«Запорізьке обличчя» Президента

За плечима в нового запорізького губернатора журналістська освіта, що стала початком не менш класичного журналістського минулого. У 1989 році у віці 26 років Юрій Анатолійович закінчує Київський державний університет ім. Т. Шевченка, факультет журналістики. Працює в газеті обкому комсомолу «Комсомолець Запоріжжя», що згодом перетворилася на молодіжну інформаційну газету «МИГ», а Юрій Артеменко став головним редактором. У 1998 році його обирають депутатом обласної ради. Керована ним газета стає однією з найвідоміших в обласному центрі та регіоні. На суспільному терені Юрій Анатолійович працював експертом професійної медіапрограми для країн Центральної та Східної Європи «IREX ProMedia/Ukraine», членом програмної ради Міжнародного фонду «Відродження», членом ради директорів Української асоціації видавців періодичної преси. Одним із перших серед запорізьких ЗМІ ратував за прозорість у питанні читацьких пріоритетів й оприлюдненні накладів. Із 2002 року Юрій Артеменко — народний депутат України по 77 округу (отримав 15,99% — 16163 голоси Ленінського і Хортицького районів м. Запоріжжя, обійшовши майже на 4% Володимира Кальцева, чий бізнес, особливо протягом останніх півроку, міцно пов’язують із «донецькими»).

У Верховній Раді Артеменко також займав медійну посаду — заступник голови комітету з питань свободи слова й інформації. Офіційно Юрій Анатолійович безпартійний, але в парламенті входив до фракції «Наша Україна». На губернаторській посаді він уже встиг зняти імпровізовану огорожу зі стрічок у фойє будівлі облдержадміністрації, зайнятися проектом створення «Запорозької Січі» та подумує над будівництвом у кожному селі... фонтана.

— Чи правда, що ви не хотіли ставати губернатором?

— Я сказав би, що так. Я не хотів іти на посаду губернатора. Мене влаштовувало те місце, яке я займав у комітеті, але коли я отримав пропозицію і коли мені сказали, що такий варіант можливий і що Президент зупинив на мені свій вибір, я зрозумів, що не зможу відмовитися. Не можна відмовляти тому вибору Президента, який має величезну довіру людей і який сказав, напевно, для себе: «Юро, я сподіваюсь на тебе, зробімо це разом, доведімо людям». Тому ні морального права, ні будь-якого іншого я не мав, я просто не зміг відмовити, хоч які б аргументи для себе чи для нього я знайшов: що мені подобається в Києві, що я з політика загальнонаціонального масштабу переходжу в ранг політика регіонального, — я просто знав, що це буде нечесно по відношенню до нього та до тих людей, які були на Майдані.

— Чи висловлював Президент своє бачення вашої роботи на посаді голови Запорізької облдержадміністрації та шляхів розвитку Запорізької області?

— Йшлося не лише про Запорізьку область. Віктор Ющенко спілкувався одразу з усіма губернаторами понад три години, і його виступ зводився до кількох тез: ми повинні зробити так, щоб люди до кінця повірили, що вони зробили свій вибір усвідомлено та справедливо; щоб вибори — чи парламентські в 2006, чи президентські в 2009 — наша влада ніколи не проводила на фальсифікації й адмінресурсі, щоб перемога влади відбулася завдяки довірі народу; щоб ми людям дарували віру в себе, віру у владу, а принципами досягнення цього були б лише відвертість і публічність, — це ті складові, які зрештою примусять поважати владу, любити її.

— Ви згадали 2006 рік. Чи може Президент розраховувати на голів облдержадміністрацій як ставлеників власного політичного інтересу, конкретної партії?

— Я не кажу про партійність. Ми називаємося головами обласних державних адміністрацій, а в народі ми можемо називатися представниками Президента. Про Президента в регіонах думають так, як у Запоріжжі про Артеменка, в Житомирі про губернатора Жебрівського тощо. Ми втілюватимемо в життя рішення не партії, бо ніхто (і я також) сьогодні не розуміє, яка партія зараз втілюватиме чинну владу. А Президент де-юре не може бути лідером якоїсь партії. Ми, по суті, обличчя Президента на певній території, тому, якщо ми зганьбимо себе, то це означає, що ми зганьбимо обличчя Президента.

— У Запоріжжі, особливо протягом останніх двох-трьох років, дуже любили хизуватися високими показниками, такими як зростання заробітної плати (3-є місце в Україні), обсяги виробництва. Запорізький регіон називали одним із найбільших бюджетонаповнюючих. Якими будуть пріоритети вашої роботи на посаді губернатора, головні завдання?

— Ви сказали про «третє місце з зарплати». Так ось скажу, що в комплексному соціальному моніторингу Запорізька область, хоч як це страшно, займає 24-e місце. Так, ми на третьому місці з зарплати, але в кінці двадцятки за рівнем дитячої смертності та за рівнем захворювань. За рахунок поганих соціальних показників ми опиняємось на останньому місці в Україні. Головним пріоритетом для губернатора Запорізького регіону, хоч як це не дивно, є не економіка. Головним для губернатора Запорізької області є розвиток саме соціальної складової. Розповім на конкретному прикладі. Перші дні на посаді губернатора я почав із вивчення одного проекту, який, як мені здається, може дуже багато дати Запорізькому регіону: створення на острові Хортиця історичного центру «Запорозька Січ». Суть — побудувати на місці легендарної Січі її прообраз. Це і козацька церква, і курені, і гарматні вежі. І не просто побудувати, щоб це було «потьомкінське село», а наповнити її життям: щоб у церкві правили службу, в куренях відбувалися виставки козацької зброї. Це не просто рядок у проекті. Адже що таке Запоріжжя? Це місто красиве, унікальне, але яке не має своєї документально зафіксованої історії. Усі кажуть «Січ, Січ», а ви поїдьте на Хортицю, — і ви там побачите все що завгодно: пансіонати, профілакторії, ресторани і біля цього скромненький музей історії козацтва. І я вважаю, що відродити Січ — це завдання номер один, і справа не лише в історії, данині нашим предкам, а й у тому, що це реальна економічна складова. Якщо до нас поїдуть туристи не тільки з України (а вони поїдуть!), то це конкретні, реальні вливання до бюджету через квитки, інфраструктуру, обслуговування. Ми почали над цим проектом працювати. Зріють й інші.

— Які ваші відносини з регіональними елітами?

— Мій плюс у тому, що я знаю регіональну еліту, я — запорожець. На жаль, запорізька еліта не виступає єдиним фронтом, як це відбувається в інших областях. Свого часу ті керівники підприємств, які були ще за радянської влади, не змогли об’єднатися, тому багато цікавих, привабливих підприємств опинилися під контролем інших регіональних еліт, зокрема дніпропетровської, київської, російської. Немає єднання в цій регіональній еліті й сьогодні. Одне з моїх завдань — наскільки можливо згуртувати цю еліту заради запорожців. Але еліту я би розумів не на рівні економік. Це біда Запоріжжя: у нас еліта існує тільки на рівні промислових підприємств. Коли Запоріжжя називають «містом металургів», то, з одного боку, це красиво звучить, з іншого, для мене це образливо, бо мені хотілося б, щоб після слова «металург» стояла кома і звучали слова «художників», «артистів» тощо. У нашому місті немає сильних громадських організацій, тих театрів і постановок у них, на які йшли б люди… Є чудова історія Запоріжжя, проте відсутні ті проекти, які збирали б людей. Тому моє завдання — починаючи від Січі, зблизити, здружити, хай не категорично, еліту промислову, еліту культурну, еліту медичну…

— Зараз у регіонах склалася ситуація, за якої можна припустити жорстке протистояння мерів міст головам облдержадміністрацій, — мерів обирали при «старій» владі, губернатори є ставлениками «нової». Які ваші відносини з мером обласного центра Євгеном Карташовим? Чи можуть вони загостритися?

— Вони можуть загостритися, я був би нещирим, якби цього не сказав. Загостритися тому, що мерія та її інститути влади на місцях, у районах займали ті позиції, які були характерні для південно-східних областей України. У Запоріжжі було все: фальсифікація, грубий тиск на виборців, повністю використовувався адміністративний ресурс. Ви розмовляєте з людиною, яку представники Ленінської районної адміністрації м. Запоріжжя за наказом голови райадміністрації пана Олександра Повстяного після того, як я побачив фальсифікації на 77 виборчому округу, разом із моїм колегою, Сергієм Соболєвим, міліціонери викинули з залу територіальної комісії, грубо порушивши всі наявні закони. Я не хотів би зараз говорити про свої взаємовідносини з мером. З одного боку, він справді законно обраний населенням Запоріжжя, я це враховую. З іншого боку, мені здається, що Євген Григорович Карташов не повністю зараз розуміє ту ситуацію, що склалася не лише в Запоріжжі, а й у країні.

— Відставка мера Енергодара пов’язана зі зміною губернатора Запорізької області? Чи брали ви в цьому участь?

— До мене приходили депутати міста Енергодара, й у нас із ними відбулася досить відверта розмова. Вони мені повідомили про своє бажання знімати мера і навіть просили мого певного втручання. Мені здається, що я їх досить серйозно переконав у тому, що мого втручання або втручання будь-якої людини, яка б сиділа в кріслі губернатора, вже не треба — змінилася політична ситуація, і принципи вільного волевиявлення, в тому числі голосування «за» або «проти» мера, можуть працювати вільно. Я би втрутився, якби на депутатів чинився тиск, і втрутився б з усією повнотою влади, яку мені дає закон. Я не знаю мера Енергодара, але, незалежно від того, заслужено чи незаслужено, на його погляд, йому висловили недовіру. Вважаю, що головне полягає в тому, що міська влада Енергодара зрозуміла, що вона залежна від громадськості.

— Зараз у Києві головним завданням «нової» влади називають підбір кадрів. Чи маєте ви вже команду? Що вам відомо про київські призначення на запорізькі посади в силових відомствах?

— Сподіваюсь, що мій колега, Юрій Луценко, міністр МВС, прислухається до моєї думки. Призначення «силовиків» — це прерогатива Києва, хоча, з іншого боку, Президент на зустрічі з губернаторами говорив, що думка губернаторів буде пріоритетною при прийнятті рішень. Я маю кілька кандидатур. Я можу сказати, що, зокрема в міліції, це кандидатури кількох запорізьких кадрових офіцерів. У нас шалена проблема з кадрами в суспільстві взагалі, і в міліції зокрема, бо хвиля «приїжджих» міліціонерів із Харкова, Дніпропетровська, Криму просто знищила систему зростання та розстановки місцевих кадрів, знищила стимул для простих запорізьких міліціонерів, тут існує проблема. Я вже маю команду, але не хотів би називати імен, бо за процедурою потрібне узгодження з Державним секретарем України. Деякі документи вже подані, вони перебувають у стадії розгляду, і я думаю, що протягом місяця ми закінчимо цей процес.

— На рівні чуток побутує інформація про те, що на згаданій вами зустрічі Президента з губернаторами Віктор Ющенко наполягав, щоб у кожній області губернатори на рівні заступників вводили одного київського представника, таке собі «око государеве», чи так це?

— Відповім коротко: це дурниця з дурниць.