А завтра... була війна

У час, коли українська армія на четвертому етапі відведення військ прозріває і припиняє такий відвід внаслідок «не виконання своїх зобов’язань з боку бойовиків», ми вже мало чому дивуємося. За рік ми звикли до «успішних відступів» із Дебальцевого, до вирівнювань фронту за рахунок української території тощо. Дмитро Тимчук повідомляє, що вже сформована єдина командна структура так званої армії Новоросії. Це не дивно, адже маври, які зробили свою справу з окупації Донбасу в особі козаків і найнятих місцевих бандитів, один за одним системно відходять «на відпочинок» (контрольовані — в Росію, менш контрольовані — в тюрму, неконтрольовані — в домовину). Окупація Донбасу відбулася за фактом. І це треба визнати. Тепер масштаб захоплення територій буде лише розширюватись. Але ми знаємо із класиків, що «цеглина зненацька на голову нікому ніколи не звалиться». Випадковість завжди є наслідком попередніх закономірних подій. Інколи пам’ятні дати нам дають можливість не просто згадати, як відбувалося зокрема поневолення Донбасу, а й зрозуміти, чому так сталося.

Луганськ. Рік тому, як і цього разу, був весняний сонячний день. 9 березня на центральній площі Луганська традиційно зібралися люди (приблизно 300—400 осіб). Відбувалося святкування 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Під пам’ятником Шевченку — традиційний мітинг із вітаннями, словами подяки, українськими піснями і бандурою. «Гопники», явно не місцеві, а завезені з області, збиралися неподалік. Такий собі Арсен Клінчаєв (той самий Клінчаєв, якого згодом заарештують, а потім він прогулюватиметься пляжами київського гідропарку і кав’ярнями Хрещатика), перевдягнений у звичайну спортивну куртку, зібрав їх спочатку біля свого гаража, де видав відповідні аксесуари. Серед цього агресивного натовпу були і ті, хто якось дивно не орієнтувався не те що в Луганську, а взагалі — в містах області. У словах їхніх відчувалася відповідна російська чеканка. Вони — штурмовики, які в певний момент із бітами накинуться на людей, — органічно злилися з місцевими. Георгіївські стрічки, червоні прапори з написами міст області, капюшони на головах, надривні крики, що врізалися у співи тих, хто зібрався біля пам’ятника Шевченку — картина біди, що насувалася на Луганськ, і, зрештою, катастрофи, яка загрожувала всій Україні.

Та зла хмара з триколорами знесла мирний мітинг. Дівчат тоді тягали за волосся, кийками били хлопців, а потім хтось з цього озвірілого натовпу наче по команді рушив на будівлю облдержадміністрації. Хтось — це ті самі «чьтокающіє» штурмовики, які не знали навіть імені губернатора, якого вони збиралися виганяти. Міліція відганяла активістів, які стояли на обороні держбудівлі — «Сами без вас справимся!», але вони залишалися не стільки як сила опору, скільки як свідки, на очах яких правоохоронці вимушені були хоча б імітувати спротив. ОДА захопили, примусили губернатора Болотських написати заяву про відставку і, знову ж таки, за чиєюсь командою ретирувалися з будівлі, яку тільки-но захопили. Той день став знаковим, адже нічого подібного в Луганську ще не відбувалося ніколи. У страшному сні можна було уявити собі побиття мирного мітингу на святкуванні Дня народження поета світового значення. Ніхто тоді не думав про можливість захоплення держбудівель. Страшний сон ставав дійсним. Стало ясно — ворог перейшов межу умовностей, але остаточної команди по захопленню області ще не було. Луганськ, як і інші міста сходу, ще пробували «на зуб».

«Як тільки ми з’явилися на площі, було розуміння того, що станеться провокація, — згадує учасник тих подій Дмитро Снєгирьов. — Була інформація про те, що готується силова акція проти учасників проукраїнського мітингу. Тут є запитання до організаторів того мітингу, які й до цього дня піаряться на цій акції. Вони вивели людей, фактично знаючи про небезпеку. Надійшла інформація, що в Луганську збираються бойовики не тільки з Луганської області, а й із Донецької, яка згодом підтвердилася. Більше того, була звістка про те, що в Луганськ перекинуть бойовиків з областей РФ, зокрема Білгородської та Воронезької. Ті 300 — 400 жителів, які вийшли в Луганську вшанувати пам’ять Кобзаря, не були готові фізично і морально до протистояння. На той момент проукраїнська громада в Луганську складалася з інтелігенції, яка здатна була йти з прапорами, але не здійснювати силові акції. Намагання створити єдине бойове крило наштовхувалося на, як мінімум, нерозуміння, а то й сприймалось як провокація.

«9 березня, після виконання славнів, ми побачили, що на нас рухається організована колона, — продовжує Снєгирьов. — Була помітна структурованість колони — десятники, сотники. Вони були фізично підготовлені й мали засоби активного нападу — біти, кригоруби, кастети. Звичайно, після нападу не вдалося втримати ситуацію. Ми (я буду розповідати за своїх людей) організовано відійшли до ОДА. В мене залишається питання: чому, коли пролунала команда «відводьте людей», очільники патріотичних рухів людей не відвели? Фактично жінки й діти, які стояли біля пам’ятника Шевченку, стали заручниками ситуації. Більш того, у мене залишається питання: хто саме попередив згаданих очільників про напад, що вони з мітингу опинилися всередині ОДА в момент атаки? Вони дивним чином вийшли з-під зони обстрілу. Зараз дехто з них пояснює це поганим зв’язком, інші пояснюють, що хтось їх попередив, але хто саме попереджав? І якщо вони були попереджені, то чому самих людей не попередили? Коли ми підійшли до ОДА, там стояв кордон міліції, який нас не пускав усередину. Виникає запитання: чому саме нас, патріотів з українськими прапорами, не пускали? Згадані очільники мітингів своєчасно туди пройшли, а ми змушені були штурмувати міліцію й прориватися в будівлю. Виникає також багато запитань щодо перемовин у приміщенні ОДА, коли ми забарикадувалися. Фактично міліція стала гарантом недоторканності. Перші штурми всередині ОДА ми відбили, а потім стався момент перемовин, коли в будівлю зайшла так звана ініціативна група, яку вів один із заступників начальника УМВС. Сама поведінка губернатора Болотських була пасивною. І Болотських, і Веригіна покинули приміщення чорним ходом, залишивши нас із нападниками. Серед представників нападаючих були такі одіозні прізвища, як Арсен Клінчаєв, Юрій Юров, Корсакова, Харітонов. До речі, були навіть представники українського козацтва, які брали участь у штурмі ОДА на боці проросійських бойовиків. Уявіть собі українське козацтво з тризубами на боці проросійських атакуючих. Ті нападник, з якими мені довелося спілкуватися, зовсім не орієнтувались в місцевих назвах, уже не кажучи про специфічний російський акцент. Слово «кава» вони взагалі не знали. Ще одна показова деталь: працівники Служби безпеки, не ховаючись від камер, вказували на проукраїнських активістів бойовикам, серед яких були і майбутній ватажок бандитів «Лєший», і Харітонов».

Учасниця мітингу в Луганську 9 березня 2014 Анастасія Горова на своїй сторінці в Facebook пише: «Це був переломний момент. Почався явний ганебний «злив» Луганська».

Минув рік. Самоназваний «народний губернатор» Олександр Харітонов, якого в березні заарештувало СБУ, згодом з’явиться на сепаратистських «парадах» у Луганську, Арсен Клінчаєв, на затриманні якого попіарився один із політиків, усе літо відпочиватиме у Києві. Олексія Карякіна, якого так само затримало СБУ разом з арсеналом російської зброї в Стаханові, відпустять одразу після захоплення Луганського управління Служби безпеки, яке станеться через місяць після згаданих подій. Перелік можна продовжувати. Така ж доля більшості бандитів, їхніх організаторів і посібників не тільки на Луганщині, а й у цілому по Україні. Ще за три тижні після захопленої будівлі СБУ будуть взяті ОДА, Прокуратура та Апеляційний суд. В Україні тривала передвиборча боротьба, і в Луганську за цей час встигли побувати майже всі кандидати в президенти. Юлія Тимошенко зажадала перемовин із терористами, називаючи їх «доведеними до відчаю українцями», Сергій Тігіпко вимагав від Києва звільнити затриманих бандитів, Петро Порошенко в пітьмі Луганського національного університету наголошував, що з терористами ніяких мирних шляхів шукати не можна. У травні пролунали перші автоматні черги та вибухи гранат, а вже влітку, одразу після обрання нового Президента, вулицями Луганська проїхалися перші російські танки.