Жорстка демократія: уроки для України
Президентські вибори у США лише людина виключно поверхова може оцінювати як різновид політичного шоу. Так, візуальне враження «шоу» неминуче — американці закохуються у своїх кумирів, справедливо вважаючи, що вони обирають з-поміж себе кращих із кращих. Але це — не тільки і не стільки «шоу», скільки видима частина жорсткої боротьби за найвпливовішу посаду на планеті. Це — фінал змагання не лише тих, хто протягом багатьох років обходив всіх своїх суперників. І — урок демократичних виборів не лише для України. Урок того, як політичні пристрасті і амбітне бажання влади, цього найсильнішого наркотику для політиків всіх часів, країн і народів втримується і в юридичній, і в моральній площині.
Боротьби, результат якої на момент написання статті досить незрозумілий. Буш і Гор йшли поряд, це, здається, знають тепер усі, і не лише в США. Кожен голос може стати вирішальним. Перспектива повторних виборів, про яку вже заявив Гор, — також. Інтриги додає і архаїчна заплутаність американської виборчої системи: не лише пересічному українцю, але й пересічному американцю важко розібратися в функціях Колегії виборщиків, яка блокує механізм прямого голосування. 260 у Гора і 246 у Буша — яке це має відношення до більш ніж двохсотп’ятдесяти мільйонів американців, об’єднаних бажанням обрати собі лідера? А таки має, і Колегія виборщиків ще може сказати своє останнє і несподіване слово. Дехто з моїх американських колег не виключає навіть можливості, коли деякі виборщики проголосують інакше, аніж виборці їх штатів. Суто теоретично Конституція США таке не забороняє. Дехто може побачити в цьому «творчий розвиток» для Закону України «Про Центральну виборчу комісію». Справді, уявляєте — член ЦВК може не просто проголосувати за чи проти «визнання» і «підтвердження», а — на власний розсуд підтримати того кандидата чи партію, що йому подобається. А закиди ворогів у суб’єктивізмі (як мінімум) парирувати посиланням на власні права людини, громадянина і виборця. Може, й мають рацію злі язики, які твердять, що недарма Михайло Рябець відправився спостерігати за американськими виборами...
А поки республіканці з’ясовують з демократами, хто ж iз них кого переміг, перейдемо до американських уроків демократії. Практичних уроків, які варто зауважити ще із стадії формального початку виборчої кампанії.
Ясно, що в США зараз — криза лідерства. Син сенатора і сам сенатор від Теннесі проти губернатора і сина екс-президента США та екс-директора ЦРУ, іменем якого названо центр у Ленглі. Тема кризи лідерства, напевно, буде однією із головних у дискусії, що супроводжуватиме наступні президентські вибори у США.
Вибори 2000-го ще на самому початку були прикметні і тим, що поклали початок широкої громадської дискусії про роль грошей у виборчій кампанії. Це сталося після того, як ще минулої осені Буш оголосив про легальне зібрання понад 36 мільйонів доларів на потреби власних виборів. Сума, просто смішна для українських виборів. А почала цю дискусію в США маленька неурядова організація з Хартфорду, що у штаті Коннектікут: мовляв, що це за демократія та рівність можливостей, де перемогти може лише багата людина? І звірячий, в уявленні наших комуністів, капіталістичний світ був змушений відреагувати на масовану громадську кампанію, яку лише започаткували коннектікутські інтеллектуали — республіканець- конгресмен МакКейн виступив із законопроектом, який би законодавчо обмежував роль грошей у виборчих кампаніях. І цей закононопроект публічно підтримували у цих виборах і Гор, і Буш. Ще б пак — спробували б не підтримувати. Два уроки для України. Перший — проблеми «отруєння грішми» характерні не лише для неї. Другий — маленька, навіть периферійна неурядова організація здатна добиватися реального результату.
Президентські вибори у США — це змагання найкваліфікованіших у світі виборчих технологів, що працюють в умовах суспільства, відкритішого за інші. Технологи Гора дійсно таки блискуче змогли переплавити «мінус» роботи свого кандидата в команді Клінтона на цілком реальний «плюс». Підключення Джо Лібермана як віце-президента, людини, котра «рвала на шматки» свого шефа по партії Клінтона в апогеї скандалу з брехнею американського президента про його стосунки з колишньою стажеркою Білого дому, не лише називають другим в американській історії блискучим політичним передвиборчим кроком — першим було підключення Джоном Кеннеді Ліндона Джонсона як віце-президента. Участь Лібермана зірвала плани республіканців нав’язати Горові «аморалку» Клінтона. І тут є вже не урок, а висновок для українських політиків — так працюють в країні, де значення має громадська думка.
У Джорджа Буша і у Альберта Гора конкурентів вистачало — серед рідних їм однопартійців. Обом нелегко далися їх партійні конвенції; в певний період часу здавалося, що вже згаданий МакКейн спроможний скласти серйозну конкуренцію Бушу. З іншого боку, багато хто ламав собі голову, як «щасливчику» Гору вдасться позбутися затінення себе негативною частиною репутації того, хто перетворив Овальний кабінет в «оральний». І тому шанси демократа зі стажем Білла Бредлі стати кандидатом також здавалися чималими. Напруження популістської риторики внутрішньопартійних конкурентів часами доходило межі пристойності. Та партійні інтереси були визнані вищими, МакКейн підтримав Буша, Бредлі — Гора, і всі зажили щасливим партійним життям. Справді, це, напевно банально звучить — колишні конкуренти підтримали тих, кому вони програли. Банально для американців, небанально для українців.
США знають все — і таємні підсиджування, і боротьбу компроматів, і використання посадового становища, і блискучі піар-ходи. Просто все те, що зазвичай на нашій території називається саме такими словами, в США існувало завжди і за багато десятиліть американської політичної боротьби набуло тонких і софістикованих форм. І це — в свою чергу — не тільки результат багатолітнього досвіду і набутої кваліфікації, але й абсолютне розуміння того, що американське суспільство не сприйме грубої брехні та підтасовок, і що той, хто вживає подібні технології, насправді робить дурну послугу своєму ж кандидату. Приклад: у цих виборах, «лівою», неідентифікованою під конкретну партію телекомпанією (правильний розрахунок — інформації зі сторони віри більше), було «викинуто» факти п’яних вивихів Буша 24- літньої давності. Буш легко визнав це, заслужив симпатію всіх американців, яких хоч раз напідпитку ловила поліція. Таких — чимало, якщо не всі. Не виключаю, що тут грамотно спрацювали технологи республіканців: Буш ще раз поексплуатував природне «співчуття» американців до «копів», співчуття, яке не дуже відрізняється від ставлення українців до «ментів».
Таємні підсиджування закінчилися задовго до президентських виборів. У республіканців головний радник Буша із зовнішньополітичних питань, професор Стенфорду Кондоліза Райсс своєї посади добивалася нелегко. Похід по трупах тих, хто прямував до мети, для неї поки що проходить вдало. Що не скажеш про Полу Добрянську та Пола Вулфовіца — також старих бійців команди ще старого Буша. І лише Кондоліза Райсс знає, чому вони програли, і чому саме їй. Втім, якщо Буша буде визнано президентом, у республіканців знайдеться робота і для Добрянської з Вулфовіцем, які добре попрацювали, агітуючи за свого кандидата. Горові, який і сам є непоганим фахівцем із міжнародних відносин, відповідно, була потрібна і менша допомога із цих питань. Тому Марк Гінзбург його лише підстраховував. А взагалі- то в Америці звикли «ділитися» після того, як справу зроблено: це в Україні публікації, хто і скільки зробив, з’являються раніше від результату роботи.
Я ладен погодитися з тим, що боротьба компроматів по- американськи — це щось смішне для українських «фахівців». Немає ані фальш-листівок, ані фальш-газет — чи, в американському варіанті — комп’ютерних сайтів. За таке в США можуть просто, швидко і надовго посадити. А була багатолітня антиклінтонівська кампанія з використанням усіх пригод і помилок Білла — Дженніфер Флауерз, Пола Джонз, Моніка Левінськи (здається, з Клінтоном не судився лише його плюшевий ведмедик, який спав з ним ще в колисці), корупції в Україні і Росії, «Уайтуотер». А є — звіт комісії конгресменів-республіканців Крістофера Кокса, Бена Гілмана та Курта Велдона з промовистою назвою — «Шлях Росії до корупції». В ньому є все — фото Гора і Черномирдіна (під портретом Сталіна), якому республіканці витворили відверто незаслужений образ хресного батька російської економічної злочинності: огрядний, непроникний Віктор Степанович якнайкраще надавався для своєї ролі — він неначе зійшов з голлівудських бойовиків про російську мафію. Фото «новых русских», що випивають на фоні могил своїх «колег» (гранітні скульптури в повний ріст), мафіозі в одній компанії з олігархами, нове російське озброєння, яке продає країна, переповнена жебраками. Країна, якій грішми допомагає Америка Гора. «Країна жебраків» — це також теми фотографій. Їх багато. Окрім фотографій є і текст — жорсткий, документований, з фактами таємних домовленостей росіян і американців останніх восьми років. Демократи на наведені комісією Кокса факти практично не реагували — і не тому, що не мали, чим спростовувати, — просто вони правильно оцінили ситуацію і зрозуміли, що своїми запереченнями привернуть до звіту Кокса зайву увагу: лише 4% американців цікавить зовнішня політика. І тут — урок для України, радше для її громадської думки — українці у масі своїй політично недосвідчені, вони реагують на друковане слово як на правду. Американці ж — у масі своїй недовірливі до будь-якої влади, вони потребують фактів, аби самостійно робити висновки.
В Америці, як і в Україні, офіційно дозволена агітація за і проти, тобто реклама і антиреклама. Найвдаліший приклад американської антиреклами — республіканець Боб Доул, що падає з трибуни (цей ролик обігрував вік кандидата) — у виборах 2000-го переплюнути не вдалося. А в дебатах, які ми мали змогу спостерігати завдяки корисній допомозі АйСіТіВі, можна було побачити, як готували до публічної дискусії кожного з кандидатів, як вміло і непомітно для Буша Гор пересмикував питання і підміняв поняття, як вправно Буш «з’їжджав» з тем, в яких він не почувався впевненим, як точно будував він враження глядачів від «зарозумілості» Гора. І як діючий віце-президент-кандидат точно підкреслював бушеву «неоковирність», граючи на почуттях американців — мовляв, добре мати справу з «простим хлопцем», але не ж з «простакуватим»... Це дійство дивилося понад 75 мільйонів американців, тобто практично кожна сім’я активного виборця. Не знаю, яке враження справили ці дебати на українського глядача, принаймні рейтинги АйДжіБі свідчать, що вони не стали подією для масової свідомості українця, але як на мене, дискусія про те, як витрачати кожний шостий долар, мало що скаже людям, які не знають, де заробити хоча б перший долар. І як ведучий політичних програм і далі дотримуюсь позиції, протилежної від демонстративного невтручання в дебати моїх американських колег. Кажу це не для того, щоб позлити Наталю Лігачову, — все ж таки американська та українська виборчі ментальності надто різні, цю різницю ігнорувати неможливо; мені навіть важко собі уявити, щоб настільки показне «антишоу», як американські дебати, могли б утримати українського глядача від нудьги та бажання переключитися на порядний бойовик із тих, які я не дивлюся...
З використанням посадового становища в США — також не так, як у нас. Про адміністративний ресурс в звичному для нас розумінні слова не йдеться. Однак Гор дозволяв собі в розпал арабсько-ізраїльського протистояння оголошувати про можливість «викинути» з держрезерву США трохи нафти. Техаському губернатору щось подібне казати було навіть незручно. Щоправда, якщо підтвердяться інформації преси про комп’ютерну помилку в графстві Пінеллас та про 19 тисяч фальшивих бюлетенів у графстві Палм-Біч на Флориді, де губернатором служить американському народовi рідний брат кандидата Джеб Буш, — нам таки доведеться визнати, що і там губернатори починають набувати владу, яку їх українські колеги вже продемонстрували під час всеукраїнського референдуму.
А взагалі в американських виборах — чимало уроків для українських політичних партій. Тисячі телефонних дзвінків виборцям, походи неоплачуваних добровольців від дверей до дверей з прямим спілкуванням — найефективніша виборча технологія, яку використовують сітки штабів обох кандидатів. Багата країна, з багатими людьми, багатими настільки, що вони легко дозволяють собі віддати час безкоштовній роботі на улюбленого політика — це і є Америка періоду виборів. Чи багато українців готові на власних автомобілях, заправлених власним бензином, за рахунок власного часу — і все це безоплатно — ходити і дзвонити, агітувати, переконувати?
