Звідкіля взялися «соціал-націонали»?

Одним із найтяжчих гріхів ВО «Свобода», як я переконався з досвіду спілкування з ліберальними іноземними інтелектуалами, вважають колишню назву цієї партії — «Соціал-національна» — та звичку деяких провідників «свободівців» говорити про себе як «соціал-націоналістів», що сповідують «соціал-національні» ідеї. Який жах, кажуть західні інтелектуали, ви ж розумієте, на яку партію і на яку ідеологію вони натякають! А тим часом страшне слово «соціал-націонал» із арсеналу (і свободівців, і західних лібералів прошу сісти на стільці і міцно за них триматися...) зовсім не Гітлера, а Леніна. Причому у Леніна воно має переважно позитивні конотації.

З’явилося воно в його лексиконі після того, як улітку 1922 року тяжка хвороба двічі виключила лідера більшовиків із політичних процесів. Мабуть, у цей час уперше з 1917 року Ленін отримав можливість дистанціюватися від поточних подій, поглянути на них збоку, оцінити відповідність побудованого комуністичній утопії про «царство свободи». А «кремлівський мрійник» щиро вірив у цю утопію і не шкодував для її втілення ані чужих життів, ані власного. Схоже, те, що він побачив, його вжахнуло: замість втіленої мрії про народне щастя держава більшовиків демонструвала якнайгірші риси старої чорносотенної Росії. І чи не передусім — у царині національного питання.

Як відомо тим, хто вивчає тодішні події, більшовикам удалося переграти Білу армію передусім завдяки використанню національного чинника. Майже всі лідери Білого руху (за винятком хіба що барона Врангеля) виступали за «єдину й неподільну» Росію, навіть без національних автономій. Наслідок: у той час, як 1919 року війська генерала Денікіна йшли на Москву, третина його військ воювала зовсім на іншому фронті — намагалася приборкати бунтівну Чечню. Не порозумівся Денікін й з українцями: ані з урядом УНР, ані з Українською революційною повстанською армією Махна. А до того ще й саме у цей час проукраїнські лідери кубанського козацтва були підступно вбиті «білими» офіцерами... Тож Денікін зробив усе можливе, щоби його війська були розбиті Червоною армією, передусім латишами та українцями.

Урешті-решт на союз із російськими більшовиками пішло чимало політиків та інтелігенції зі створених на території колишньої Російської імперії держав. Бо ж Антанта — коаліція переможців у Першій світовій війні — вимагала, щоб усі (крім поляків та фінів) повернулися під оруду «єдиної неподільної» на чолі з «білими» генералами. А більшовики крокували під прапором із гаслом про «право націй на самовизначення» (щоправда президент Сполучених Штатів Вудро Вільсон пропонував те саме, але європейські «вожді» Заходу на нього не дуже зважали і перекроювали світ по-своєму, створивши так звану Версальську систему). І не лише це з 1921 року пропонували більшовики, а й НЕП — нову економічну політику, власне, ринковий соціалізм (такий, як був за Тіто в Югославії чи сьогодні розцвів у Китаї). От і пішла значна частина національних еліт чи то на спілку, чи на замирення з більшовиками; і пересічні селяни та городяни також. Але, як швидко з’ясувалося, обіцянки-цяцянки більшовиків виконувалися тільки частково.

Ось тут і з’являється поняття «соціал-націонал». Ними у більшовицькому середовищі звали комуністичних чи ліво-соціалістичних діячів та активістів, які намагалися налагоджувати життя у своїх республіках (чи то автономних, чи то номінально незалежних) на засадах самоуправління. Інакше кажучи, йшлося про тих, хто — у тодішньому розумінні — прагнув поєднати соціальну та національну справедливість, виходячи з Марксової ідеї «царства свободи». Але при цьому вони на кожному кроці наражалися на хамство і брутальність з боку більшовиків-росіян, на їхнє небажання враховувати національні інтереси. Ба більше: під час хвороби Леніна більшість політбюро ЦК РКП(б) підтримала сталінську ідею про входження номінально незалежних України, Білорусі, Грузії, Вірменії та Азербайджану до Російської Федерації.

Ленін за всіх своїх людських і політичних вад ніколи не був — на відміну від Сталіна — великодержавним російським шовіністом. Тому він цілком щиро став на захист «соціал-націоналів» від російських більшовиків. Він зазначав, що націоналізм як такий — це зовсім не гандж, якщо це не шовінізм: «Никуда не годится абстрактная постановка вопроса о национализме вообще. Необходимо отличать национализм нации угнетающей и национализм нации угнетенной, национализм большой нации и национализм нации маленькой. По отношению ко второму национализму почти всегда в исторической практике мы, националы большой нации, оказываемся виноватыми в бесконечном количестве насилия, и даже больше того — незаметно для себя совершаем бесконечное количество насилий и оскорблений, — стоит только припомнить мои волжские воспоминания о том, как у нас третируют инородцев, как поляка не называют иначе, как «полячишкой», как татарина не высмеивают иначе, как «князь», украинца — иначе, как «хохол», грузина и других кавказских инородцев — как «капказский человек».

У продовження цих тез Ленін веде мову про неприпустимість «плану автономізації», про створення натомість союзу соціалістичних держав Європи та Азії, де Росія стане однією з рівноправних учасниць, і про необхідність значних поступок з боку «со стороны угнетающей или так называемой «великой» нации (хотя великой только своими насилиями, великой только так, как велик держиморда)», про необхідність зупинення «нашествия того истинно русского человека, великоросса-шовиниста, в сущности, подлеца и насильника, каким является типичный русский бюрократ». В останньому випадку йдеться не лише про етнічних росіян, а й про обрусілих представників інших етносів, які беруть активну участь в утисках «соціал-націоналів», ставши «грубым великорусским держимордой».

Ленін пише про конфлікт, який виник у Тбілісі між місцевими партійними діячами, які противилися великодержавній лінії Москви, і представниками ЦК РКП(б), в ході якого Орджонікідже вдарив по обличчю одного з лідерів місцевих «соціал-націоналів» Мдівані: «Я боюсь также, что тов. Дзержинский, который ездил на Кавказ расследовать дело о «преступлениях» этих «социал-националов», отличился тут тоже только своим истинно русским настроением (известно, что обрусевшие инородцы всегда пересаливают по части истинно русского настроения) и что беспристрастие всей его комиссии достаточно характеризуется «рукоприкладством» Орджоникидзе. Я думаю, что никакой провокацией, никаким даже оскорблением нельзя оправдать этого русского рукоприкладства и что тов. Дзержинский непоправимо виноват в том, что отнесся к этому рукоприкладству легкомысленно. ...Я думаю, что тут сыграли роковую роль торопливость и администраторское увлечение Сталина, а также его озлобление против пресловутого «социал-национализма»... Политически-ответственными за всю эту поистине великорусско-националистическую кампанию следует сделать, конечно, Сталина и Дзержинского».

Щодо партійно-державного апарату, створюваного тоді СРСР, Ленін з сумом констатував: «Нет сомнения, что ничтожный процент советских и советизированных рабочих будет тонуть в этом море шовинистической великорусской швали, как муха в молоке». Що ж робити? Ленін до останку вважав, що СРСР потрібен для реалізації всесвітньої марксистської утопії, але в іншому вигляді, ніж він створювався, вважаючи за можливе «оставить союз советских социалистических республик лишь в отношении военном и дипломатическом, а во всех других отношениях восстановить полную самостоятельность отдельных наркоматов», тобто перетворити його на конфедерацію. При цьому, вважав він, «надо ввести строжайшие правила относительно употребления национального языка в инонациональных республиках, входящих в наш союз, и проверить эти правила особенно тщательно. Нет сомнения, что под предлогом единства железнодорожной службы, под предлогом единства фискального и т.п. у нас, при современном нашем аппарате, будет проникать масса злоупотреблений истинно русского свойства... Тут потребуется детальный кодекс, который могут составить сколько-нибудь успешно только националы, живущие в данной республике».

Але вже було запізно. Втілена більшовицька утопія все більше набирала російсько-чорносотенних рис. А цитована тут ленінська робота «К вопросу о национальностях или об «автономизации»» була заборонена, її опублікували тільки 1956 року. Отож Ленін зазнав подвійної поразки: і коли намагався здійснити світову революцію, і коли спробував бодай трохи приборкати традиційне російське чорносотенство, нехай і під червоними прапорами.

Ось така історія з «соціал-націоналами» і такою була генеза цього поняття.