Здаватися чи бути?
Не тільки експерти, але і пересічні громадяни оцінюють нинішню президентську кампанію як надто брудну. Як за кількістю компромату, так і за технологіями, що використовуються. Тут країна уміло копіює не найкращі зразки західних демократій, зокрема США, де з кожними виборами в агітаційних матеріалах зростає негативне згадування конкурента, і зменшується кількість інформації про позитивні достоїнства свого кандидата. Відбувається голосування не «за» свого кандидата, а «проти» чужого. Деякі президентські кампанії цілком зводилися до обговорення невигідних фактів з особистого життя кандидатів. Цей досвід з успіхом застосовується і у нас, і не можна сказати, що безрезультатно. Справедливості заради треба відзначити, що існують об’єктивні передумови для використання таких маніпуляцій масовою свідомістю.
Радянський психолог Лефевр (зараз громадянин США), виділив два типи етичних систем. За однією з них проголошення дотримання добродійних етичних принципів стає більш важливим, ніж їх дотримання у повсякденному житті. Заради своїх інтересів можна не завжди дотримуватися заявлених цінностей, якщо їх порушено в ім’я вищої доцільності, — наприклад, перемоги «доб ра над злом». Це, так звані «політичні естети», які на перше місце ставлять зовнішні форми політики, тобто для них усе має виглядати красиво, витончено, чесно. У системі другого типу, навпаки, терпимо ставляться до декларацій етичних принципів, допускаючи існування недоліків у інших. Але у своєму житті та діяльності, носії такого типу дотримуються суворих етичних принципів, не даючи послаблень ні собі ні іншим. Вони є прихильниками «правди життя», сувора дійсність якої рідко буває святковою, частіше за все несимпатичною і навіть жорстокою. Для них важливо не те, що було, а те, що є, «тут і зараз». Вони не приймають, коли у своєму житті самі стикаються з порушеннями етики, подвійними стандартами. Для «естетів» важливіше здаватися, а не бути. Для прихильників «правди життя» важливіше бути, а не здаватися. Лефевр вважав, що серед населення США переважають носії першої етичної системи, а у СРСР, навпаки, переважають носії другої етичної системи. Хоча події останніх років показали, що кількість носіїв того чи іншого типу етичних систем пов’язана не з ідеологією суспільства, а з особливостями власного життя. Чим більше людина вважає себе господарем свого життя і чим менше вона вважає себе залежною від зовнішніх обставин, тим більше вона вважає, що життєві негаразди інших зумовлено їхніми «поганими» якостями особистості. Чим більше суспільство підтримує дух приватної ініціативи, тим більше носіїв такого мислення.
І в інформаційному суспільстві моду задають саме носії такого мислення, в основі якого та етична система, де фонограма замінює живий звук, де реклама створює товари, де екранна картинка підміняє собою різноманіття життя. Для них не так важливо, що відбувається насправді, — головне те, що подумають про це люди. Сьогодні декларації про наміри частіше за все важливіші конкретної діяльності, яку потім можна буде виправдати непереборними перешкодами. Світ сьогодні такий, що він все більше стає віртуальним. Хто нав’язав свій ракурс розгляду подій, що відбуваються, чия інформація більше циркулює у міжособистісному спілкуванні, — той і виграв інформаційне протистояння, «боротьбу за думки», а значить, забезпечив собі підтримку серед глядачів, що спостерігають за політичними процесами збоку.
Зростання рейтингу Януковича і його можлива перемога на виборах призвели до зростання прихильників Ющенка, але вони не стільки «за Ющенка», скільки «проти Януковича». Сьогодні країна на роздоріжжі. Результат виборів можна розглядати як вирішення дилеми, що стоїть перед суспільством, елітою і владою.
— Або викликати розчарування прозахідної частини суспільства, що вірить у романтичні ідеали «демократії», нав’язавши їй небажаного кандидата. Тим самим згасити ентузіазм, що спалахнув, великої кількості жителів країни, які дійсно почали вважати, що їхня думка важлива, її треба висловлювати і відстоювати (поки що тільки на виборах президента). Це є першим кроком на шляху до громадянської самосвідомості, що робить із сукупності людей єдине суспільство, готове конкурувати з іншими. За цим кроком мають бути й інші, участь громадян у політичній діяльності і самоорганізація громадських організацій.
— Або міняти владу у ситуації, де спостерігається хитка рівновага і зразковий паритет у голосах виборців. Коли долю виборів може вирішити нагнітання напруженості і загроза владі, на що сподіваються одні, тоді як влада сподівається на себе і свою підготовку цих виборів. Можна віддати владу у руки політичних суперників, які можуть завалити і економічне зростання, що намічається (на жаль, поки що не супроводжується трансформацією структури економіки), і модернізацію політичної системи. Але це призведе не тільки до розчарування мас і погіршення їхнього становища, а і відкине нас на багато років назад на шляху державного будівництва.
Чому віддати перевагу: чи настроям великої частини ідеалістів-інтелектуалів, які визначають атмосферу у суспільстві, чи самопочуттю великої кількості населення, що залежить від функціонування державного механізму, його стабільності і стійкості? Поки що локомотив, який тягне країну, у руках держави.
Вибори мають бути уроком усім нам. У суспільстві усе більше людей, які не тільки вірять у чесність і справедливість і які бажають усе в житті робити по совісті, але і які вимагають таких же стандартів від влади.
