна зовсім не проти.
У випадку, якщо «помаранчеві» все ж таки не домовляться, і відбудеться формування «великої коаліції», то чутки про «політичну смерть» Віктора Андрійовича можуть виявитися так само вельми перебільшеними. Але для цього Президент повинен зважитися на досить різкий політичний крок, який теоретично ще залишається в нього в запасі. По суті, він повинен просто розколоти НСНУ, відмежувавшись від її бізнес- крила, і, спираючись на ідейних союзників із націонал-демократів, почати свою кар’єру з чистої сторінки. Тобто зробити те, чого свого часу не зміг зробити Л. Кучма, коли обіцяв українцям, що «вони побачать нового президента». У результаті цієї своєрідної самолюстрації, він не лише не втрачає свого електорального поля, а й отримує можливість його значного розширення.
Варіант майже фантастичний, але не це не означає, що неможливий. Це єдиний варіант, який допоможе Віктору Ющенку не лише уникнути фіаско як політику, але й дає йому шанс перетворитися на повноцінного державного діяча.
