Жіночий клуб — зброя чи захист?
Можна без великих зусиль уявити, скільки вітального єлею виплеснеться на наших жінок у переддень 8 Березня. Тим більше, що «старт» дав сам Президент: учора Леонід Данилович поздоровив жінок-парламентаріїв, вручивши їм як «весняні сувеніри» — золоті брошки та подарунковий фоліант «Леонід Кучма — Президент і людина». І це при тому, що, приміром, жінки, які працюють у компанії «Первомайськвугілля» відмічають Міжнародний жіночий день голодовкою — їхнім чоловікам по півроку не платять зарплату, а діти не завжди бачать хліб на столі. Виходить, золота в нас більше, ніж хліба?
Звісно, це свято потрібне владі не менше, ніж 23 лютого, — щоб залишатися владою й після жовтня-1999. І в цьому контексті українські жінки — це не просто представниці прекрасної статі, а вже електорат. На жаль, наші нечисленні жіночі громадські організації поки що не розуміють, що їм приготовано незавидну роль наложниць влади. Адже в будь-якій європейській країні така приурочена до свята «купівля» жіночих уподобань, стала б об'єктом пильної уваги та критики з боку недержавних структур. Наше ж мовчання означає одне: представники й вищого, й місцевого чиновництва впевнені в «кишеньковості» громадських організацій, зокрема й жіночих. А може, це ще й тому, що українські жінки-виборці бачать — яскраві жінки-лідери, на зразок Н. Вітренко чи Ю.Тимошенко (та персоніфіковані з ними політичні сили) сьогодні заангажовані діючою владою? Ці зовсім не святкові нотатки, як мені здається, лише привід для великої та серйозної розмови.
...Наша група приїхала до Вашингтона в момент чергових слухань у сенаті у справі Клінтон—Левінські. Більше того, ми жили всього за два квартали від «Мей Флауерз» — готелю, де зупинилася Моніка, та який з ранку до ночі облягали журналісти. Не дивно, що всі зустрічі з американцями починалися із запитань про наше ставлення до секс-скандалу в Білому домі. Вся Америка жила з усвідомленням важливості моменту: саме тут і зараз твориться її історія. Й американці із задоволенням читали, а потім переказували всьому світу цю фривольну історичну сторіночку: Америці подобається давати уроки, навіть якщо це уроки статевого виховання у просунутій формі. Не дивно, що я зрізалася на першому ж запитанні про Моніку, задовольняючи інтерес колег із «Голосу Америки». Я затнулася, коли кореспондент Уляна Телюк поцікавилася, чи могли б українські ЗМІ висвітлювати подібний секс-скандал. Добре росіянам: вони на таке запитання не вагаючись відповідають: «Якби таке сталося, ми б знали, що Єльцин живий». А що робити нам, котрим важко уявити Леоніда Даниловича в ролі секс-символу, навіть після програми Ірини Зайцевої «Політик без краватки», де наш Президент не тільки молодецьки грав на гітарі, а й грайливо обіймав ведучу нижче талії. Напевно, це тому, що в Росії президента сприймають як людину — нехай хвору, нехай пов'язану з березовськими й лісовськими, але людину, тоді як у нас Кучма все більше асоціюється з канцелярсько-безплотним «гарант Конституції» або «арбітр нації». Якщо навіть припустити, що подробиці такої події могли б просочитися до вітчизняних мас-медіа, навряд чи б опоненти Президента, отримавши такий шанс, стали б мусолити інтимний бік справи — він був би лише ключиком, який відкриває дверцята до країни зловживань глави держави. З іншого боку, цинічний тиск на судову владу не допускає навіть натяку про появу на нашому горизонті прообразу незалежного прокурора Старра. Всі ці «якби» я перерахувала без запинки. Але тільки потім зрозуміла, чому секс- скандал, напевно, був би неможливим в Україні. У нас навряд чи знайшлася б жінка, котра побажала поділитися подробицями такого зв'язку... Американці, ладні обговорювати справу Клінтона у всіх подробицях, старанно уникають розмов про те, що в країні з багаторічними гендерними традиціями жінка може стати не тільки держсекретарем, генеральним прокурором чи сенатором, а й інструментом, знаряддям політичної боротьби й політичного тиску. Звісно, це ляпас тисячам жіночих організацій США, що старанно формують зовсім інший імідж американської жінки: впевненої, самодостатньої, рівноправної. Варто сказати, що в Штатах понад 50.000 усіляких жіночих рухів, програм, організацій, в яких перебуває практично кожна американка. І це не просто показник її ділової, соціальної чи правової активності. Я гадаю, що прагнення підкреслити свою приналежність до будь-якого «жіночого клубу»... виникає від дефіциту простого людського спілкування. І членство в будь-якій соціальній групі — це щось на зразок психологічної підтримки, що запевняє комплексуючих людей у тому, що в них усе ОК у плані особистісного спілкування.
З іншого боку, різноманіття й різноплановість неурядових організацій і груп — це реалізація знань у сфері правової культури, навички якої в США ще в початковій школі прищеплюють ледь не сильніше, ніж ази граматики чи арифметики. Певно, тому що американці знають — «третій сектор» (громадські організації) давно примусив владу не тільки рахуватися з собою, а й визнати його повноправним партнером у реалізації практично всіх аспектів політичного, економічного та соціального життя.
Мабуть, тому найцікавішим, найжвавішим у низці обов'язкових зустрічей стало знайомство із Джулі Стюарт — організатором і лідером руху «Сім'я проти максимального строку ув'язнення», мета якого — надання суддям більшої свободи в ухваленні рішень. Історія створення цього об'єднання (яке, до речі, нараховує більше за 30.000 прихильників) вельми показова й типова для Америки, де домінує особистісний, а не колективний чинник (саме це пояснює той факт, що більшість жіночих угруповань орієнтовано на розв'язання проблем своєї сім'ї, своєї вулиці, свого міста й мало хто настроєний вирішувати проблеми відразу всієї Америки). Брата Джулі кілька років тому затримано й засуджено строком на 5 років за вирощування марихуани. Його сестра тут же взялася переконувати, що «злочини, пов'язані з наркобізнесом, за тяжкістю не можуть порівнятися зі вбивством чи згвалтуванням» і, значить, надто жорсткі покарання в даних випадках не завжди виправдані. Пані Стюарт вдалося залучити під свої знамена тисячі однодумців, в основному із числа родичів або друзів засуджених, котрі домагалися зустрічей у Конгресі, організовували зустрічі суддів із законодавцями тощо. Навряд чи організації вдасться подолати еверест своєї мети — добитися змін у законодавстві, що практично неможливо. Однак уміле провокування громадськості на активнішу поведінку (листи й дзвінки до офісів конгресменів, мітинги протесту, виступи у пресі) дозволили не менш ефективно лобіювати завдання руху.
Реакція нашої групи, до якої входили представниці депутатського корпусу, ясно показала — найдивовижніше для нас у цій історії те, що представники громадської організації мають можливість брати участь у спільній із парламентаріями розробці правових актів, виступати на засіданні парламентської правової комісії, організовувати зустрічі із суддями. Мені, наприклад, важко уявити нашого депутата (котрий зазвичай відмахується на ходу від своїх обранців біля ВР, які приїхали за тридев'ять земель «шукати правди») разом із виборцем, схиленим над проектом закону, щоб внести туди поправки. Так точно, як важко уявити сенатора, котрий крутить дулі з вікна парламенту пікетникам із тих самих громадських організацій. Але найбільше здивування викликав у наших депутатських рядах той факт, що Конгрес не просто звертає увагу й реагує на діяльність руху, який відстоює специфічні інтереси дуже вузької соціальної групи, підтримуючи (а значить, захищаючи) право її представників вирішувати через структури влади подібного роду питання. Певно, ми ще не підійшли навіть до осмислення того, що в США засвоєно на рівні азбучних істин: один із головних напрямів діяльності громадських організацій — це відстежування порушень інтересів і прав громадян владними структурами та привернення до них уваги громадськості. Нам не зрозуміти цього. Тому що в нашій країні дистанція між представниками влади й представниками народу — це провалля, яке збільшується з кожним днем. 80% наших громадян вважають, що їхня участь у суспільно-політичних процесах нічого не змінить у реальному житті. Мабуть, тому в Україні зареєстровано всього 120 жіночих громадських об'єднань і цифра ця вельми умовна. Очевидно, невіра в реальні можливості громадських і політичних організацій — це одна з причин, з якої «заглухла» й діяльність двох жіночих політичних партій —» Жінки України» та «Жіночі ініціативи»...
Однак для мене найвражаючим було те, що Джулі Стюарт не має ні найменшого бажання робити політичну кар'єру. За її словами, «набагато важче, але й ефективніше розв'язувати проблеми на місцевому рівні, залишаючись спостерігачем політичних процесів». У нас же 30-тисячна організація розглядалася б передусім як хороший трамплін для старту до великої політики (такою чисельністю можуть похвастатися тільки найвпливовіші партії).
...Окрім скандалу з Монікою, в американців із 1998 року з'явилася ще одна «фішка» — США відкрили для себе проблему торгівлі жінками й почали активно з нею боротися, що виглядає дещо парадоксально, якщо врахувати, що Америка — один із головних споживачів секс-послуг. Правда, все виявилося досить простим, я б навіть сказала, як у нас. Цю ідею в рамках кампанії боротьби за сімейні й моральні цінності підкинула громадським організаціям перша леді — Гілларі Клінтон. Мені здалося, що така експлуатація ідеї боротьби із сексом-рабством — вдала знахідка для прагматичних американців. По-перше, виконання «установки» дружини президента США — це своєрідна відмичка до дверей фінансування подібних програм не тільки з фондів, а й із місцевих бюджетів. Є ще один бік цієї «медалі», про який самі американці вважають за краще умовчувати. Справа в тому, що слов'янські жінки всього за кілька років склали серйозну конкуренцію місцевим секс- жрицям. Але це ще півбіди. Слов'янки, котрі наповнили Штати, стали являти набагато більшу загрозу для доброчесних американських дружин: зросла тенденція розлучень і прийшла мода «одружуватися з росіянками». І це, мабуть, ледь не головна причина, з якої було запущено механізм боротьби із секс-рабством. Швидше за все, такі програми конкретно не допомагають жертвам сексуального насильства тому, що борцям невідома навіть точна їхня кількість. Керівниками таких організацій зазвичай стають колишні співробітники ФБР та інших силових структур, котрі аж ніяк не настроєні ловити за руку сутенерів чи проводити спільно з поліцією рейди у «кварталах червоних ліхтарів»
Цілком очевидно, що боротьба за права жінок, котрі потрапили в тенета секс-індустрії, як складова частина боротьби за права людини — не більш ніж красива «упаковка» для справжньої підоснови цієї проблеми. Не дивно, що США настирливо намагаються пояснити Україні значущість теми й не бажають навіть сприймати як контраргумент той факт, що активна міграція молодих жінок у пошуках легшого й красивішого життя — тільки частина клубка наших соціально-економічних проблем: підвищиться рівень життя — поменшає й потік мігранток.
Але треба бути чесними й зі свого боку: 7 років відносної демократії в Україні — дуже малий проміжок часу для того, щоб прийти до розуміння того, що питання захисту прав жінок, котрі потрапили в тенета секс-індустрії — це, за великим рахунком, питання захисту прав людини, питання розвитку демократії. І в даному випадку аморфна реакція суспільства на цю проблему — це лакмусовий папірець, тест на рівень демократії в країні, прав і свобод її громадян, очевидний навіть без висновку ПАРЄ.
А ті численні громадські організації, які раптово й раніше за всіх «зрозуміли» державну важливість справи порятунку сексуальних рабинь — зовсім не показник розвитку «третього сектора» як необхідної частини демократичного суспільства — у що дуже б хотілося вірити американцям. У даному випадку ця віра нещадно експлуатується — звідси й заклики «набагато тісніше товаришувати з дорогими американськими подругами», що досить часто виглядає як «дружба» змії й черепахи...
